Австрійська поетеса і фотохудожниця Мілена Фіндайс нині живе у Празі і видає Інтернет-часопис www.zeitzug.com («Потяг Часу»). Її дитинство минуло в маленькому селі, де єдиною справжньою можливістю «розширення горизонту» була література, перш за все – улюблена поезія: Георг Тракль, Осип Мандельштам, Анна Ахматова, Інгеборг Бахман і Пауль Целан. «Щільники поезії пов’язані для мене з «ущільненням», – каже пані Мілена. – Звичайними словами я намагаюся творити нові взаємозв’язки. Проте в мене все це завжди відбувається через візуальне, саме тому я починала з фотографії».
Мистецтво Мілена Фіндайс сприймає як явище самодостатнє і водночас ставиться до нього дуже тверезо – у хорошому значенні цього слова. Тож, з одного боку: «Ділова метушня навколо літератури мені не подобається, це враження я винесла з першої відвіданої Франкфуртської книжкової виставки 1986 року. Там мають вагу цифри накладів, йдеться лише про великі заголовки у пресі. Для мене читання – це розмова між автором і читачем. Іноді вистачає одного-єдиного речення, яке просвітлює думки й збуджує процес мислення». Але, з іншого боку: «Я працюю для готелю «Йозеф» у Празі, і в одному з проспектів цього готелю були використані вірші Ігоря Померанцева й фотографії Джулії Калфі. Мистецтво не є для мене чимось ефемерним, воно таке ж суттєве, як щоденний хліб».
3-5 вересня Мілена Фіндайс завітала до нашого міста і взяла участь у міжнародному поетичному фестивалі Meridian Czernowitz. Користуючись нагодою, ставимо гості кілька запитань.
– Як Ви уявляли собі Чернівці раніше? І чи збіглося реальне місто з тим уявним образом?
– Чернівці мають для мене інтимне звучання, особливо після того, як у квітні 2004 року я зустрілась у Відні з Агароном Аппельфельдом. Потім, 2007 року, мені до рук потрапив томик про Чернівці, впорядкований Петром Рихлом у видавництві «Візер-ферлаг», і в цій книзі я вперше прочитала текст Ігоря Померанцева. Я ношу в голові чимало образів, але звикла не малювати собі наперед якихось уявлень, позаяк вони, як і надмірні сподівання, спотворюють перспективу теперішнього. Я прилетіла до Львова, а далі їхала автобусом до Чернівців, і ця поїздка була свого роду поверненням – поверненням у дні мого дитинства, які я провела у невеличкому селі поблизу Граца.
– Чи відвидини будинку, де народився Пауль Целан, стали для Вас певною емоційною подією, а чи лише звичайною музейною екскурсією?
– Мене зворушили слова Марка Білорусця, сказані у дворі будинку Пауля Целана. Словесні образи Целана були для мене відчутними на дотик, я сприймала їх шкірою. Як і театральний перформенс «Пісок із урн». Мені не вистачило місця в залі, упродовж усієї вистави я стояла, заворожена грою акторів, музикою, хореографією. Я не знаю слова, яке було б віддаленішим від Пауля Целана, ніж слово «звичайний».
– Ви живете у Празі, знаєте чеську мову, культуру. Чи допомогло це Вам відчути український дух у сучасних Чернівцях?
– Завдяки знанню чеської мови я трохи розумію українську – коли дуже уважно слухаю… Мене вразив архітектурний ансамбль університету, як і жива зацікавленість молодих людей. Я ж можу порівнювати лише те, що знаю особисто. Коли я думаю про свого вісімнадцятилітнього сина, який живе у Празі, але охоче їздить старими потягами, вирощує картоплю і відмовляється від таких сучасних засобів комунікації, як мобільний телефон чи Інтернет, то молоді люди у Чернівцях видаються мені дуже відкритими. Веб-сайт «Потяг Часу» я вигадала три роки тому спеціально для нього, щоб син міг публікувати там свої фотографії та роздуми про потяги. Проте він подякував і відхилив цю пропозицію. Довелося мені самій стати редактором…
– Для австрійських та німецьких інтелектуалів Чернівці – це затонулий світ, своєрідна Атлантида. Для Вас також?
– Все, що я бачила у Чернівцях упродовж трьох днів, здалося мені дуже жвавим і динамічним. Минуле є частиною цього всього, тією частиною, яка не може змінитися, тому її буває іноді легше осягнути, оскільки пізнання завжди можливе заднім числом. І саме тому для мене таким важливим є сьогодення: його ще можна ліпити. Але в цьому полягають і труднощі – йти своїм шляхом, приймати виклик сучасності.
– Відома фраза Роберта Фроста: «Поезія – це те, що втрачається під час перекладу». У свою чергу, Ігор Померанцев у передмові до збірки віршів учасників фестивалю також песимістично стверджує, що поезія є неперекладною. Чи Вам вдалося встановити емоційний контакт з українською аудиторією?
– Я читаю радше обличчя людей. Маленькі діти, які ще не вміють говорити, чудово можуть виражати свої бажання за допомогою жестів, рухів, погляду. Це та фаза, коли мова ще не визначає нашого життя. Це одна з причин, чому я так люблю цей безмовний обмін. Цього мене навчила фотографія – обходитися без слів. Кожна мова має свою власну структуру, яка врешті-решт домінує в нашому мисленні. Тому саме лірику так важко перекладати. Оскільки тут йдеться не про окремі слова, а про звуковий образ словесної споруди. Мій фотоальбом «Чернівці» виник досить швидко, але писати про це я ще навіть не починала. Натомість вірш «Протоспомин про Чернівці», який я читала на фестивалі, був написаний ще до поїздки. Я хочу повернутися в Чернівці: не заради їхнього минулого, а заради їхнього теперішнього.
Протоспомин про Чернівці
Паулю Целану
та Інгеборг Бахман
Поглинуті сенсом слів
мости єднання
Крихта спільного спомину
по жахливій війні
Безмовна стіна із суцільних ран
Він – син замордованих
Вона – донька батька що слугував
легіонам убивць
Зовнішні шрами зарубцювались
внутрішні лінії фронту зникли
Мак пурпуровий пробуджує знову
стан непритомності
Вогонь діткнув її смертю
після того як він втопився у Сені
Неможливо втримати ні вину
ні кохання
Кожному дано свій
подих життя
Переклав з німецької
Петро Рихло
