Перші тижні війни
Двадцять четвертого лютого ми з дружиною святкуємо річницю весілля. І цього року планували в наших лісах під Києвом улаштувати вечірку на двох. Часи були ковідні, і їхати кудись до ресторації чи запрошувати гостей до себе не дуже хотілося. Дякувати Богу, тещу ми за кілька днів до того відправили до онучки за кордон, тому свято мало бути тихим і світлим.
Двадцять четвертого зрання дружина підняла мене з ліжка і сказала, що почалася війна. Я не повірив. Тобто я знаю, що моя Олеся брехати не може, їй це просто фізіологічно не властиво. Але й сенс її слів ніяк не міг до мене дійти. Мені знадобився сніданок і кілька годин в інтернеті, щоб увімкнутися в загальну ситуацію, як вона є.
Швидко з’ясувалося, що між нами і Києвом уже точаться бої. По Варшавській і Житомирській трасах суне важка техніка росіян, яку наші періодично палять. Міський транспорт, звичайно, вже не ходить. А власного ми не маємо. Отже, й виїхати нікуди не можемо.
Стріляли одночасно і справа, і зліва, і за нами, і перед нами. Гули літаки й гелікоптери. Наш кіт кричав і ховався, кричав і ховався, і боявся виходити на вулицю. Але в домі теж було так незатишно, що він не злазив із колін. Та й на колінах також не був спокійний, бо від вибухів дрижали вікна і розгойдувалися двері. Ми гріли кота, а кіт грів нас. І я думав, як добре, що ми багато чого придбали на нашу з дружиною річницю. Святкових запасів на деякий час вистачить.
***
Перші дні було більше тривожно, ніж страшно. Туман, тепло, сіро-синє небо, і вибухи, і луна від них, що котиться лісом і б’є тебе в груди. Потім тривога відступила, і її місце зайняв крижаний жах. Ми нарешті усвідомили, що опинилися в щільному кільці російських військ у лісі, на березі озера, між Бучею і Бородянкою.
Магазини не працювали, аптеки позачинялися, десь за тиждень зникло світло, за ним інтернет і мобільний зв’язок. Ми ходили темним будинком, рахували свічки й дякували китайцям за те, що вони є. Бо саме ця прекрасна нація зробила три наших ліхтарики, здатні заряджатися від сонця. Крихкі, малопотужні, маленькі, один із них я майже розбив, заряджаючи його на вулиці, але саме вони дарували нам світло ввечері й можливість бачити одне одного в суцільній темряві.
***
Якщо я все добре пам’ятаю, на переході між лютим і березнем до нас повернулася справжня зима. Температура різко впала. Тумани зникли. З’явилися сліпуче сонце і вітер. Сніг, і сосни, і синє-синє небо. Краса неймовірна, якби тільки не воєнні дими, якими тягнуло звідусіль.
Коли сосни підступають просто до воріт вашого дачного селища, це сприймається поетично, особливо – коли вони стоять облиті вечірнім сонцем, як бурштином. Але з перших днів окупації я думав про те, як ці сосни виглядатимуть, якщо росіяни підпалять ліс.
Відсутність інформації дошкуляла не менше, ніж постійні вибухи вдень і вночі. Так било і гупало, що дім хитався. Ми перебралися з другого поверху на перший, нам здавалося, що там трішки безпечніше, хоча, мабуть, у цьому не було жодного сенсу. Вночі мороз сягав п’ятнадцяти градусів, і, прислуховуючись до роботи опалювальної системи і важкої артилерії, я намагався скласти якийсь план на той випадок, коли росіяни розбомблять газопровід. Ми не мали пічки, а стіни були тонкі, бо ми жили, по суті, в літньому домі, куди свого часу провели опалення. Неможливо було уявити, як без газу протягнути в ньому бодай три-чотири години, не кажучи вже про кілька днів чи тижнів.
***
Попервах нам вдавалося купувати їжу в селян, бо довкола дачних селищ, звичайно, були хутори й села. Але невдовзі селяни зрозуміли, що війна і окупація – не на лічені дні, підвозу продуктів немає, тож треба економити для самих себе, для своїх родин. Це був початок березня. Ми проінспектували наші запаси і, знаючи більш-менш точний розхід, приблизно вирахували, коли в нас почнеться конкретна продовольча криза. Ця дата світила нам у темряві нашого життя не гірше за китайські ліхтарики. Принаймні вона робила мене неймовірно бадьорим, і я весь час думав, як би нам вибратися з пастки, в якій ми опинилися.
Десь тоді ж дачники, які мали власний транспорт, почали виїжджати через російські блок-пости на неокуповані території. Не всім вдавалося проїхати живими, але люди все одно рухалися, бо тут, у лісі, що далі, то відчутніше нам усім стискали горло відчай і безнадія. Вже на другу неділю березня з нашого селища виїхало вісімдесят відсотків людей.
Чи треба казати, що чужих ніхто не брав? Хоч би як просилися. Всі економили паливо. Бо у всіх були діти, опинитися з якими на морозі в заглухлій автівці та ще й, скажімо, вночі ніхто не бажав. Ні, звісно, траплялися винятки, але зазвичай брали або дітей, або максимум одну людину в машину. А ми з дружиною не допускали думки про розлуку в ситуації, коли неможливо буде підтримувати зв’язок.
***
Дев’ятнадцятого березня волонтери вивезли нас із окупованих територій. Сьомий місяць я – двомовна людина – пишу і розмовляю майже виключно українською. Російською мені це робити боляче. Іноді до нестерпності. Гадаю, це назавжди. Дружина в Чехії. Я в Україні. Війна триває, і це – постійна напруга і травматизація. Але, якщо бути чесним, саме перші тижні війни настільки зламали і змінили мій світ, що я і досі цього ще цілком не усвідомив.
