Музика для солдата
Музика робить із солдата людину і дарує цій людині доволі цінне бажання – жити. Жити заради майбутнього, жити, щоб відчувати теперішнє і не забувати минулого. Згадувати і мріяти, ловити хоч би зрідка силу моменту, коли, схоже, більшість когнітивних і сенсуальних функцій після усіх цих важких місяців уже відімкнені як рудиментарні.
Коли почалося, мій мозок викреслив зі списку своїх потреб пізнання і чуттєвість. На передній план вийшли інстинкти: заціпеніння, страх і пригнічення маніакально переслідували мене в перші тижні великої війни. Прослуховування музики здавалося блюзнірством і святотатством. Хіба можна в ці дикі дні слухати музику? А головне – який у цьому сенс, якщо завтра ми всі загинемо на полі бою або в катівнях? Та минув час, механізми, що відповідають за баланс повноцінного життя, почали відновлюватися, і музика знову посіла важливе місце в моєму житті. Одне з чільних. Коли горить і болить зсередини, коли хочеться кричати або наглухо замуруватися у стіну відлюдності, я слухаю музику.
Зі мною служить Худя. Колишній хіпар із київського Подолу, а нині – тобто у цивільному житті – зразковий сім’янин, що ганяє на велосипеді й возить у наплічнику французького бульдога на прізвисько Лýна. Він теж слухає музику. З його кишенькової колонки JBL часто лунає те, що пасує до обставин. Іноді це ДТК у виконанні Ґлена Ґульда, іноді Portishead або й узагалі афробіт. Ми влаштовуємо чайні церемонії і слухаємо його музику. На березі річки, в лісі, на блокпості, в розташуванні. У нас схожі смаки, і це неабияк тішить.
Однак я залишаю дещо тільки для себе. Те, що слухаю виключно в ейрподсах. Приватне, винятково інтимне. Я слухаю Лану Дель Рей і Лолу Марш, Florence And The Machine і Мадлен Пейру. Я люблю жінок, а їхні голоси ще більше. Мені залежить на тому, щоб чути їхні хрипкі, крикливі, дзвінкі голоси. Коли ти весь у солярі або пропахлий димом, коли ти з душу або з наряду, з добового чергування або з наради сержантів – треба чути жінок.
Через півтора тижня після початку повномасштабного вторгнення – ми тоді дислокувалися в Києві, рили окопи та облаштовували позиції на території телевежі – мене відпустили на чотири години додому. Випрати речі й посидіти в тиші, яку безсоромно розривали сирени повітряної тривоги. Тоді я і зрозумів, що можу нарешті спробувати знову послухати музику. Того дня це був бельгійський гурт Zap Mama. Чорний голос Марі Долн здався мені раптом вишкіром мирного життя – неактуальним, далеким, незграбним. Від того голосу стало боляче і прикро, здалося навіть, що співачка навмисне кривляється, щоб дошкулити мені. Колупнути рану. Розчухати вавку. Я лежав на ліжку, чекав, поки машинка досушить речі, дивився на заклеєне скотчем вікном і уявляв себе дев‘ятнадцятирічним юнаком, що після невдалого побачення їде страшенно повільним третім тролейбусом від Палацу Спорту на свою рідну Солом’янку, а якщо точніше – на ту вулицю, яка тепер носить ім’я загиблого героя Романа Ратушного…
А втім, після того дивного досвіду я таки почав слухати музику, слухати її весь час. Особливо, коли ми виїхали на щойно звільнені від окупантів території Київської області. В цих лісах музика стала моєю головною супутницею, обов’язковим доповненням до солдата, мов особиста зброя і турнікет. Жіночий вокал як саундтрек моєї депресії, як чортовий німб одвічної боротьби добра зі злом, як глухий щем моєї самотності й тінь від солдатської фрустрації.
Виходячи з розташування, я бачу п’яного п’ятдесятирічного бійця, який слухає «Пори Року» Вівальді. Або мій друг – сирецька шпана 90-х із позивним Географ – усоте слухає «Вова, їбаш їх, блядь». Або боєць мого відділення Капрал знову наспівує «ластівки, ластівки». Для когось грає свою куцу музику радіо «Байрактар», а для мінометника Кума лунають весільні пісні. Їхня музика чужа мені. Я тікаю від неї, ховаюся в найглибші шпарини своїх сховків. Залізаю до спальника, накриваюся з головою і поринаю у той світ, де панують жіночий вокал, чистий секс, любов і краса, а також медитація серед хаосу російських ракет, масових поховань і катівень.
Війна проковтнула нас, і ми також носимо її в собі, та мій організм досі не перетравлює це відчуття, він відторгає страх, біль і бездонне горе. Але це моя війна, і я вимушений бути одним із тих, у кому вона проросла своїм чорним корінням. У бліндажах, у закинутих виробничих цехах, на заляпаних кров’ю матрацах, посеред лісу і на краю поля, у чергах на кордоні і в застінках катівень, у коридорах на карематах і в бомбосховищах на долівці, на диванах перед телевізорами і в офісах перед моніторами – ми всі поруч і міцно пов’язані одне з одним нашою спільною війною. Однак я маю свою, лише свою музику, яка веде мене, мов поводир сліпця, крізь весь цей химерний досвід. Веде туди, де я стану новою людиною. Можливо, із кривим, як дзеркало в лунапарку, баченням світу, відсторонений і холодний, емоційно виснажений і розгублений, наче балаянівський Макаров. Але новий. Зі старою музикою, яку я привезу з війни. І яка залишиться зі мною до кінця моїх днів.
