Побачення з домом
Після довгої розлуки переживаю якісь еротичні стосунки з власним домом.
Для нього хочеться бути красивою, щоби шкіра пахла кремом, а волосся – цвітом апельсина. Всіх своїх речей торкаюся з такою ніжністю, наче пещу їх. У своєму ліжку – як у теплих обіймах. Гірлянди, мішечок лаванди, постіль із трояндами – застелена ще коли ми були такі щасливі.
Зі своїм домом – немов на побаченні. Так, бо бачимося ми тепер нечасто. За ці дев’ять місяців я вдома утретє. Тут наче досі трохи той лютий, коли на Київ полетіли російські ракети. Але не тільки лютий – тут усі часи. Часи довгих теплих розмов за вином на кухні, часи сміху і розсипаних на підлозі волоських горіхів, нічні години зі світлом екранів, важливі тексти, відверті листи, подарунки і сніданки, довга кава і добрі книжки.
Минулого разу на підлозі я натрапила на засушену пелюстку лілії з презентації моєї збірки в лютому. Тепер за вікном – знову зима. І знову на Київ летять ракети. Тільки ми змінилися. А в моєму домі все – як було.
Перебираю спеції на кухні:– подумати тільки, приправа для tzatziki, із січневого Кіпру, але насправді з минулого життя. Скляна колба з корком, алхімія. В ній сушений часник, такий солодкавий на смак. Як вони так вправно засушили, зів’ялили, призупинили час?
А ось і мої героїчні вазони, що успішно протидіють ворогу. Півтора місяця не поливала – а вони зелені. Виробили внутрішню стійкість, бо пережили без води всю зиму та весну. Впевнена, що витримають навіть ядерку.
Київ тепер пахне бензином і гуде генераторами. Так гуде життя, з усією своєю впертістю і завзятістю, небажанням коритися. Всупереч усьому – тривати. Розсипатися і вставати знову.
Після ракетних обстрілів – віялові відключення світла. Не люблю, коли пишуть «зникає світло». Зникає струм. А світло не зникає, світло в нас.
Альтернативні джерела енергії не допомагають:– розкручувала світильник на сонячній батареї, порізала палець.
Звикаю до цього серфінгу та балансування в місті, де безладно, хаотично зникає струм. Ми пристосовуємося до всього. На сумці у мене тепер – велосипедний ліхтарик, усі пристрої сумлінно заряджені. Але без музики вдома мені стає гірше, ніж без електрики. На комп’ютері знаходжу кілька треків,– серед них «Як тебе не любити, Києве мій». Його і слухаю on repeat. Усі три дні.
Без нас удома сідають батарейки в усіх пристроях. У нас самих сідають батарейки, коли без дому довго.
Дім – це не лише фізичний простір, облаштований для себе і близьких. Це деталі, які формують усю сценографію. Мій посуд:– кожна тарілка в моєму домі невипадково. Японські порцелянові філіжанки з блошиного ринку Лісабона, опішнянська кераміка, подільські птахи на глиняних полумисках, петриківський розпис із фестивалю у Полтаві, де я була дуже щасливою, мідна турецька джезва зі стамбульського базару, де кава з кардамоном стає густою східною музикою, горнятка з Помаранчевої революції, тонкі чеські келихи з сецесійною лілеєю на ніжках – це все не повезеш від війни. Наші оселі такі крихкі. Наші життя такі покручені, як відкриті тупим ножем бляшанки. Наші доми тепер замість кімнат мають серцеві камери і переганяють кров.
Виявилося, навички ХХІ століття – це одягатися у темряві, фарбуватися при свічках. Уміти записатися з гострим болем до стоматолога між ракетними обстрілами. Так, я вже навчилася підводити очі у напівтемряві, а одяг вибирати у бермудському чотирикутнику моєї шафи на дотик. Я віддавна маю безліч ліхтариків та туристичного спорядження. Карпатський ліжник, лижні штани – не вирішила тільки, чим гріти носа. Ми готові, ми звикаємо, ми вчимося і маємо запаси. Та головне – вчасно гоїти рани всередині, зливати зайву лють, гасити недоречну заздрість. Тренуватися ловити дзен, коли плани злітають із котушок сто разів на день. Часом це вдається краще. Часом шкереберть усе всередині. Вчасно плакати і обіймати інших. Вчасно казати, що любиш.
У цій листопадовій темряві й тиші з’явилося нове відчуття: потреба співати. Потреба заповнити сутінковий простір своїм голосом та співом.
Як я давно цього не робила. Як це буває красиво. Але що співати? Ми вже забули всі слова. Учора в кав’ярні було добре товариство, військові та поети, і почали були співати народних пісень – аж у них стільки втрати й болю, стільки скорботи. А хочеться такої заспівати, де над втратами плачемо не ми, а наші вороги. Час писати нові пісні.
Час відкидати зайве. Змінилося наше ставлення до речей. Весь дім не вкладеш у рюкзак. Моє життя не влізе утривожну валізу. Спочатку, покинувши дім, ми зрозуміли, без скількох речей можна обійтися. Як хотілося позбутися всього мотлоху і не збирати нове – ці сентиментальні квиточки з музеїв та мапи різних міст. Викидати, викидати, позбуватися всього зайвого.
І навпаки, є щось важливе:– твої парфуми, фарби чи книжки. У першу ніч удома затягла їх десяток до ліжка і читала всі одночасно. Збираючи речі назавжди, чи брали ви парфуми? Але як було лишити на поталу війні ті нові, подаровані чоловіком, із запахом орхідеї й неролі? Та війна протруїла собою навіть їх. Тепер так пахнутимуть мої спогади про цей час.
«Дім –там, де мої фарби», – любила повторювати я. Сьогодні мої фарби щонайменше у трьох домах:– у Львові, Рівному і Києві. Ще б малювати ними. Мої фарби – всі на світі кольори – тепер у моєму рюкзаку, все в одному планшеті.
Українські жінки мають не тривожні рюкзаки, а стратегічні. Тривожний рюкзак – минулий день, у цьому сезоні ми складали ядерний рюкзак. Бахіли, дощовики та маски, чарівні таблетки калію йодид. Вміст стратегічних рюкзаків перетасовується, знеболювальні витягуються з аптечок дочасно, на раптовий зубний біль чи цілком очікуване похмілля. Але головне в усіх цих рюкзаках – відділ, у якому знайдеться місце для речей тих, кого любиш.
Я пишу це вдома, де мені добре, та мушу вже звідси їхати. Тут занадто часто літають ворожі ракети і дрони. Тут картонні стіни радянської панельки і непевні вікна, заліплені скотчем моїми тремтячими руками 24 лютого. Тут сяють вогники гірлянди на всю стіну. Тут зникає струм – і я нарешті допалю ці грубі свічки, за якими роками писала писанки. Романтичні обіди при свічках, романтичні вечері при свічках. Це таки побачення (якщо тільки на побаченнях розморожують холодильники,– але в нас уже давно серйозні стосунки).
І ми знову прощаємося. Я допиваю цей келих вина, а пляшку сицилійського nero d’avola лишаю вдома невідкоркованою. На мить у мені, наче на краєчку тонкого богемського скла, спалахує відблиск надії: а що, як питиму його на перемогу? На котрому це буде з побачень? Доме мій, ми ж зустрінемось ще?
