Про опірність культури
Під кінець року в столиці був цілий феєрверк різних заходів, тож події на кшталт «літературно-музичних посиденьок» у меморіальному музеї відомого поета або чергової театральної прем’єри сприймалися як щось звичайне та необхідне. Це при тому, що виставу може перервати повітряна тривога, і глядачам тоді пропонують перейти в укриття; що пересування по неосвітленому місту становить неабиякий квест: ті автобуси замість тролейбусів (бо тотальна економія електроенергії) ходять рідко, за їхніми вікнами суцільна темрява, на вулицях нічого не впізнати, світловий день короткий – зима. На додачу, саме в цій галереї ми раніше не були, тож і її пошуки виявилися певним завданням. Під ногами хлюпає вчорашній сніг, розбавлений сьогоднішнім дощем, але втішає, що наразі дощ нарешті припинився. Раніше скаржитись на погоду, зокрема на київську зиму, було майже добрим тоном; тепер думка про хлопців у окопах, про мокру глину або грузький український чорнозем, який міцно обіймає і тримає солдатські берці, такі скарги скасувала.
У галереї виставка «Війна за ідентичність. Сила опірності культури». І презентація спеціального номера журналу «Антиквар», темою якого є збереження культурних та музейних цінностей, функціонування музеїв за умов війни.
Пригадалась інша виставка, ще восени, в Українському домі: врятовані картини Марії Примаченко після пожежі від влучання снаряду в її музей в Іванкові. І черга, що спускалася всіма сходами до підземного переходу і в перехід, аж доки розпорядники дотепно розв’язали проблему: вишикували дві черги, з яких запускали людей поперемінно.
На презентації «Антиквара» українські музейники розповідають про порятунок колекцій у перші дні повномасштабного вторгнення, обговорюють виклики та здобутки на музейному фронті в час війни. А перед очима так і стоїть одне фото з виставки: скіфські баби, пошкоджені снарядами…
Не знаю, який вигляд має галерея у мирний час, цього разу вона схожа на звичайне укриття, напевно це невипадково. Щойно почалася презентація, як вимкнулося світло, і це пасувало всій ситуації. Але світло швидко відновили, захід продовжили, бо є генератор.
Та перше, що бачиш, зайшовши, – та сама шафка з деокупованої Бородянки на Київщині, а на ній – керамічний півник! Він тепер знаменитість, знак, символ. Такого самого півника можна побачити по телевізору за спиною Президента. Це той, якого подарувала зустрічна жінка, коли Президент показував Хрещатик Борисові Джонсону. Жінка виявилася художницею з Харкова Валерією Полянсковою, півників у неї була два, як у давній дитячій лічилці («Два півники, два півники горох молотили…»), тож другий дістався гостеві. Первісно півники призначалися для польських друзів художниці, але, зіткнувшись ненароком із Президентом та його гостем у самісінькому центрі Києва, вона вчинила за миттєвим поривом. Свого півника, подейкують, Борис Джонсон потім виставив на аукціоні Christie’s, аби передати кошти Україні. І така ідея спала не лише йому: Житомирський народний музей «Ремісничий двір» виручив за свого півника 16 тисяч гривень і віддав їх на закупівлю автівки для фронту.
Але тут, на шафці, вже, як з’ясувалося, музеєфікованій, на підвісній кухонній шафці для мисок і тарілок – оригінал, той самий «бородянський півник»! Уявіть собі зруйнований будинок у містечку на Київщині, звільненому від окупації у квітні. На фото журналістки Єлизавети Серватинської, котре одразу стало «вірусним», будинок мимоволі відкриває своє внутрішнє життя, яким воно було до ворожого бомбардування. У домі, як на театральній сцені, відсутня стіна, отже все, що всередині, що вціліло, – відкрито. І в кухні, якої, по суті, вже нема, виклично міцно висить оця шафка, а на ній стоїть півник васильківської майоліки з характерним полиском теплих коричневих тонів, що плавно переходять від світлого, майже жовтого, до темного аж чорного. Втім, на початку, на фото, півник вкритий шаром пилюки від вибуху, від руйнування. Досконала, хоч і невибаглива, форма, зупинена мить раптово перерваного мирного життя. Зруйнований затишок, застиглий час…
Нині вже знаємо і про господарку півника Надію Світко, пенсіонерку, яка вийшла зі свого дому перед тим влучанням і «в чому була» виїхала на захід України, про фатальну роль Чорнобильської аварії у житті її родини. Саме з дозволу пані Надії півник разом із шафкою здобули нову «прописку» в Музеї Революції Гідності.
Виготовляли таких півників на Васильківському майоліковому заводі у 60-х та 70-х роках минулого століття. Теж символічно, бо якщо перша половина шістдесятих років була часом «відлиги», ейфорії від великих надій на зміни, то вже у другій, зосібна на Україні, почалося «загвинчування гайок» під гаслом боротьби із «українським буржуазним націоналізмом». Як у тих умовах велося майстрам народних промислів, усім вишивальницям, гончарям та самодіяльним художникам – окрема тема. Вони раділи, що радянський ідеологічний пресинг для них порівняно менше відчутний, а проте – вони ж були українськими за визначенням, отож… Власне, і пізніше, вже за добрих часів, народні промисли, либонь за інерцією, виживали на ентузіазмі самих майстрів та їхніх шанувальників. Але повернемося до «бородянського півника», вже знаючи, що насправді він васильківський. Ба більше: знаємо тепер і авторів його, подружжя художників і скульпторів-керамістів Валерія та Надії Протор’євих. Щоправда, була ще інша версія, за якою автором є Прокіп Бідасюк – чи то з гурту жорстоко розгромлених «бойчукістів», чи їхній учень, котрий невідомо коли помер та де похований. Проте цю другу версію спростував авторитетний колекціонер і галерист Павло Гудімов. Йому повірили, бо немає ні каталогів, ні архівів, від 2019 року немає вже навіть і самого виробництва.
Ті, кому пощастило працювати разом із Протор’євими, згадують це дивовижне подружжя як легенду. Залюблені у свою справу, вони, здавалося, цілодобово були в цеху, дарма, що й жили поруч: виробничий процес часом цього таки вимагав, а часом вони просто забували про час. Тодішній необмежений доступ до печей та експериментальної лабораторії вельми тому сприяв.
Влітку в Музеї народного декоративного мистецтва була виставка «Український фенікс. Васильківська майоліка», там був і «зірковий» півник, який на той час уже став темою незліченних мемів та ілюстрацій, починаючи з малюнка Олександра Грехова «Тримаймося»; тоді ж вийшла казка Олександра Михеда «Котик, Півник, Шафка». Давня народна казка звалася «Котик і півник», але у розбомбленій багатоповерхівці тієї ж таки Бородянки рятувальники знайшли реальну кицю. І поки з’ясувалося, що її ім’я Глорія, рятівники нарекли її Шафою… Казка не зовсім про це, але і про це також – у тому сенсі, що, як мовив поет, перекладач та есеїст Остап Сливинський, нині вся наша культура працює як єдиний організм, має «єдиний кровообіг», це подібно до якоїсь мобілізації, аби здійснити необхідний прорив до мети.
Тепер у Василькові хотіли б увічнити новітній символ незламності українців. Місцевий департамент культури оголосив конкурс на найкращий проєкт пам’ятного знаку, присвяченого керамічному майоліковому півнику. Пообіцяли, що після перемоги скульптуру встановлять у місті. Їх, щоправда, випередили: у Березневому на Рівненщині вже стоїть у затишному сквері прегарне скульптурне зображення півника! Недаремно той же Гудімов нагадав, що півень не простий птах: він певний оберіг, той, хто подає сигнал, хто будить. Півника із Березневого створив майстер із Харкова Олександр Сердюк, якому довелося рятуватися з рідного міста від російських обстрілів. Для цієї роботи, за його словами, використали найдоступніші матеріали: цемент і пісок, усе закупили місцеві підприємці. Бородянського півника скульптор назвав «символом української величі та самобутності», який надихає на боротьбу і перемогу. А ще цей бородянсько-васильківський півник нагадав усім, що етнічні мотиви і натуральні матеріали – то особливі енергії та вібрації. І вони теж – про нашу ідентичність та про опірність культури.
