Візьми з собою одну книжку
Серпень 2022 року. Золочівський район на північ від Харкова, селище Перемога. Дорослі – у черзі до бусика з гуманітарною допомогою. Діти – з нами, на розстеленій у траві ковдрі. Ми вже відклали вбік книжки, які привезли, плетемо метеликів із бісеру. Повторюємо рухи за харківською волонтеркою Галиною, намагаючись приборкати неслухняні дротики. Це схоже на сеанс колективної медитації.
Про війну не говоримо, вона сама до нас озивається гулом у небі. «Це наші!» – вигукують діти й повертаються до метеликів. За кілька хвилин – знову літак, інакший. Плюється вогняними спалахами на два боки. Хтось голосно кличе: «Додому!», шукає дітей. Та більшість проводжає літак напруженими поглядами, залишаючись на місці.
– Цей другий – не наш, – жінка з малюком на руках підходить ближче. – Вже пролетів, то не страшно. Тут є один із таким огидним звуком, що діти пісяються. Це щось таке, як гул із пекла. А можна нам книжку?
У жінки усмішка дитяча: у неї, як у першокласниці, відсутні два передні зуби.
– Семеро дітей, – киває вона, намагаючись показати, де тут, у колі, її діти, – троє моїх і четверо – подруги. А книжка лише одна, бо ми тут не вдома. Ми з Луганської області, приїхали сюди ще до початку всього, а повертатися не було вже куди. Мій чоловік воює. Це щастя, що його не було вдома. Бо окупанти як зайшли, то першого ж дня знайшлася одна місцева… Водила їх селом, показувала пальцем: ось тут живе атошник, і тут, і тут… То їх усіх витягли з хат і біля церкви розстріляли…
Дівчинка дошкільного віку тримає на руках малюка, погляд у неї недитячий. Діти слухають жінку, мовчки роздивляючись на приїжджих. І від того, що ми тут проїздом, чуємося боржниками. Що б не зробили – все мало. Харківські волонтери й кілька авторів з українського PEN їдуть далі. Від кожної зустрічі з громадами Дергачівського і Золочівського районів щемить у серці.
«Як ваш хутір називається?» – запитую дітей на наступній зупинці. «Ніяк, просто хутір». Хочемо залишити книжки в сільській або шкільній бібліотеці, як це зробили у Подвірках і в Перемозі. Продукти та інші важливі речі – це добре, але є і потреба в книжках, їх просять привезти.
Та ось дівчинка років восьми-дев’яти приголомшує: «Я не вмію читати». Її ровесниця: «Я теж».
Як так? Не може бути! А тоді добираєш: третина життя цих дітей минула в особливих умовах: два роки епідемії коронавірусу, а тоді війна. Діти з прифронтового хутора не мали шансу полюбити читання.
Нині в Україні книжки гинуть під обстрілами й від рук окупантів, їх нищать і палять. У звільнених містечках постає апокаліптична картина розгромлених бібліотек. Хто може, збирає і відправляє книжки туди, де просять про допомогу, де книжки у списку предметів першої необхідності. А все мало і мало.
За кордоном, де тепер вимушено перебувають українські діти, теж відчувається книжкова спрага. Активісти й деякі інституції докладають зусиль, щоб поповнити закордонні бібліотеки українськими книжками, але попит перевищує всі можливі пропозиції. Я зраділа, побачивши в новинах інформацію і фото: у Гельсінкі в бібліотеці Олді створили поличку українських книжок. Але наступного дня товаришка з Фінляндії написала: були там сьогодні, книжок уже немає, всі одразу розібрали. Пішли як вода в суху землю.
«Де можна купити українські книжки?» – запитують мене в Ризі після читань на Латвійському фестивалі дитячої книжки.
На Франкфуртському книжковому ярмарку жінки розмовляють: «Я ж думала, їх можна купити, а ні. Лише погортати». – «А що ти хотіла, це ж виставка».
У Грузії на Міжнародному літературному фестивалі «Батумі/Одеса» після зустрічі з дітьми почула від мам: «У книгарнях є лише російські книжки». Жінки складали список, хто за ким читатиме те, що я залишила.
Того ж дня я знайшла в Батумі велику книгарню. На розі центральних вулиць – широкий вибір книжок. Українською мовою – нічого. Є поличка з російськими. «Рассказы о юных героях» є, з піонеркою на обкладинці. У радянському дитинстві нам у бібліотеках давали таке «в нагрузку». Хочеш «Пеппі Довгупанчоху» – ось тобі «Піонери-герої» до пари. І навіть ілюстрації ті самі, з позаминулого життя. Стільки років минуло, а Москва і далі тероризує мізки пропагандистськими вигадками, засіває пліснявими спорами не лише свій внутрішній ринок, а й чужі території, куди їй дозволяють дотягнутися.
У неймовірній моїй країні під час війни відкривають нові книгарні. А бібліотеки працюють ще й як волонтерські центри. У львівській книгарні дівчинка каже мені: «Мої книжки залишилися вдома, у Харкові. Мама сказала: візьми з собою одну книжку і одну іграшку».
Скільки разів я вже чула цю фразу про книжку в наплічнику маленького біженця…
Я з багатьма дітьми познайомилася на плетінні маскувальних сіток у бібліотеці на площі Ринок. З Ярчиком із Броварів і харків’янкою Агнєшкою, з львів’янином Тарасиком і з Левчиком з Ірпеня…
«Ось сюди ще потрібно метелика», – каже хтось. І дитячі руки вив’язують вузликом коротку стрічку.
…Коли у харківському волонтерському центрі, біля маскувальної сітки, я почула про наші плани з метеликами, то подумала не про вироби з бісеру. Війна змінила значення багатьох слів. Чую «метелик» – бачу крильця на камуфляжній сітці. І на думку спадає ідея нової книжки для дітей.
