Подалі від миру, ближче до перемоги
Усе почалося з очікування. Так, мабуть, чекають на дитину. Небажану, яка має з’явитись на світ унаслідок зґвалтування, а втім, дитину, яку вирішили залишити. «Я залишаюся в Україні», – так я казала закордонним друзям у січні. І ми подовгу грали в бадмінтон умовлянь та відмов, однак у цій грі так ніхто й не виграв. Адже повномасштабне вторгнення Росії в Україну означало, що ми програли. Хоч слідом прийшло й полегшення: час очікування варварів минув. Вони вже прийшли. Вони вже тут. Вони вже вбивають, ґвалтують, катують і нищать нас. Настав інший час. Міфологічний та історичний водночас.
Ще ніколи, мабуть, час не відчувався так, ніби носиш на плечах важку могильну плиту, яка викривлює твій хребет, спотворює кожен твій крок і яку ніяк не вдається скинути. Так люди, які мають проблеми зі спиною, не можуть знайти зручне положення, щоб бодай на мить вийти з катівні власного тіла. Так війна, заповнюючи весь життєвий простір і прибиваючи своєю вагою до землі (декотрих – назавжди), перетворює нас на біль, гострий, нестерпний, цілодобовий.
Час стає шпиталем із задушливим запахом крові та медикаментів. І дні в лікарняній палаті війни тягнуться довго, прилипаючи один до одного, як брудне волосся. «Яке там у нас сьогодні лютого?» – жартують люди в соціальних мережах. Усього за одну ніч найкоротший місяць у році став найдовшим місяцем у житті. Неосяжним, майже біблійним днем творення. Річка війни, у яку, попри відоме прислів’я, довелося увійти вдруге, виявилася бездонним колодязем із крижаною водою. Однак українці навчилися плавати й там.
Українці взагалі багато чого навчилися за місяці великої війни. І час, цей мовчазний свідок усіх наших рухів і виборів, не забарився з відповіддю: з наших облич тепер визирають якісь нові люди, ліпляться якісь нові риси. Загострені втомою, видовжені безсонням, забруднені гнівом, дитячі й старечі водночас. Ніби закляклі в точці між життям і смертю. А головне – якісь незграбні, пластилінові. Ніби ліпили їх похапцем, при вимкненому світлі миру. Нам ще доведеться розгладити їх об безжальну точність дзеркальних поверхонь. Але колись потім, після перемоги. А нині за цими змінами безпомильно впізнаєш тих, із ким ділиш хліб і вино буття українцем, ділиш час спраги, час голоду, час перетворення.
Так, ми тепер завжди носитимемо війну із собою – на наших обличчях. Замість годинників. Замість безлічі знімків у телефонах. І, можливо, вона стане єдиною правдивою фотографією, яка після нас залишиться. Адже війна завжди показує нам, хто ми є, хоч частіше за все це знання не подобається.
Чи вважати час війни втраченим? Так, безперечно. Адже це не час планів і мрій, не час особистих бажань і нестримної підліткової свободи. Російська агресія окреслила український кордон крейдою загрози й не дає вийти із клаустрофобічного простору війни, не дає нам дихати на повні груди. Змушує рахуватися з собою, немовби з думкою нав’язливих сусідів, яка нам насправді байдужа. Однак, замість боятися, ми тримаємо цей периметр.
Чи вважати час війни наповненим по самісінькі вінця? Так, безперечно. Адже, здається, чи не кожну мить на війні можна відчути на дотик. Час стає речовинним, намацуваним, важким і вагомим. Але щільність подій настільки стрімка, що друкарська машинка свідомості не встигає їх фіксувати. Пальці не слухаються, клавіші западають, а пам’ять утомлюється складати пляшки з терпким вином воєнного життя у своїх безкінечних підвалах. Хоча місця вистачить на всіх, на всі наші воєнні історії, які ми розповідатимемо ще не одне покоління, немовби намагаючись обтрусити із себе пил і попіл війни, якими тепер просочені всі наші щоденні справи й неспокійні сни, що більше не приносять ані відпочинку, ані розради.
Немовби горобці з вулиць українських міст, прикмети, за якими раніше розрізнялися дні й ночі, робочі дні й вихідні, свята і будні, кудись зникли. Колись втрата здатності розрізняти дні тижня й числа місяця вважалася ознакою божевілля. Але нині це радше свідчення притомності. Адже тепер ми живемо не від понеділка до суботи, а від обстрілу до обстрілу, від повітряної тривоги до повітряної тривоги, від однієї страшної новини до новини ще страшнішої. І зітхаємо з полегшенням, якщо цього разу нам не доводиться рахувати загиблих чоловіків, жінок і дітей. Кожна втрата відчувається як своя, близька, персональна, адже, здається, всі ми тут, в Україні, знайомі одне з одним через кілька рукостискань. Через кілька жестів довіри й віри одне в одного, які стали нашою новою мовою.
Однак потяг воєнного часу рухається невпинно. Подалі від миру, ближче до перемоги. Повільно-повільно, ще швидше. Немовби один довгий-предовгий день бабака й американські гірки водночас. Хоча здатність керувати часом, рахувати його, розраховувати, здається, безнадійно втрачена. Оскільки, після того як ви сіли в цей потяг, зостається лише сподіватися, що одного дня з нього можна буде нарешті вийти. Адже все почалося з очікування й очікуванням завершиться. А тоді почнеться відлік нового часу, про який ми ж нічого не знаємо.
