Абетка болю: як я знову вчився читати
Література не рятує. Після повномасштабного вторгнення мені складно фокусуватися на читанні і вслухатися у напівтони моралізаторства великої літератури. Війна надає кришталевої чистоти нашому сприйняттю, але й такої ж кришталевої крихкості звичному укладу життя та самим людям.
Я письменник, тому читання й письмо є (були) невід’ємними частинами мого повсякдення. Однак тепер мені знадобилося кілька місяців, щоб віднайти в читанні новий сенс і випрацювати новий підхід. Якщо попередній досвід читання не вберіг ні мене, ні мою родину, то як нас можуть захистити знання, здобуті завдяки читанню сьогодні?
Мій процес повернення до читання був цілком усвідомлений. За малим, непевним кроком – наступний, ще менший крок. У ретроспективі така інтелектуальна реабілітація видається доволі кумедною. Наскільки взагалі кумедною може бути власна спроба подолання травми.
Заново навчитися говорити (а травма постійно говорить, не може мовчати). Вивчити літери цієї абетки повномасштабної війни. Навчитися читати емоції близьких і нових знайомих. Повернутися до читання як звички попереднього життя, як ознаки нормальності й безпеки, якої вже нема.
*
Спершу я намагався читати світову класику і шукав відповіді там. Таке рішення підказав мій досвід із кінематографом, який я також одночасно намагався навчитися знову дивитися. Тож у казармі, у перервах між навчанням і нарядами, дивився на екрані телефона «Великого диктатора» Чарлі Чапліна. І в чорно-білому мерехтінні Чаплінової сатири бачив позачасову правду, що ніколи не застаріє. Чогось приблизно такого я шукав і в літературній класиці. Однак усе здавалося забагатослівним, аби проговорити очевидне.
Потім я спробував читати російську класику. Мені здавалося, що ось, настав час нарешті прочитати Андрєя Платонова. Його унікальне плетиво слів і хтонічний російський світ мали б дати бодай якесь пояснення, з якою гиддю ми зустрілися. Вже на самому початку «Чевенгура» Платонов розповідає, що кожні п’ять років траплявся неврожай і одна половина російського села йшла в шахти й міста, а друга – в ліси. Та цього разу посуха трапилася два роки поспіль: «Деревня заперла свои хаты и вышла двумя отрядами на большак – один отряд пошел побираться к Киеву, другой – на Луганск на заработки; некоторые же повернули в лес и в заросшие балки, стали есть сырую траву, глину и кору и одичали. Ушли почти одни взрослые – дети сами заранее умерли либо разбежались нищенствовать. Грудных же постепенно затомили сами матери-кормилицы, не давая досыта сосать». На цьому класичної російської літератури мені стало доста.
Тоді я спробував читати Новий Заповіт. Виявилося, що євангельський ритм оповіді добряче структурує хаотичну свідомість переселенця, який втратив дім. Ба більше, оповідь ця пасує до спроб новобранця дати собі раду зі статутами Збройних сил України. Так окремі розділи цих двох благих звісток і вкарбовувалися в пам’ять.
Я пробував читати нон-фікшн, белетристику і детективні романи, але нічого не допомагало. Справу погіршували самі письменники, які примудрялися давати інтерв’ю російським ЗМІ, тож порадіти можна було лише з того, що кілька товстезних романів Джонатана Франзена так і залишаться непрочитаними.
*
Підказку, як заново навчитися читати, я знайшов у музиці. Спробувавши збагнути, що гримить у моїх навушниках, що підтримує мою лють, я зрозумів: мій нехитромудрий плейлист відкотився до підліткових часів. Коли музика ревла про самотність і неможливість порозумітися зі світом.
Цей новий потяг до старих музичних смаків наштовхнув на думку: може, взагалі почати спочатку? Повернутися до автора, який у дванадцять років узяв мене за руку і сказав: «Дивись, тут водяться монстри. Але вони не такі страшні, як реальні люди». Автор цей – Стівен Кінґ.
Я взявся за його раніше не читаний роман «Острів Дума» (Duma Key). В ньому йдеться про чоловіка, якого наполовину паралізувало після автокатастрофи, він втратив руку. Невдовзі головний герой відкриває у собі містичний талант живопису і починає реалістично промальовувати те, чого ніколи не міг бачити на власні очі. Ну і, звісно, там є сюжетна лінія з мотивами горору. Але кому потрібен той горор, якщо головний герой проживає травму і страждає?!
Я читав цей роман близько трьох місяців. Кострубатий, дослівний український переклад теж не полегшував моєї мандрівки. Проте читання книги улюбленого письменника, що розповідає історію травми і спроб відбудувати життя, стало своєрідною формою медитації.
*
Нині бібліотека на кілька тисяч томів – це радше тягар, який не зможеш прихопити в разі евакуації. У тривожну валізку вміщається хіба що пам’ять про читані книжки. Однак, часто переїжджаючи з місця на місце, вимушений переселенець губить навіть цю пам’ять.
Тепер ті книжки, які були в нашій із дружиною бібліотеці у Гостомелі чи книгозбірні моїх батьків у Бучі, марковані шрапнеллю тригерів. Де б така книжка не впала в око – у книгарні, кав’ярні чи на полиці у друзів, – щоразу в горлі застряє: «У нас така була».
*
Віру в силу літератури повертає страх російських окупантів перед нашими книжками і культурою загалом. На окупованих територіях вони перш за все називають населені пункти на російський манір, відновлюють радянські символи та влаштовують зачистку бібліотек. Вишукують «шкідливі» книги, ніби ті становлять таку саму небезпеку, як і «підривні елементи» з плоті й крові.
Віру в силу літератури повертає відчуття зв’язку з поколіннями українських письменників та письменниць, які вже зустрічалися з тим самим ворогом і проходили крізь те саме пекло. Моя література завдячує їм.
*
Література не веде бойових дій, але письменники пішли на війну і боронять країну. Водночас захисники і захисниці, які до цього не пробували писати, артикулюють свій досвід у текстах.
Література – один з інструментів того, щоб прожите нами, наша злість, жах досвіду, через який проходить сучасна Україна, ставали колективною пам’яттю.
Література робить так, щоби з кількістю трагедій, які й далі відбуваються – Буча, Маріуполь, Ізюм, Дніпро, Бровари, – щоби з кожною викритою новою катівнею чи масовим похованням наше сприйняття не мутніло. Наша лють не вщухала й залишалася гострою.
*
Мені все ще складно читати. Але без можливості писати і фіксувати жах повномасштабного вторгнення мене б тут не було. Література не рятує, крім.
