А отепер добраніч
Я трохи пригадую, як було тим, хто й до війни не сумнівався, що війна буде.
У грудні 2021-го ми готувалися до стратегічної сесії. Пів дня ми провели з Олександрою Баклановою, обговорюючи, що нам потрібно доналаштувати в команді та як вести кілька наступних насичених днів спільного напрацювання майбутнього. Ми розʼїхалися з офісу і закінчили працювати вже онлайн, коли Олександра написала мені: «Доброї ночі».
Я відповів: «До речі, Сашо, давай також проговоримо запасну стратегію початку війни. А отепер добраніч».
Олександра написала, що сміється, хоча цілком серйозно ставиться до цього наміру, і знову побажала доброї ночі. Мені теж звучало це кумедно. Наступного дня ми присвятили такому запасному плану годину-півтори, не більше. Навіть у нашій команді були ті, хто не дуже серйозно ставився до такої перспективи розвитку подій. Саме ті півтори години визначили всю нашу стратегію 2022 року – стратегію команди з кількох десятків працівників та кількох сотень волонтерів, з аудиторією у кілька мільйонів п’ятнадцятьма ма мовами.
Памʼятаю, як у тому самому грудні Bild поширив мапу нападу на Україну, а я просто запитав у фейсбуці, чи хтось готується до такого сценарію. Мені поприлітало від різних доволі притомних людей, що Bild – це таблоїд, що у ХХІ сторіччі таке неможливо, що це «брєд» і «російська заказуха». Тоді багато хто сподівався, що інформаційний тиск – оце і є весь задум Москви. Я – відверто – сподівався на те саме.
Але вже у січні поїхав до «Ікеї» та купив великі картонні коробки на випадок екстреної евакуації обладнання. Якби можна було зазирнути в майбутнє, в якому «Юск» продовжить роботу під час війни, а «Ікея» згорнеться, купив би їх у «Юску». Памʼятаю день, коли приволік ці коробки в офіс і почав сортувати наш архів.
– Ти серйозно в це віриш? – запитав хтось. Хотілось відповісти «ні», але як пояснити тоді те, що я роблю?
Згодом я зрозумів, що розробку плану евакуації сотні волонтерів з їхніми сімʼями навряд чи вдасться комусь делегувати. Почався процес переговорів з усіма, хто мав житло на заході України, усіма, хто готовий був виїхати зі сходу, півдня та півночі, усіма, хто мав транспорт, і тими, хто його не мав. У процесі цих синхронізацій я вловлював насмішки й відчував недовіру до самої ідеї.
Але найсмішніше трапилося далі: нам конкретно бракувало автомобілів. Я написав до кількох автопрокатників, із якими працював раніше, з нетиповим проханням. Моя пропозиція була проста: нам не потрібні ваші авто зараз, ми не збираємось їх використовувати, але у вас точно є поки що не задіяні. До слова, це вже був той час, коли іноземці активно евакуйовувалися з Києва і ринок прокату автівок точно мав просісти. Отож моя пропозиція: переставте два автомобілі із запасу у двір до наших волонтерів. У разі вторгнення вони врятуються самі і врятують ваше майно.
Однак автомобілі мені вдалося знайти не у прокатників, а вже 24 лютого зʼявилася реклама кількох служб прокату: «Надаємо автомобілі безкоштовно», «Шукаємо водіїв, що вивезуть наші машини».
Мені здавалося, що я той тип, який пливе сам проти течії, поки сотні людей за течією влаштовують заплив через Босфор. І ні, не було і немає ніяких образ, але втома від війни через суспільне небажання спрогнозувати гірший сценарій у мене була вже в середині лютого. Десь тоді я написав собі пост: «Сподіваюсь, що вся робота, яку роблю зараз, ніколи не знадобиться».
До останньої секунди мені хотілось, аби помилився я, а не всі ті, хто не вірив. Від початку грудня і до кінця лютого робота з підготовки до війни перетворилася на суцільну каторгу – і не через те, що моя нарцисична натура потребує постійного суспільного схвалення. Створюючи передумови для безпеки сотні людей і тисяч важливих для нашої історії знімків та відео, я в якийсь момент і сам засумнівався в тому, що війна таки почнеться.
Кілька годин я провів зі своїми мамою та бабусею, вмовляючи їх поїхати в санаторій у Карпатах, і мені вдалося домовитись аж про кінець лютого. Я їхав додому після тієї зустрічі й думав за кермом: а чи я не параноїк? Чи не варто знову вдатися до психотерапії?
Західна розвідка прогнозувала, що війна почнеться 16 лютого. Я був напоготові. Але вона не почалась. Я витратив сотні годин на підготовку до дня, який не настав. Моя однокурсниця з Києво-Могилянської бізнес-школи Олександра Матвійчук, що за якісь пів року отримає Нобелівську премію, принесла у школу проєкт дипломної роботи, назва звучала приблизно так: «Гельсінкі 2.0: заради збереження миру в Європі». Ми домовилися спільно закрити незакінчені домашки, але на них не вистачало часу. Я також мав писати дипломну, натомість займався справою, в яку не вірив майже ніхто, а тут ще й західна розвідка помилилася.
17 лютого я був страшенно невиспаний, переймаючись, що концерт пам’яті Міська Барбари може зірватися вдруге за пів року, тільки тепер – через клятих москалів. І постійно думав, що Місько сміявся б, якби так трапилося. Це ж він співав: «А Іран каже, що буде війна». І ще він співав: «Бомбо-бомбосховище, ти сховай, сховай мене». І написав слова «Танцюй зі мною, сестро. Нехай цей танець і востаннє», присвятивши їх вільній Ічкерії. Саме Міськові спала ідея реінкарнувати радіостанцію УПА в наші часи і створити альбом «Радіо Афродита». Місько не дожив пів року до повномасштабного вторгнення і трохи більше місяця – до концерту з нагоди свого 50-ліття. Можливо, москалі й планували напад на 16 лютого, але концертові памʼяті Міська 17-го вони на заваді не стали. Того вечора ми багато про це говорили.
Далі Блінкен оголосив про майбутню зустріч Байдена з Путіним, і я подумав, що до війни тепер точно ще є час. Увечері 23 лютого я опинився за кордоном, гадаючи, що війна запізнюється, а отже – пора писати дипломну. Я мав зустріти світанок і сісти за текст. Але не було вже ані світанку, ані жодного речення. Ба більше, тема моєї дипломної втратила сенс. Перебування за межами України – також. Треба було повертатися.
Перший місяць від початку повномасштабного вторгнення перетворився на одну суцільну добу з вимушеними короткими паузами на сон. Усі заметушились, як мурахи, було створено трильйон чатів, які взаємодоповнювали один одного. Там, де бракувало організації, все самоорганізовувалося. Водномить я опинився в спільноті людей, котрі дякували за всю виконану заздалегідь роботу, в доцільність якої я вже й сам перестав вірити. Сотні «як ти?» і тисячі «отепер добраніч» після переробленої за день інформаційної роботи. Секрет незламності в тому, що багатьом із нас стало спокійніше, коли повномасштабне вторгнення нарешті почалося. До цього нас готували століттями. Це наш шанс узяти реванш за все – від Переяслава до Маріуполя. А отепер добраніч.
