(Не)дитячі історії
КОРДОН ІЗ ПОЛЬЩЕЮ. Пішохідний пункт пропуску, Грушів, Львівська область. Ніч на 26 лютого 2022 року. Я повертаюсь у Гданськ, до сім’ї. Дістатися сюди з Києва за одну добу було ще тим випробуванням. Стою, приголомшена кількістю жінок із дітьми, які змогли так оперативно зібрати свої родини, щоб за кордоном шукати прихистку від війни. Одне дитя – за руку, немовля – у візку. Двоє малих – за обидві руки, старша донька поряд. Дівчина-підліток тримає за руку молодшого брата, той – ведмедя-панду, майже як у мого сина, їхня мама – кота в обіймах. Хлопчик гладить кучерявого песика, його мама підтикає пледик довкола сестрички в дитячому візочку. Біля когось стоять валізки на коліщатках, інші – лише з наплічниками. Красиві, гарно вбрані люди. Погода без опадів. Небо зоряне. Легкий морозець. Хтось заревів, хтось підхопив плач. Але загалом – ніякого сум’яття. Я граю в «дай п’ять» із маленькою Алісою. Вона в мами на руках, обличчям до мене. Усміхаюся до неї, підморгую, та не можу позбутися передчасних гірких думок: не буває воєн без сиріт – ось як може стати реальністю моє давнє бажання усиновити дитинку. Алісі три рочки, у неї синці під очима, але заснути вона не може. Потерпи, маленька, незабаром усі будемо в безпеці: піша черга рухається швидко.
СТАРШИЙ БРАТ – мрія мого сина. Аж тут знайома знайомої пише, що до Гданська привезли дітей, у яких служать обоє батьків, і чи могли б ми забрати до себе її дванадцятирічного похресника Вадима. «Лука завжди хотів брата», – здалека починаю розмову з чоловіком, який до війни був проти усиновлення, але тепер теж готовий їхати по хлопчика негайно. Ми так-сяк прибираємо в кімнаті Луки і втрьох рушаємо. Вадиму насправді тринадцять, він міцної будови, на зріст вищий від мого чоловіка. Культурний, спокійний, червоніє, коли говорить. Ми розповідаємо, хто ми й чому ми тут. І що поряд із нашим будинком є школа, спортивні майданчики, а з усіх вікон нашої маленької квартирки – вид на море. Вадим категорично проти: він упевнений, що вже за тиждень-два, максимум три, війна закінчиться, і їхня група поїде додому. Ми повертаємося зі змішаним почуттям розчарування й полегшення. «Я все одно полюбив Вадима, – сумує перед сном Лука. – І вас я все одно люблю».
«СИРОТИ З УКРАЇНИ», – повідомляє моя подруга Оксана. І пропонує провідувати з нею дитячий табір за дві години їзди від Гданська, який прийняв дітей із п’яти інтернатів Хмельницької області. Туди навезли всього, дітям бракує лише обіймів і спілкування рідною мовою. Мене просять налагодити контакт із «важкими» підлітками. Польські вихователі не можуть змусити їх кинути палити. Я теж не можу, але нам цікаво разом. Життєві історії хлопців тягнуть на окрему книжку, а мене найбільше дивує не те, що я їх розговорила, а те, що чотирнадцяти-п’ятнадцятирічки прагнуть звичайних материнських обіймів. І благають повернути їх в Україну: вони реально допомогли б її захистити, кажуть. Молодші діти теж хочуть повисіти на мені. Візити тривають по пів дня: ми разом їмо смачні обіди й гуляємо довколишнім сосновим гаєм. Котрогось разу я беру із собою в поїздку сина. Він здружується з Віталиком, веселим хлопчиком свого віку. Той показує Луці секретну торбу під ліжком, повну солодощів та інших дрібниць: це все для бабусі, яка чекає на Віталика в Україні. А тоді одного дня я не застаю своїх старших хлопців на місці. З’ясовується, що вісімнадцятьох зі ста семи дітей перевели до підліткового закладу суворого режиму, бо не могли дати собі з ними ради. Волонтери-аніматори розважають молодших і дітей з інтелектуальними порушеннями. Ті смикають мене, мовляв, де обіцяні солодощі й книжечки, – і біжать далі. Я непомітно тікаю в ліс: виплакатися.
МАРІУПОЛЬСЬКІ ДІТИ не йдуть мені з голови. Місто нещадно бомбардують із перших годин війни. Маріуполь – місто-партнер Гданська, де ми живемо останні сім років. По роботі ми знаємося з Маргаритою. Телефоную їй: «Тримаю для вас квартиру від наших друзів. Відправ до нас хоча б дітей». Рита вже рік працює держслужбовицею у прифронтовому Покровську. Одинадцятирічний Марко – з нею і чоловіком. Шістнадцятирічну Ольгу вони вивезли з Маріуполя 25 лютого. Бабуся з дідусем, у яких вона жила, відмовилися виїжджати, сподіваючись, що буде як у чотирнадцятому році. Я нагадую про себе Риті щотижня. Вона наважується тимчасово розлучитися з сином і донькою 16 березня, коли бомби на маріупольський драмтеатр скинули точно за написом «ДЕТИ». Того дня з Маріуполя вдається вийти її подрузі Діані. Оля з Марком у супроводі Діани приїжджають до Гданська 30 березня. Кілька наплічників із речами, а в руках у Олі – зроблена її татом чималенька репліка маріупольської водонапірної вежі. Дітки гарні й чемні, ми спілкуємося, наче давні знайомі. Мене приємно дивує бездоганна українська Олі, а ще – як мило вона поганяє Марка за русизми. Встигаємо оформити Олю на останнє місце в доброму ліцеї з біологічно-хімічним нахилом. Марка – до найближчої школи. Діти з Діаною мешкають через дорогу від нас, але ми бачимося майже щодня. Марк і Лука мають спільну пасію – м’яч! У червні Марку виповнюється дванадцять. Банально до розриву серця: у подарунок він хоче тільки своїх батьків. І лише трошки – суші. За кілька місяців Діана повертається до Києва розвивати діалогову платформу «Маріуполь. Культурна деокупація», а до дітей нарешті приєднуються маріупольські бабуся і дідусь. Вони не виходили з підвалу двадцять діб, потім примусово-добровільно потрапили на росію, де навіть п’ятирічні онуки їхнього знайомого дяді Пєті дорікали стареньким за дармоїдство. Карколомна операція порятунку через Сочі й Стамбул – окрема історія. Бабуся з дідусем дуже ослабли: на їхнє відновлення йде пів року. Багато нових турбот – на плечі Олечки, яка в них за старшу. Іноді мого чоловіка викликають до Маркової школи. Він щоразу повертається гордим: наш вихований Марк, виявляється, без проблем посилає за російським кораблем тих, хто знущається з України, і дає здачі своїм кривдникам. По п’ятницях у нас за домашніми гамбургерами ми сміємося з його шкільних пригод і багато обіймаємося. З нашим старшим братом. Оля постійно вчиться: за польською та українською програмами, окремо – англійська мова, влітку спробує вступити з українським атестатом до польського медуніверситету. У нас у гостях вона щоразу розповідає нові й нові деталі про Маріуполь та своїх батьків. Зокрема – про водонапірну вежу, де вона підробляла влітку консультанткою туристично-інформаційного центру. У січні 2023 року на шкільні канікули Оля з Марком їдуть у Закарпаття. Їхні батьки приїжджають туди зі сходу. «Як ви там, усі щасливі?» – пишу до Рити за кілька днів до планованого кінця відпустки. «Діти щасливі», – відповідає вона.
