zaxid.net
Читати статтю німецькою мовою
Ігор Померанцев
Зв’язок із Чернівцями в мене глибокий, я навіть на око можу визначити його глибину: близько двох метрів. На цвинтарях цього міста поховані мої тітки, моя бабуся, мій батько, мій старший брат. Та й зараз у місті живуть моя невістка, на жаль, удова, і мій племінник.
Я виїхав з міста у 1970 році, коли закінчив університет. Одна причина була проста: після закінчення англійської кафедри факультету романо-германської філології я не міг знайти роботу в місті. У ті часи Чернівці, як і вся імперія, були обнесені залізною завісою. Щоправда, у місті був кемпінг, куди заїжджали іноземні туристи, але в мене ще за молоду не склалися відносини із КДБ, тому до туристів мене не підпускали. Була й інша причина. Я був парубком із великими амбіціями, відважно дивився у майбутнє й до нестями любив поезію. Я вірив, що вона відповідає мені взаємністю. Мені здавалося, що я легко завоюю будь-яку столицю, і всюди мені будуть плескати. Я помилився. Але з міста поїхав. І от уже 35 років не повертаюся в нього. Просто не можу до нього доїхати, навіть коли приїжджаю до Києва. Я знаю, що потрібно робити те, чого боїшся, іти туди, де тобі страшно, і так переборювати страх. Може, я відчуваю не страх, а почуття незручності? Це однаково, як зустрітися з жінкою, яку любив, після сорокалітньої розлуки. Для таких випадків є дурні фрази – «привіт», «як справи». От я скажу містові: «Як справи?» Воно скептично на мене подивиться й відповість: «Які справи? Так без тебе ми тут справилися». І справді, я не міг би слідом за провінціалом Плутархом повторити: «Що до мене, то я живу в маленькому місті, і щоб воно не стало ще меншим, охоче в ньому залишаюся». Чернівці так і залишилися для мене маленькими, як муха в бурштині; вони застигли у пам’яті, зачаївшись в історії. Або як улюблені дитячі штанці із бретельками на кнопках.
***
Перша зустріч із містом була для мене величезною подією. Раннє дитинство я провів у Забайкаллі, у Читі. Це був чорно-білий період мого життя, період тотальних, безпросвітних зим. Мій батько працював у військовій газеті «На бойовому посту». Він часто хворів: йому був протипоказаний клімат Забайкалля. Зрештою, батько демобілізувався, і ми виїхали в Чернівці, де жили мамині родичі. Так із чорно-білого забайкальського фільму я потрапив у далеке Середземномор’я. Про емігрантів говорять, що вони переживають культурний шок, але я в еміграції його не пережив, тому що в мене було щеплення Чернівців. Зате після Чити в Чернівцях я пережив почуттєвий шок – по-своєму, по-дитячому еротичний. Я потрапив у кольорове кіно, у світ, де світить сліпуче сонце, де ти майже непритомнієш від запаху білого наливу, вишень, морелей – так називають на Буковині абрикоси. Це почуттєве щеплення, почуттєва батарейка дотепер мене гріє. Напевно, тому я люблю повертатися не в Чернівці, а в місця, де ті ж запахи, те ж повітря, де так само переломлюється сонячний промінь: на цвинтарі Стамбула, пагорби Тоскани, у світ ближнього Середземномор’я.
***
У дитинстві я об’їздив усе місто на велосипеді «Орлятко», і завдяки крутим вулицям та «Орляткові» зрозумів, що означає слово «карколомно». Ще я любив бродити по Чернівцях. У мене були свої улюблені маршрути. Я жив на вулиці Лермонтова, що виходила на вулицю Кобилянської. Якщо піднятися по Лермонтова, перетнути колишню вулицю Леніна і трамвайні колії, пройти крізь комерційний центр, що називався «Пасаж» – напевно, він і зараз так називається, – перетнути ще дві вулиці й підійти до актового залу університету, то можна опинитися на розі моїх перших любовних побачень. Був у мене ще один драматичний маршрут. Якщо спуститися по Кобилянської на Центральну площу, потім повернути ліворуч у напрямку до колишньої синагоги, яку не знищили румунські фашисти, але підірвали більшовики – там тепер кінотеатр, – минути цей кінотеатр і зайти в аптеку на розі… Не знаю, чи збереглася вона. На самому початку 1960-х, коли мій батько переніс перший інфаркт, я бігав у цю аптеку щодня й вертався додому з двома кисневими подушками. Можливо, старожили ще пам’ятають захеканого хлопчика, який вічно бігав центром міста з кисневими подушками. Цей хлопчик – я.
***
Чим Чернівці відрізнялися від інших українських міст? У цьому місті наприкінці 50-х років ще жила жменька австрійських євреїв. Вони були ні на кого не схожі, особливо відрізнялися від стиляг. Стиляги носили однаковий одяг: болонові плащі, білі кепки (батони) із сірими прожилками. А жменька австрійських євреїв носила потерті велюрові темно-сині капелюхи, сірі в ялинку двобортні пальто, стоптані туфлі з вузькими носами, запонки з матовим мармуровим відблиском, і все це було старе, майже древнє, затрапезне, але як же стильно вони виглядали! Чернівці так і залишилися для мене цим самим допотопним австрійським євреєм, закинутим машиною часу в радянський заповідник. У другій половині ХХ століття Чернівці випали з європейської моди, як ці велюрові капелюхи й сірі двобортні пальто, але залишалися містом стильним, містом легкої ходи, хоча й збіднілої.
У радянській імперії Чернівці були єврейським містом. Утім, і в німецькій літературі його завжди називали «єврейським». У середині п’ятдесятих тільки п’ята частина міського населення були євреями, причому з них менша частина – австрійськими, а більша – бессарабськими. Але євреї мають потужне енергетичне поле. Навіть якщо їх усього нічого – три десятки тисяч – вони роблять погоду в місті. Я вже в дитинстві знав, що євреї живуть у Києві, Москві, Ленінграді, але столичні євреї мені видавалися суцільно респектабельними, багатими, процвітаючими, а от у Чернівцях були різні – шпана, повії, вбивці, валютники, вундеркінди, вулицями бродили євреї-горбані, що тягали на своїх горбах контрабандну мацу. Звичайно, там була не тільки єврейська голота – там були, наприклад, знамениті боксери й борці, що брали участь в Олімпійських іграх, чемпіонатах світу. Мені в дитинстві здавалося, що євреї – чудові спортсмени, особливо борці й боксери.
***
У дитинстві я жив у Ізраїлі. Називався він Чернівці. Спочатку мені про це сказав батько. На моє запитання, чи бував він за кордоном, він відповів: «Ми живемо за кордоном». Але не уточнив, за яким саме. Про існування держави Ізраїль я довідався дуже рано. Із Чернівців навіть у найбільш жорстокі часи холодної війни в Палестину виїжджали назавжди. Я дуже співчував Ізраїлю: у шістдесяті роки туди їхала єврейська вбогість – матері-одиначки зі сопливими дітьми, інваліди, яких гноїли в комірчинах турботливі родичі, рецидивісти, поети, які писали нікому не потрібним ідишем. Це був потічок, що, як мені тоді здавалося, може забруднити чисті водойми Ізраїлю, створені в пустелі єврейським генієм. Мої юні єврейські друзі на заздрість люмпенам і невдахам, закінчивши школу, їхали в Сибір і там у п’ятнадцять років ставали докторами фізико-математичних наук. Чому вони вибирали Сибір, я не дуже замислювався. Це було цілком у дусі пригодницьких романів Жуля Верна, якими я тоді зачитувався. Але потроху потічок наливався, розширювався, поки остаточно не вийшов із берегів. Моди на Америку в Чернівцях не було. Усі їхали в Ізраїль. Мені здавалося, що я майже особисто знаю всіх нових ізраїльтян, оскільки родом вони із Чернівців. Я так близько стояв до цього потоку, що мене зрештою також змило й понесло. Хоча в Ізраїлі я вперше побував, коли мені було вже під сорок. Він виявився величезною країною, населеною величезним народом. І жодного, жодного з тих самих чернівецьких «ізраїльтян» я не зустрів ні на Мертвому морі, ні в Єрусалимі, ні в Кфар-Даромі.
***
Я пам’ятаю знайомих батька. Він працював в обласній українській газеті «Радянська Буковина». Батько народився в Одесі, знав три мови – російську, українську та ідиш, який входив до складу одеського повітря. Я добре пам’ятаю єврейського поета, що писав ідишем – Меєра Хараца, який згодом став класиком у Ізраїлі. Це був недобиток Голокосту й одночасно ГУЛАГу – там він теж відсидів. Наприкінці 50-х цього недобитка хотіли добити остаточно. Він опублікував без відома начальства декілька віршів за кордоном: у польській єврейській газеті. За це йому влаштували прочуханку в редакції «Радянської Буковини». Думаю, мій батько в цьому не брав участь, інакше Харац не прийшов би до нас додому відразу після редакційних партзборів. Недобиток, сірий горобець, сидів у нас за столом і мовчав. А потім почав читати вірші мовою ідиш. Ні я, ні моя мати, яка виросла в Харкові, ні слова не розуміли. Мені було років 12, для мене ідиш був жаргоном голоти, напівпідвалів, людей, відрізаних від високої культури: якийсь воронячий грай, а не мова. І от я почув, як Меєр Харац читає вірші, почув цей орлиний клекіт і вперше зрозумів тоді призначення поезії: окриляти мову. Цей окрилений ідиш я пам’ятаю дотепер.
***
Ми з батьком часто гуляли містом, і він мені нишком показував талановитих українських письменників: Володимира Бабляка, Романа Андріяшика. Я, звичайно, витріщався на них, хоча батько мене обсмикував. Досі пам’ятаю їхні напружені обличчя, начебто вони несли якісь гирі. Тільки потім, у 1972 році, коли я переїхав у Київ, заморожений страхом, Київ після українських зачищень, я зрозумів, які гирі носили Бабляк і Андріяшик, і чому вони рано вмерли. Ще в місті жив великий бандит Хома. Я добре знав його молодшого брата, олігофрена на прізвисько Блюм, друга мого старшого брата. Одного разу дрібний хуліган Шмок здуру довбанув Блюмашу між очі. Довбанувши, він зрозумів, на кого підняв руку, й побіг на Кобилянської просити вибачення у Хоми. Хома вислухав Шмока й ліниво відправив його в нокаут. Після першої відсидки Хома змінив наше містечко на солідний Львів. Йому вистачило року, щоби поставити лева на задні лапи. Потім він приборкав Західний Берлін. Хома й Блюм були відданими синами. Заробивши перший емігрантський мільйон, вони транспортували батька-інваліда з СРСР у ФРН, але на висоті восьми тисяч метрів серце старого розірвалося, і сини зустріли труп. Блюм не дожив до сорока: він помер від пухлини мозку. А Хому зарізали в Мюнхені його ж пацани – чи то Тимоха, чи то Тенгіз. Так уся родина без залишку пішла в чернівецькі міфи й легенди. Пам’ятаю й натхненну повію Фіру на прізвисько «Сосюра». Я мріяв про неї з 12 років. І коли прийшла пора здійснити мрію, Фіра зникла: її віднесло емігрантським вітром у Хайфу на радість тамтешнім докерам і матросам та на лихо місцевим повіям. У Хайфі Фіра радикально збила ціни, при цьому не поступившись якістю послуг.
***
Я і мої друзі просто поглинали книжки, але при цьому були варварами. Ми не чули під ногами землі. Ми не знали, які золоті жили топчемо, по яких безцінних руїнах ходимо. Звичайно, варвари ми були незвичайні: у нас за плечима була російська література, американська, французька, але варварство – це відсутність пам’яті, пам’яті історичної, культурної. У цьому не було нашої провини. Пам’яті нас позбавили. Я вперше почув про Пауля Целана, коли його ім’я занесло в Чернівці київськими вітрами. Тільки потім я познайомився в Чернівцях із людьми, які вчилися із Целаном, дружили з ним. Я пам’ятаю, як зайшов у 1972 році до київського поета-модерніста й при цьому члена ЦК КПУ Миколи Бажана – мене до нього привів інший український поет із Чернівців, Мойсей Фішбейн – і як зворушливо, з яким пієтетом говорив Бажан про Чернівці й про Пауля Целана. Столиця знала більше й глибше розуміла історію.
Старі Чернівці були перехрестям культур. У Пастернака є рядок: «повітря криками пооране». Повітря Чернівців було пооране лементами, стогонами, подихами німецькою, ідишем, українською, угорською, румунською, польською, російською. Фотографи працюють зі світлом і тінню, композитори – із чергуванням звуків, а письменник працює з мовою. Не потрібно мати велику фантазію, щоб уявити собі найбагатше мовне тло, мовний ландшафт Чернівців. Я назвав би його «перетягом л і н г в». Із цієї поліфонії й народжувалася поезія. Столиці встановлюють класичні еталони, визначають стандарти. А провінція – це столиця модернізму. Тому що там полірують свою кров юнаки-книголюби. А що ще їм залишається, крім відхилення, надламу, крім курватури, що властива стилю модерн? Ця курватура карнизів і покрівель може далеко завести чутливих юнаків. У Гейне є така думка – епохи занепаду багаті суб’єктивізмом. Це сказано радше осудливо. Для мене ж ця думка – просто діагноз. Коли валиться все навколо – імперії, канони, репутації, – на кого тобі ще покластися, крім як на самого себе? Так ти стаєш «суб’єктивним» і працюєш із власним «я», свавільно переломлюєш реальність, тому що ти багатий, вагітний «суб’єктивізмом».
***
Із чернівецьких авторів мені близький Грегор, він же Гриша. Я б не ризикнув сказати, що він близький мені літературно: він прозаїк, а не поет. Його офіційне ім’я – Грегор, хоча він до гробової дошки, знайомлячись, по-дитячому називав себе Гришею. Це була іронія аристократа. Кликали Гришу Грегор фон Реццорі. Чернівці у своїй прозі він називає «Чернополь». Він близький мені за стилем життя. Недавно російський художник Віктор Пивоваров, який живе нині в Празі, подарував мені мальовану тарілку з надписом: «радісний меланхолік». Таким він мене бачить. Думаю, що Грегор – Гриша – фон Реццорі був радісним меланхоліком. Він працював радіожурналістом – я теж працюю «повітряним гімнастом» уже років тридцять, був автором кулінарних рецептів, знімався в кіно (ні багато, ні мало – із Бриджит Бардо). Він близький мені за стилем і темпераментом, хоча мені, звичайно, далеко до «Гриші». Зрештою перед Німеччиною він віддав перевагу Італії: там він жив, там він помер. Це був його маршрут – із далекого Середземномор’я на ближнє.
У Пауля Целана мені подобаються паузи й зазори. Його синтаксис. Він пережив смерть своїх батьків у румунському таборі і сам був його в’язнем. Отоді-то, я думаю, у нього зупинилося серце. Для нього зазори й паузи між словами, між граматичними конструкціями – це не авангардистський виверт, а паузи між ударами серця. Він відповів на риторичне запитання Теодора Адорно «Чи можна писати вірші після Освенцима?» не риторично – своїми віршами. І от ще за що я вдячний Целану. Він був поетом-невидимкою, поетом-примарою. Вітебськ заляпаний Шагалом від голови до ніг. По Дубліну не пройти, не перечепившись за фразу Джойса. У Целана в навіть найтрагічніших віршах не чутно важкого дихання. Він не залишив після себе ніякого скарбу, важкезних меблів, плям поту і крові.
***
Ще Чернівці були містом великих лікарів. Брафельд, Кляйн, Крошкін – ці імена були на вустах усіх міщан. Лікарі виносили вирок, апелювали до Бога, свого Бога – Асклепія, домагалися перегляду справи, помилування. Приходив Брафельд – українці називали його «Брахфельд» – і кричав на маму й тата: «Відчиніть вікна, напустіть морозу, інакше ваш син помре!» І йшов геть. За його плечима майорів червоний плащ мага. Ніхто у Старому й Новому Світі не ставив діагнозів точніше. Нашим магам доводилося відрощувати особливо чутливі антени й щупальця, оскільки межею прогресу на околиці імперії були кабінет Вільгельма Рентгена та голка Франка. Згадуючи зараз чернівецьких магів у атласних плащах, я перестаю бути атеїстом. Віра – це запах пертусину в дитячій, холод чужих пальців під ребрами, відбиток стетоскопа на лопатці. Який же я атеїст, якщо в моїй кімнаті ступала нога Брафельда, Кляйна, Крошкіна?
***
Дисидентами бувають не тільки люди, але й міста. Архітектура Чернівців у радянській імперії була дисидентською. Проходячи повз будинки, живучи в них, ти не міг не заразитися їхнім духом. Чернівці – місто-дисидент, що дало нам, своїм жителям, уроки краси, волі, обов’язку. Чернівці – це місто-цитата, причому з іншої епохи. І розлапкувати її можуть тільки чутливі дослідники. Це цитата з віршів чудових австрійських поетів, які жили там між двома світовими війнами. Ти йдеш містом, як цитатою. Ти читаєш його. Колишнього міста вже немає. Але залишилися уривки пропозицій, осколки слів, що ввійшли у свідомість, у культурний побут німецького й австрійського читача.
***
Є така дитяча гра «Завмри!» Між війнами Чернівці «завмерли». Вони жили своїм життям, не очікуючи, не передбачаючи Голокосту. Це було місто книжкових хробаків, про що написано багато спогадів, у тому числі Розою Ауслендер. У 1978 році, коли я опинився у Німеччині, моя подруга, вчителька німецької гімназії, подзвонила в Дюссельдорф Розі Ауслендер і сказала: «Ми не знайомі особисто, але я вам дзвоню, тому що до мене приїхав російський поет із Чернівців і, можливо, вам цікаво було би з ним зустрітися». На той час Р.Ауслендер була лауреатом, знаменитістю, класиком. Вона відповіла: «Я б охоче зустрілася, але я хвора». Вона тоді справді хворіла важкою формою артриту, вже не могла писати, тільки диктувала вірші, але, думаю, був у неї й інший резон. Вона колись написала, що Чернівці – «затонуле місто». Це вона придумала образ міста-Атлантиди. Тому, мені видається, вона боялася зустрітися з людиною, яка жила і писала вірші на дні затонулого міста. Виявилося, що її Атлантиду хтось заселив. І моя фізична присутність, розмови про вірші, і те, що я просто їх пишу, – руйнувало кришталевий образ затонулого міста. Вона не захотіла зустрітися з потопельником.
***
Живучи в Чернівцях, я майже ніколи не писав про Чернівці. Але варто було мені виїхати в Київ, як я негайно побачив їх у повний зріст:
ВІД АВТОРА
Моє маленьке місто: з димарів
не дим, а Димшиць – ось він, ось він лине
з сльозою й усміхом.
Геть сумніви! Читач – він не боїться,
читач – він любить гостре лезо бритви,
Зі мною разом він би смерть прийняв,
тут, коло лямпи, – від розриву горла.
Я помиляюсь? Мабуть, не минути
ні власних помилок, ані прозрінь.
Навіщо ніяковість?! Те маленьке місто
мене в дитинстві несмаку навчило:
лиш там, де патос, тільки там – краса,
мистецтво – де двобій життя і смерти.
Сідай на раму. Ось вельосипед.
Вперед. Іще. Ми летимо. Обличчя
згасають рідні. Калатає в скронях,
і піджачок за спиною тріпоче.
Тримайся дужче. Зірвано нарізку.
Вже нам не зупинитися ніколи.
Он сад майнув. Там хлопчик: на губах –
вишневий сік, і через плічка – шлейки.
Ось тополиний пух, і крізь нього
квартал єврейський, як окраєць хліба,
натертий часником. Стареньких очі.
Дивись, вдихай. Збагнеш тоді, що страх
разом з водою лине із колонок.
Шурхочуть шини. Крутосхил несе.
Від того пуху лоскотно у горлі.
Щось обпекло. Відлунює: «Коханий!»
І вітер плющить сльози.
Він рятує.
Укоси рук. Провалля. Це повітря,
веселе і шпарке, таке вразливе –
від бабок ще прозоріше і легше
і пахне, як волошки. Вже далекі
шлягбавми, і вагонна хапанина,
і митний огляд. Матір підсадив
мій друг. Ще, ще одне зусилля.
Їм не зарадить.
Деренчить багажник.
Мчимо, читачу! Спиці. Сухожилки.
Я тут. З тобою. Я б тебе повів
не то що крутосхилом – краєм прірви,
якби не сумніви…
Переклад українською – Мойсей Фішбейн
***
Чернівці – місто зі секретом. І таємницею. Спочатку про секрет. Є міста, яким не просто пощастило – вони заслужили щастя. Я маю на увазі міста, на які хоча б краєм ока подивився Бог. Але чому вони привернули його увагу? У культури – своя логіка, свої магнітні поля. Отож, Бог подивився на Чернівці – навіть не подивився, а послухав їх краєм вуха – і почув якийсь шелест, перелив дифтонгів і фонем, черезсмужжя мов, почув і зачудувався: який маленький п’ятачок, і яким дивовижним перетягом звідти віє. Лінгвістичним перетягом. Ну а що до таємниці, то вона – у нас самих. Таємниця – це робота нашої уяви, це пивниці й горища нашої пам’яті, і поки вони існують, доти Чернівці залишаться таємничим містом.
У 1975 році я писав про Чернівці: «мій Дублін, мій Вітебськ, моє містечко». Я мимоволі порівнював себе із Джеймсом Джойсом і Марком Шагалом. Я був занадто самовпевненим. Я не дотягнув. Сильно не дотягнув. Але Чернівці дотягнули.
Прага, 2008 р.
