Укладач “Лексикону інтимних міст” Юрій Андрухович презентував свою нову книгу наразі лише у двох містах.
У четвер, 11 листопада, у Києві та в неділю, 13 листопада, у Чернівцях. І це попри те, що перелік міст, через які автор “спробував відновити якесь своє власне дотеперішнє життя”, налічує 111 позицій. Ламати голову над жанровою модифікацією свого “Лексикону…” Юрій Андрухович, який в дитинстві мріяв стати археологом, запропонував літературним критикам. Хоча, це зауважимо вже від себе, “Лексикон інтимних міст” чимось нагадує відому “Абетку” нобелівського лауреата Чеслава Мілоша. Польський поет, як і тепер Андрухович, створив особисту версію азбуки, яку наповнив важливими для себе людьми, містами та подіями, розмістивши їх за літерами польського алфавіту. Щось подібне є в цьому “довільному посібнику з геопоетики і космополітики” Андруховича. Проте якщо “Абетка” Мілоша стала своєрідним словесним пам’ятником ідеям, мріям, пошукам та розчаруванням першої половини минулого століття, то “Лексикон…” Андруховича має усі шанси перетворитися на їх концентроване вираження новітніх часів. Відсутність як на київській, так і на чернівецькій презентаціях представників так званої політичної владної еліти не лише засвідчила справжній рівень її розвитку, але, що значно важливіше, посприяла створенню особливо приязної, неказенної атмосфери. Адже привітати появу нової книги культового українського письменника зібралися однодумці, яких, зважаючи на величезну кількість проданих того дня книг, переважна більшість.
– Чого більше у цих 111 містах – нагальної потреби їх відвідати, чи все-таки випадкової нагоди туди потрапити?
– Звичайно, цей другий мотив. Неправильно сприймати книжку, як нотатки мандрівника, який хоче поділитися з читачами тим, як багато він наїздився, намандрувався. Тому що насправді я не мандрівник. І майже до жодного з тих міст, які тут є, не їхав просто з власної цікавості, тому що люблю кудись поїхати, де мене ще не було. Насправді їду туди, куди мене запрошують, туди, де на мене чекають і щось від мене хочуть, пов’язують щось з цим моїм приїздом. Але певні подорожі, необхідні заради цієї книжки, продиктувала абетка. Адже принцип був у тому, що жодна літера не має бути обійдена. Крім м’якого знаку. Тут, звичайно, нічого не вдієш.
– Як виникла ідея скласти книжку з міст?
– Вперше ідея прийшла років шість тому. Як зараз пам’ятаю, що це було у німецькому місті Дюссельдорфі восени 2005 року. Одним з перших імпульсів до народження “Лексикону…” стала розповідь німецького колеги про “читальну подорож”, яку організовує видавництво після виходу книги. “Щасливішим, ніж в цій подорожі, я ніколи в житті не буваю”, – розповів він. Правда, тоді я ще не знав, що моїх міст буде 111. Вирішив, що, мабуть, варто з власної пам’яті відновити усі міста, крім рідного, в яких доводилося бувати. Івано-Франківськ не включив, тому що це рідне місто. А суть цієї книжки – міста, де я в дорозі. У Франківську я не в дорозі, я – вдома, в стані спокою. В деяких містах доводилося жити, може, навіть роками, як у студентські часи у Львові. А деякі відвідав суто випадково, проїздом і пробув, наприклад, якусь годину або дві. Абсолютним лабіринтом мені свого часу явилася Венеція. І те, що я першого разу перебував в ній лише якихось 15 годин, потягнуло за собою кількарічне виношування того, що потім стало романом “Перверзія”. Стало цікаво, скільки таких міст було у моєму житті. Декілька днів, перебираючи рік за роком, сидів над цим списком, намагаючись через міста відновити якесь своє власне дотеперішнє життя. Зіткнувся з тим, що є певна кількість міст, а саме 13 міст, щодо яких я не певен, чи взагалі в них бував. Якщо цих 13 міст в моєму житті насправді не було, то мінімально їх було 107. А якщо вони таки були, то 120. Вже потім, коли написав декілька текстів, раптом побачив красу цього числа з трьома одиницями. І я вирішив, безумовно, це само провидіння, сама доля підказує мені, що треба зупинитися на цьому числі. Ці 111 мені й досі здаються числом найцікавішим, якимось особливим. Всі міста писалися без якогось усталеного порядку. Тобто той абетковий порядок, який є у цій книжці, він лише в остаточному варіанті такий. Насправді писав, не дотримуючись цієї послідовності, а просто виходячи зі свого настрою, зі своєї готовності писати сьогодні саме про це місто, а завтра чи післязавтра про інше. Найголовніший критерій для відбору був, безумовно, що це справді мало бути місто, де я мусив бути, мусив принаймні його відвідати. Але перше місто Аарау і останнє Ялта насправді є першим і останнім текстами цієї книжки за часом написання.
– Видавництвам зазвичай важко догодити Андруховичу-письменнику. “Критика” наробила друкарських помилок, “Фоліо” друкує Табачника… “Meridian Czernowitz” вам догодив?
– Перелік міг би бути значно довшим, тому що до дуже багатьох видавництв справді є якісь претензії. До львівського видавництва “Піраміда”, де вийшло пару моїх книжок, у мене теж з’явилася претензія. Вони видають чоловіка Ганни Герман. Якщо, наприклад, розриваю стосунки з “Фоліо”, бо вони видають Табачника, то чому маю підтримувати стосунки з “Пірамідою”, яка видає чоловіка Ганни Герман?
Насправді це така дуже промовиста штука, яка вічно зраджує цю гнилизну. За яку в Україні не люблять Галичину і галичан – це лицемірність, двоїстість, подвійні стандарти. Тут вони цілком, як на мене, проявилися. Правда? Цей підхід, та що тут такого, це ж цікавий роман, також має право на існування, от ми його і видамо. Щодо “Meridian Czernowitz”, то це видавництво має незначний досвід у видаванні книжок. Вони зробили максимум з того, що могли зробити. І зробили на близькому до найкращого рівня. Тому зараз можу тільки повторити, що начебто не помилився, коли їх вибирав.
– Прийти на київську презентацію “Лексикону…” Юлія Тимошенко, яка інколи заходила на Ваші концерти, не змогла. Кого з представників нинішньої владної еліти ви там зауважили?
– Нікого. З владної еліти точно нікого. А те, що в книгарні “Бабуїн” я підписував книжку народному депутатові Ляшку, то він же ж не владна еліта. Поки що…
– Від Вас часом можна почути гучні політичні заяви…
– Це трохи неправда. Бо, по-перше, взагалі заяв не роблю. Будь-які моменти, які десь виникають, мої висловлювання – це обов’язково ініціатива журналістів, які мене про щось запитують. Я сам не приходжу до якоїсь редакції чи в студію і не кажу: прийшов зробити заяву. Такого не буває. Я просто відповідаю. А відповідати на поставлене запитання – це як пінг-понг: ти відповідаєш так, як покотилася ця тенісна кулька, як вона стрибнула, і як ти встиг зорієнтуватися поставити свою ракетку, щоб її відбити.
– У 2007 році, коли Ви проїжджали Єнакієве, то, згодом написали: “багатозначно переглядаємося і більше ніхто нічого не каже”. Нині, у 2011-му, могли б щось додати?
– Що додавати? Там все, здається, гранично додано… Єрусалим виник тільки тому, що я завжди, з самого початку бачив його на одному розвороті тільки з Єнакієвим. Ви розкриваєте розворот книжки: ліва сторінка – Єнакієве, права – Єрусалим. Я був впевнений, що мені потрібне буде Єнакієве, що без нього ця книжка просто не відбудеться, що вона втрачає весь свій сенс. І я сподіваюся, що в Комітеті з Національних премій імені Тараса Шевченка сидять уважні люди і цей мій сміливий метафоричний хід – порівняння народженого в Єнакієве з тим, що страждав у Єрусалимі, буде гідно оцінений.
– Хтось з Ваших знайомих письменників-нобеліантів міг би замовити слово за голову нашого Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка, якого обіцяють висунути на здобуття цієї премії?
– Ні, таких точно немає. Починаючи з 2009 року, можу сказати, що є на цьому світі один Нобелівський лауреат з літератури, якого не просто знаю особисто, а добре знаю особисто. Це Герта Мюллер. Її власна Нобелівська премія була шоком, сенсацією, бо ніхто ніколи не очікував, що вона отримає цю премію. І це був випадок, коли я раптом подумав: зовсім, ну, зовсім близько, десь поруч. Але я переконаний, що за Бориса Олійника вона в жодному разі слівця не замовить.
– Наскільки важливим для Вас є комерційний успіх книжки?
– Це така сфера, в яку сам намагаюся поки що не лізти. Але ви не вірте тому авторові, бо такі є, які кажуть: мені абсолютно це байдуже, мене не цікавить продається чи не продається. Це – кокетство!
Насправді це природне бажання кожного автора, щоб його книжку прочитали якомога більше людей і природне бажання, щоб її купували. Щоб через деякий час її вже не було на полицях книгарень. У мене в другій половині 80-х вийшло дві збірки поезії. Першу моментально розмели з книгарень. Всі запитували, а де знайти твою книжку? Я був щасливий від того, що її ніде немає. А у 1989 році видав другу збірку поезії “Середмістя”, мабуть, якимось більшим тиражем і вона місяцями лежала. Я почав обходити книгарні десятою дорогою, щоб вкотре не переживати це страшне відчуття, що книжка лежить і нікому не потрібна. Згодом почав до цього набагато спокійніше ставитися. Навпаки, в цьому є великий позитив, що книжка присутня, її бачать люди: ось вона все-таки є, лежить на полицях у книгарнях, до неї можна підійти, взяти в руки.
– У переліку є міста, яким Ви за щось відомстили?
– У книзі є декілька текстів, написаних досить злостиво. Але чи була це помста? Не знаю… Переважно ні, бо попри всі якісь критичні висловлювання і негативізми про кожне місто насправді писав тому, що встиг його за щось полюбити. Серед цих 111 міст є багато таких, до яких не хотілося б потрапити вдруге. На превелике щастя, Чернівці до таких не належать, бо мені завжди хочеться потрапити в Чернівці. Так що переписувати у цьому напрямку книгу не буду. А взагалі насправді це відкрита книжка. Відкрита для змін. Може бути і друга, і третя і четверта версія. З якимись змінами, переписуванням готових текстів. У тих містах же ж життя не померло, там далі щось відбувається… Навпаки, може бути дуже навіть цікаво вибудувати якийсь конфлікт між першим і подальшими враженнями про місто… Міг би ще колись написати такий самий лексикон готелів. Але це буде повторення. Психоделія такого способу життя полягає в тому, що коли ти раз на три-чотири доби або й частіше змінюєш місце проживання, то переживаєш стани нічного пробудження, коли тобі справді страшенно багато часу потрібно, щоб зрозуміти де ти зараз є. У себе вдома у Франківську, якомусь готелі у Берліні чи в квартирі друзів у Цюриху. Ти намагаєшся згадати, як знайти шлях в потрібне тобі зараз місце. Тому ти намагаєшся згадати де ти є і як цей простір виглядає. Це гумористичний момент, але водночас досить складний. Людина ніби опиняється в розмитій ситуації, вона не знає де її простір.
