Лексикон інтимних міст» Юрія Андруховича напевно розчарує тих, хто сподівався від нього художньої прози в прямому розумінні цього словосполучення, чогось сюжетного типу «Рекреацій», «Московіади». Цей твір – радше «постмодерна» суміш прози з есеїстикою або її замінник, децентрований збірник географічних вражень, сюжетів, настроїв, спогадів. І не без самоповторювання (згадаймо «Таємницю»). Книжка, вихід якої обіцяли кожного Львівського форуму видавців, нарешті, з 11.11.2011 продається по 111 гривень.
Як і анонсував письменник, книжка складається з коротких або довших текстів, присвячених ста одинадцяти містам світу, розташованим в алфавітному порядку, з приводу яких Андрухович і його однойменний ліричний герой мають що сказати. Десь це краєзнавчі замальовки. В інших випадках сюжети, прив’язані до цих міст. Або потенційні сюжети, антисюжети, портрети. Чи просто якісь промовисті епізоди.
Міста автор обрав доволі різноманітні: від Харкова до Ужгорода, від Москви до Барселони, від Нью-Йорка до Ґуадалахари, і скрізь є своя історія. Нехитра концепція, не нова, але й нічим не гірша за інші.
Гадаю, саме в строкатому наборі «міст-героїв» криється причина нерівності книжки (а відтак, можливо, її довгого народження). Є міста, про які Андрухович має що сказати, які глибоко відчуті. Наприклад, чудовий, розмаїтий і яскравий текст про Львів, начинений начерками забавних потенційних сюжетів для потенційних романів – мені здається, найліпшим адресатом і втілювачем цих начерків і натяків міг би бути Юрій Винничук.
Пружний і цікавий, хоча й похмуро-нав’язливий епізод про Москву. Настроєвий андруховичів Нью-Йорк. Сентиментальна Прага. Загадкова і дуже переконлива Венеція. Натхненний Берлін. Жаский Чорнобиль. Скрізь своя стилістика, свій підхід. Це прекрасно, але з’являються й інші міста – вони, здається, потрапили до «Лексикону» винятково заради абетки. Ні, тобто часом міста, про які немає чого сказати, виглядають на доречний грайливий прийом, як-от у випадку з Цюрупинськом (чомусь помилково написаним як Цурюпинськ) – не був я там, мовляв, «та й навряд чи колись буду».
Але в інших випадках усе якось трохи вимучено. Наприклад, не надто вмотивований опис похорону королеви-матері у Лондоні, нуднувате провінційне бурмотіння в Ленінграді, банальна антибанальність у Будапешті, надмірне занурення в нескінченні списки колись контркультурних знакових імен практично в усіх американських містах…
На щастя, «словниковий», «енциклопедичний» формат книжки дозволяє спокійно перегортати нудні «статті» й переходити до цікавіших, навіть без особливо драматичного ризику для читацького інтересу.
Усі «інтимні міста-герої», звичайно ж, подаються через призму авторського «я» та психології. Андрухович тут, як і в попередніх творах, а може навіть виразніше, постає добрим майстром такої собі «психології потоку свідомості», тобто не самого потоку, а вправної, ефектної, талановитої фіксації його поворотів, швидкостей, островів і закрутів.
Дезорієнтація на компасі
Так само до психологічної сфери належать і численні фобії та комплекси, масштабно представлені у «Лексиконі». Подекуди вони відверто корелюють із тими знаменитими сентенціями, що їх Юрій Андрухович висловлював у інтерв’ю та есеях. Але все ж таки це не привід однозначно ототожнювати їх із автором, бо маємо справу з художнім виданням.
І тим не менш, ці геопсихологічні штуки промовисті. Найперше впадає в око «сходофобія» на рівні України. Причому, під Сходом Андрухович явно розуміє все, розташоване з «іншого» боку Збруча (включно зі «східняком Тарасом Шевченком»).
Для міст Центральної, Південної та Східної України зазвичай не знаходиться натхненних, захоплених і динамічних фраз (за винятком Харкова), на ці регіони припадають головно похмурі, депресивні, їдкі, ба навіть образливі чи розпачливі історії.
Окремий випадок – Київ Андруховича з чи не єдиною світлою плямою у вигляді Помаранчевої революції. Зрештою, чим не виклик («Ну то напишіть про ваш Київ краще, напишіть, який він класний!»)?
Такий самий морок – у його Росії, ледь не чистому втіленні Світового Зла. Майже всі асоціації з будь-чим російським винятково негативні. Цікаво, це справжні неконструктивні постколоніальні комплекси Андруховича чи переконливе відтворення настроїв, притаманних частині української інтелігенції, її безнадійної боротьби з власною меншовартістю?
Повторюся: якщо ми маємо до діла з літературою, то відповідь на це питання насправді неістотна. Головне, наскільки переконливо і виразно це все прописано, а вже тут претензій до «Патріарха» немає. Хоча, як в анекдоті, «осад лишився».
«Позитив» починається з Західної України, посилюється у Центральній і Західній Європі й переходить у цілковитий захват у Північній Америці. Остання виглядає якимось навдивовижу наївним втіленням совдепівських підліткових марень про заборонені джинсуваті плоди капіталізму.
А насамкінець – про те, що видається мені найголовнішим. Про саме письмо, стиль книги. Кращі частини «Лексикону» написані легко, грайливо, настроєво.
Ігри Андруховича з мовою нагадують любовні ігри. До ваших послуг фірмовий набір іронії, алюзій, натяків, співзвуч. І, звичайно, розлого-зворушливих самоцитувань, жартівливих самомилувань. А ще тут майже немає «очепяток» (про казус Цюрупинська я вже згадував, кілька разів ще трапляются проблеми з іншомовною діакритикою) – нонсенс для українського книговидання!
«Лексикон» читається з задоволенням і навіть у найслабших місцях уповні не розчаровує. Та й у цілому нова книжка Андруховича – аж ніяк не провал. Але – через самоповтори й нерівність – також і не вибух. Прочитати її однозначно варто. Як і варто чекати на його нові потужні твори, Юрій Андрухович на них цілком здатний.
