Це видання із привабливо-грайливою назвою «Лексикон інтимних міст» логічно продовжує траєкторію попередньої творчості автора. По перше, в центрі – знову його особа та біографія, по-друге, маємо дальше розширення географічного терену авторської присутності після містоцентричних «Московіади», «Перверзії» чи «Таємниці». Андрухович узагалі повсюдно підкреслює своє занепокоєння орієнтацією на місцевості, натомість приховуючи справжній страх перед часом – то хапаючись за міфологему вічного повернення (як у «Дванадцяти обручах»), то намагаючись продемонструвати повну його підвладність. У «Лексиконі» стрибки з року в рік, вочевидь, покликані засвідчити позачасовість авторського Я.
Себто перед нами вдосконалений і збагачений численними емоційними рефлексіями, культурологічними алюзіями та самоцитаціями (аякже, куди без них!) дорожній щоденник про відвідини сотні з лишком міст, у яких автор насолоджується життям, сумує, зустрічає різноманітних персонажів, п’є тощо. Далі може йти каталог іще добрих кількох десятків дій, як-то часто водиться в його текстах. Тиха радість від існування, схопленого в усій різноманітності, перетікає зі сторінки на сторінку цього об’ємного тому, пропонуючи нам пережити хвилини розкошування в затишних кварталах головно європейських міст, навіть якщо побут у них самого автора був не аж таким затишним. Андрухович заповідає своєму читачеві перевірений тип насолоди – ловити день і вкладати його у невеликі есеї «на спомин». Тому, крім розкошування, кожен з епізодів присмачений ностальгією за так вдало пережитими життєвими моментами. Легка іронія супроводить його письмо, відсторонене від подій часовою дистанцією і поглядом на себе колишнього.
Тому ця книжка більш виграшна за попередню: у «Таємниці» в центрі розповіді був лише сам автор, а тут нам пропонують, нехай схоплені крізь призми суб’єктивної оптики, абриси реальних міст, враження від яких, якщо лише ми туди тепер потрапимо, будуть помножені на прочитане. Окремі пункти цієї гігантської, завдовжки в 40 років, подорожі бачимо в розфокусі, інші – прописані з чіткістю вдало виставленої експозиції. Кожен, хто бодай трохи мандрував, знайде тут добрий десяток уже відвіданих столиць та містечок і зможе порівняти власні враження від них з авторськими. Саме це й робить читання комфортним, а книжку відтак – вдалою.
Щойно після усміхнено-іронічного «Лексикону…» Юрія Андруховича можна вповні назвати постмодерністом: автор тепер далекий і від наголошено рафінованої, модерністської метафорики своїх поезій, і від ущипливої сатиричності, бравурної авангардності перших трьох романів. Він просто оповідає, цитуючи, переказуючи, нагромаджуючи різнопланові епізоди, звертається до реальних та вигаданих персонажів і фактів, – словом, грається просто заради краси самої гри. Залишається традиційне для цього автора кокетування, особливо видиме в передмові (чи то пак інструкції до читання). Звісно ж, ми розуміємо, що таких книжок не читають усуціль, а вибирають більш резонансні для власного досвіду мандрів шматки; проте Андруховичу важливо наголосити на принциповій свободі напрямку читання, адже це ставить його в один ряд із Кальвіно, Кортасаром чи Павичем. Насправді, нам від початку будуть зайвими всі авторські інструкції: якраз вчасно, щоб не помітити дрібки одноманітності, котра супроводила б послідовне знайомство з книжкою.
Після бравурних і блазенських 1990-х, коли Юрія Андруховича ганили не менше, ніж ним захоплювалися, і затяжних періодів мовчанки цього автора упродовж 2000-х, ми готові проголосити настання періоду «третього цвітіння» в його творчості, звісно, не заповідаючи, що таких періодів має бути лише три. Попри постійну присутність ностальгійних тональностей у «Лексиконі…», обійдемося тут без метафор на кшталт «осені патріарха» й віритимемо, що все знову лише починається.
