Годинники в тюрмі заборонені. Але гучніші гавкіт і виття собак за вікном означають: 6.30 – час їх годувати. Лежати немає сенсу – на голову давлять “нічне” світло й монотонне крапання з доісторичного крана об залізний умивальник епохи піонерських таборів.
Підйом. Умиваюся, грію кип’ятильником воду для кави. Це – єдина недієтична річ, яку я собі ще дозволяю зранку. Включаю настільну лампу на цегляному зеленому столі. Натуральну каву Carte Noire п’ю із творогом і “Лексиконом інтимних міст” Юрка Андруховича. Це книжка – аптека життєлюбства. Сьогодні кайфую від міст на літеру “П” – Париж, Полтава, Прага. Маю ще годину до приходу караулу, але вживати Андруховича треба дозовано, по двітри історії двічі на день для задоволення культурного дефіциту.
Порівнюю свої емоції від описаних міст. Перед очима постає згаданий у книжці “Пако” – неповторнорозхристаний письменник Юрко Покальчук, із яким 2007 року грали у Франківську перший політичний вертеп. Він читав Іроду свій вірш “Вчи, бл…дь, нашу мову”. А я відзначився фразою: “Снігу не буде, бо Мороз зрадив”. Народ шаленів і готовий був іти на Київ. З того починався наступ “Народної самооборони” за дострокові вибори.
Закриваю книжку. Залишком теплої води мию чашку із силуетом оленя й надписом “острів Бірючий”. Це – спогад про фантастичну природу заповідника на українському Півдні, де був із сім’єю. Працівники розповідали, як відмовили “регіоналам” в організації “царського полювання” 2007 року і дуже переживали за результат виборів 2010го. Як там зараз живеться сотням оленів і лосям?
Записую в щоденник: “Поки краса врятує свят, уроди його загублять”…