На початку лютого експерти «ЛітАкценту року – 2011» оголосили результати книжкового рейтингу і нагородили переможців. Анти-премію «Золота булька» отримав Юрій Андрухович за книжку «Лексикон інтимних міст». «Невже його книга – найгірша з того, що з´явилося протягом останнього року?» – запитає здивований читач. Звісно, ні. А якщо врахувати, що в одному рейтингу (лише на різних його полюсах) опинилися два Юрії – Андрухович і Щербак (чий роман «Час смертохристів» визнано переможцем у номінації «Художня література»), то рішення поважного журі виглядає тим паче контраверсійно. Надто різні «вагові категорії»…
Чому так сталося? Може, це прикра випадковість? Ні. Таке рішення журі цілком прогнозоване, більше того – закономірне. Спрацював елементарний закон фізики: будь-яка дія породжує протидію – причому прямо пропорційну вихідному імпульсу.
Довкола «Лексикону…» було створено ажіотаж, який за потужністю рекламних засобів може дорівнятися хіба що до промо-акції роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Автор «переборщив» із рекламою ненадрукованої книги, а «свита» зробила йому ведмежу послугу, видаючи кожне слово за золотий зливок мудрості, а кожну книгу – за Одкровення.
Інша частина читальників сприйняла це як провокацію і вирішила розставити все на свої місця. Як наслідок: карнавальна метушня навколо «Лексикону…» обернулася не менш карнавальною «булькою». Цілком відповідно до законів жанру. Тож не варто дивуватися. Тим більше не варто вболівати за Патріарха: в умовах ринкової економіки вектор оцінок не має значення, головне – побільше ажіотажу. Тільки б не мовчання і забуття, адже вони «смерті подібні»…
«Лексикон інтимних міст» має зайняти своє місце в українській літературі. Те, яке відповідає його жанрово-стильовій природі. Не більше і не менше. Головне – об´єктивно вписати текст у належний контекст, штучно не додаючи йому ні огріхів, ні чеснот.
У передмові нова книга Юрія Андруховича анонсована як своєрідний жанровий експеримент: «Автобіографія, яка накладається на географію – як це назвати? Автогеографія? Автогеобіографія? (…) Ця книжка – спроба пережити їх („гео” і „біо”) як єдину і нерозривну цілість. Тобто змішати їх таким чином, щоб не було видно, де проходить межа, де закінчується одне й починається друге. Для цього біографію доводиться розбити вдрузки, а географію хоча б місцями суттєво спотворити. Я написав „місцями”? Це правильно. Ця книжка про міста, які стали чимось більшим – вони стали Місцями, причому особистими, мов ерогенні зони, й інтимними. Місяцями, ознакованими на мапах як міста» (с.9). Що з того вийшло? Художнє полотно, що нагадує клаптикову ковдру, – мікс різножанрових текстів – не так новел, есе чи нарисів, як «образків», «етюдів», «імпресій», викликаних спогадами про різні міста, країни, континенти.
Чим ви найбільше любили бавитися в дитинстві? Хтось – конструкторами, а хтось – ляльками. Одні гралися в «лікарню», інші – у «козаків-розбійників». Юрій Андрухович полюбляв роздивлятися мапи. Нічого химерного. Нормальне заняття для дітей і підлітків у радянському суспільстві, де не було ні бетменів, ні суперменів, ні людини-павука… Одним словом, нічого з того, чим цікавилися ровесники за кордоном. Офіційна пропаганда нав´язувала культ піонерів-героїв, але кого би це задовольняло? Потреба втечі за межі буденної, нецікавої, а часто і травматичної реальності (яку зараз прийнято позначати словом «ескапізм») задовольнялася пригодницькими романами. Популярністю користувалися також белетризовані біографії Марко Поло, Христофора Колумба, Джеймса Кука, Девіда Лівінгстона, Фритьофа Нансена… Що може бути цікавішим, ніж мандрувати світом і щодня бачити якісь дивовижі, чудеса, екзотику? Цим марила, напевне, більшість радянських школярів. Я також любила проводити вільний час над картою, вишукуючи міста з чудернацькими назвами і мріючи колись їх побачити.
Минуло майже півстоліття, але захоплення Юрія Андруховича не атрофувалося. Він так само любить роздивлятися карту світу. Різниця лиш у тому, що нині, показавши якесь місто, він може сказати: «Я там був». Це твердження стало концептом нової книги.
Андруховичів «Лексикон…» має два інформативні рівні – «відкритий» і «прихований». Почнемо з другого. Чим насправді є ця книга для автора? Це не тільки гра чи намагання нагадати про себе читачеві. Хоч і це важливо: живемо у світі, де письменнику постійно треба нагадувати про себе (навіть, якщо нічого сказати читачеві) – аби не забули, аби не випасти із «золотого ряду».
«Лексикон…» – це амбітна спроба структурувати СВІЙ світ. Той, у якому Ю.Андрухович є центром, Деміургом, Майстром літератури. Не випадково у більшості оповідок він не забуває згадувати про те, що опинявся в тому чи іншому місті не просто як мандрівець (російські аналоги – «празношатающийся» або «зевака»), а як письменник, який є символом української культури (літератури) у світі, презентує її на численних лекціях, зустрічах із читачами, фестивалях, виставах і виставках, симпозіумах та інших довколалітературних заходах.
«Відкритий» рівень – це те, чим текст є / може стати для читача. Здається, головна проблема цієї книжки – це проблема невиправданих рецептивних очікувань. Чого варто / не варто чекати від «Лексикону»?
Проблема жанру. Роман з літературою чи флірт
На презентації у «Майстер класі» Бойченко запитав (по-приятельськи, злегка іронізуючи), чи Андрухович уже собі не вірить, і тому романи писати не може, а пише щось «таке»? Означення «щось таке» оприявнює найпоширенішу претензію до письменника. Від нього чекають роману. Тобто повнокровного тексту з розвиненим сюжетом, цікаво виписаними персонажами і неодмінною карнавальною стихією, що стала його візитівкою. Натомість читач отримує збірку жанрово неоднорідних текстів, часто безсюжетних, інколи просто неінформативних. Не дивно, що найпоширенішою емоцією у цьому випадку стає розчарування, «адже втретє після автобіографії „Таємниця” та збірки статей „Диявол ховається в сирі” Юрій Андрухович – замість нового роману – пропонує ерзац-чтиво на кшталт новітнього „Лексикону інтимних міст”, у якому тематично тупцяє довкола своїх давніх публіцистичних текстів, як-от „Моєї останньої території”, „Дезорієнтації на місцевості” та „Малої інтимної урбаністики”» (Ігор Бондар-Терещенко). Розчарування зрозуміле, але ж автор у всіх попередніх виступах попереджав, що це не роман… На жаль, не роман…
Очікування новизни
Друге розчарування чигає на читача, який сподівався від автора абсолютної новизни. Автоінтертекстуальність – постійна прикмета індивідуального стилю Юрія Андруховича. Як представник орнаментального стилю ХІІІ століття, він полюбляє цитувати самого себе, причому не приховуючи це, а зчаста вказуючи навіть джерело. Тож «читачеві не раз доводиться заходити в ті самі води вдруге, часом натрапляючи на автоцитування, на історії книг, написаних Андруховичем» (В.Панченко). І з цим можна тільки змиритися.
Відсутність реальної географії
Тих, хто сподівається з книги Юрія Андруховича отримати «реалістично»-описову інформацію про згадані там міста, доведеться розчарувати втретє. Інформації там обмаль. Врешті автор до цього і не прагнув. Його книга – не туристичний путівник, в якому точно розказано про розташування міста, його історію і пам´ятки. Це лише приватні враження від тих міст і країн, де він побував. Звісно, певний колорит відвіданих міст присутній, але це радше виняток, ніж правило. Більше того, «багатьом містам (Афінам, Будапешту, тому ж таки Аугсбургу!) не пощастило: коли до них дійшла черга, авторові не згадалося чогось справді вартого уваги, інтимного (в широкому сенсі). Доводилося просто бавитися, задовольняючись першою-ліпшою – випадковою – інформацією» (В.Панченко). Композиційно книжка «несиметрична» – про деякі міста написано докладніше, а про деякі – лише кілька рядків, які сиротливо бовваніють на сторінці як докір автору: якщо він не мав чого про них розповісти, то навіщо було і згадувати?
Коли Юрій Андрухович нарешті подорослішає?
Але найпровокативніше у творі – як завжди – виглядає сам «герой»-розповідач. Частина критиків наполегливо чекає, що Ю.Андрухович нарешті «подорослішає», заспокоїться, утихомириться, стане таким собі статечним дядечком, який мудро покивує пальцем на бешкети молодняка. Аж ні – і в цій книзі вкотре «доводиться мати справу з тим-таки зосередженим на собі українським „мачо”, любителем легкого епатажу, уважним до власного віку й пережитих сексуальних пригод, вальяжним і певним себе»… І далі: «Юрій Андрухович явно зловживає „полуничкою”, мовби забуваючи, що з кожним прожитим роком вона втрачає на свіжості. Колись – у часи „Рекреацій” та „Московіади” – „полуничка”, може, й мала свій сенс, оскільки була елементом бунту тоді ще молодого автора проти фальшиво-цнотливого „соцарту”. Тепер же часті згадки про гордо вивержену сперму („ритуальне жертвопринесення сперми”!), про помаду „менструального кольору”, піхви, фрикції, оргазми, петинг чи мінет, – викликають почуття досади й навіть незручності за автора, який ніяк не може полишити своїх юнацьких бешкетів, продовжуючи експлуатувати себе самого – молодого» (В.Панченко).
Як здається, такі закиди подвійно невиправдані. Найперше тому, що значна частина текстів оповідає про враження від мандрівок, датованих 1980 – 1990 роками, коли автор був молодим, запальним… з усіма відповідними наслідками. Тож про що він може згадувати, як не про «бенкети» і «зальоти». До слова, Ю.Андрухович не злукавив, коли в інтерв´ю зізнавався, що «Лексикон..» – найменш інтимна з усіх раніше написаних книг. Так, там є згадки про всі зауважені В.Панченком реалії. Але тільки згадки, деталі, натяки, еротичне тло подій без деталізації і звичного для Ю.Андруховича грайливого натуралізму. Тож читач, який шукатиме у книзі відверту еротику і яскраві інтимні сцени буде також частково розчарований – її роль не така вже й помітна. Більше того – у книзі переважають твори не еротичні, а – умовно кажучи – «культурологічні».
Зрештою, переходити від оцінок книги на особистісні «регістри», дорікаючи автору що він є саме таким, а не іншим, – невдячна справа. Як і перевиховувати будь-кого (особливо сформованого зрілого чоловіка). Будьмо толерантними. Нехай автор лишається таким, яким він є, чи стає таким, як він сам вважатиме за потрібне. До оцінки будь-якого явища варто підходити, враховуючи систему координат, в якій вона функціонує, а не ту, в яку його намагається вписати реципієнт. А наперед визначені очікування тільки шкодять. Варто спробувати сприймати книгу, не висуваючи жодних претензій і вимог. Лише тоді вона зможе дати читачеві певну насолоду від читання.
«Лексикон інтимних міст», як і більшість попередніх книг Юрія Андруховича, є ігровим текстом. Причому гра почалася ще до його виходу. Була масована і тривала піар-кампанія; цитати в інтернеті, що мали спровокувати інтерес; публікації в пресі; інтерв´ю на різних каналах і сайтах. Перед виходом книжки у Фейсбуці було влаштовано вікторину, учасникам якої запропонували уривки з майбутнього видання, за якими треба було вгадати, про які міста йдеться… Гра продовжилася і після її виходу: автору було принципово важливо, аби книжка була презентована 11.11.2011; щоб розповідь про Берлін мала саме 11 частин; щоб у книгарнях її продавали по 111 гривень (цікава сума, особливо з огляду на різке зниження рівня добробуту населення). Кокетливий інтерес автора до нав´язливих чисел – окрема цікава тема, що виходить за рамки цієї статті.
Ігровий підхід виявляється на всіх рівнях цієї книги, яка пропонує читачеві здійснити разом з автором уявну подорож до його ста одинадцяти «інтимних міст». Аби задовольнити інтерес, чому саме ста одинадцяти, Юрій Андрухович у передмові вичерпно пояснює: «11 було б замало, а 1111 забагато».
Аби налаштувати читача на ігрову стихію, текст випереджає іронічний коментар: «Автор настільки заплутався у переходах між реальним і вигаданим, що про всяк випадок оголошує витвором власної уяви всіх дійових осіб, а також усі історії, ситуації та, зрештою, й міста цієї книжки». Парадокс? У підзаголовку книга іронічно анонсована як «посібник з геопоетики та космополітики» (не вистачає тільки «космопоетики», напевне, вона стане «фішкою» наступної книги). Тобто йдеться про, умовно кажучи, «навчальний» текст (приблизно у такому ж сенсі, що і «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко). Натомість цитованою фразою цілковито заперечується зв´язок книги з об´єктивною реальністю.
Втім Юрій Андрухович завжди був прихильником парадоксів, а то і просто алогізму. Зважаючи на фіктивність презентованого «географічного» матеріалу, автора «Лексикону…» доречніше порівняти не з «якимось Павичем або давнім Памво Бериндою», а з «якимось» Козьмою Індикопловим, котрий теж (щоправда, без жодної іронії) намагався структурувати середньовічні уявлення про світ (і теж у розрізі географії і «космополітики»).
Передмова Юрія Андруховича нагадує мені про мовні ігри у романі Умберто Еко «Маятник Фуко». Втім це необов´язкова асоціація. Розмірковуючи про різні можливості структурування матеріалу – за абеткою (українською чи латинською), за роками, річками, країнами, а може – «за землетрусами, порами року, гірськими чи рівнинними ландшафтами», автор неприховано тішиться. Стільки можливостей для гри. А ще ж міста, виявляється, можна поділити на «собачі» і «котячі»… Ця гра автора зачаровує і розважає настільки, що він відверто жартує з читачем: «Ця книжка – суміш, гібрид. І в жодному разі не користуйтеся нею для знайдення правильного шляху! Вона радше допоможе вам заблукати, пройтися манівцями і, може, розважить, дезорієнтуючи на місцевостях».
Кожна нова оповідка презентує місто, в якому побував автор (інколи і не побував: кілька міст згадані у книзі просто «для антуражу», аби сповнити «диктат абетки») і яке лишило в його пам´яті якийсь відбиток. Поштовхом до розгортання асоціативного ряду може стати здивування, міркування про назву («Аарау», «Дніпропетровськ» – до слова: топонім Катеринопіль все ж таки існує – це райцентр на Черкащині), спогад про особливі обставини, пригоди, цікаві знайомства, знакових історичних чи культурних діячів, адже Байройт – це Жан Поль, Дрогобич – Бруно Шульц, Оснабрюк – Ремарк, Пітсбург – Енді Воргол, Полтава – Мазепа…
Перше враження від книги – зацікавлення грою. «Упізнавання» міста, порівняння авторських асоціацій із власними, «доповнення» за принципом «а зі мною у тому місті сталася така історія»… Потім ігровий запал згасає, натомість увагу привертає інформативна складова. Читаючи книгу Ю.Андруховича, ви дізнаєтеся купу цікавих речей. Наприклад, що потрібно, аби потрапити у Фуггерай – найстаріше соціальне поселення світу, в якому річна платня за проживання дорівнює приблизно одному долару. Де в Берні знаходиться Блюменштрасе (вулиця, згадана в культовому радянському серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни»). Навіщо на головному вокзалі Гамбурга вмикають класичну музику. Де в Західній Україні в радянські часи знаходився єдиний центр виконання смертних вироків. Що спільного має празький Орлой з орлами. Дізнаєтеся, що в сербській мові є 187 синонімів до слова «кохатися». Ще якийсь час можна утримувати інтерес любовними пригодами… Але потім – невмолимо і закономірно – настає пересичення. Надто важко втримати увагу читача, якщо книга не має сюжету і розтягнута майже на 500 сторінок… Тому – порада: цю книгу варто читати «гомеопатичними дозами», тоді довше збережеться інтерес.
Підсумовуючи. Що провокує «Лексикон інтимних міст» Юрія Андруховича? Задоволення? Розчарування від тексту? Все залежить від рецептивних установок читачів. Когось ця книга роздратує. Когось зацікавить. Тих, хто прийме запропоновані правила гри, розважить. Очевидним залишається тільки одне: Патріарх не поспішає дорослішати, вперто не хоче змінюватися, залишаючись шоуменом. Письменником, який грається.