Юрій Андрухович розповів в інтерв’ю про свій роман «Лексикон інтимних міст», необхідність не засиджуватися вдома і постійно подорожувати, глобальну віртуалізацію світу, загострене відчуття батьківщини і чому Бог не дав нашим чоловікам яєць.
– Схоже, нон-фікшн – чи не найпопулярніший літературний тренд сьогодення. Наскільки «Лексикон» лягає в цей тренд?
– Юрій Андрухович: Я думаю, “Лексикон” можна віднести до нон-фікшн, тобто, умовно кажучи, до “літератури факту”. Але насправді в ньому невигадане і вигадане переплетені настільки тісно, що мені вже не вдається їх одне від одного відрізнити. Я сказав би, що це все-таки прихований роман у розібраному вигляді. Герой цього роману – людина, яка в дорозі. Тобто така, що пересувається у просторі (і в часі) десь далеко від свого дому.
– Ти сам постійно в дорозі і на дорозі. Не втомили оці дорожні вітри? Ще не тягне повернутися додому остаточно?
– Юрій Андрухович: Та ні, я ще не наїздився. От що я зауважив: вистачає трохи довше побути вдома безвиїзно, як, наприклад, я це зробив минулої зими, цілих три місяці вдома, – і вирушити в дорогу стає проблематичніше. Тобто з’являється відвикання і начебто вже й не хочеться. І з цим треба щось робити – тобто все-таки їздити якомога частіше.
– 111 міст – це ж треба було якось запам’ятати… Ти ведеш щоденники?
– Юрій Андрухович: Ні, чогось ніколи руки до щоденника не доходили. Так що це все видобувалося з пам’яті. Це, до речі, досить захоплива штука. Сідаєш і починаєш згадувати рік за роком. Міг я кудись їздити у 1965-му? А в 1966-му? Ну, і так далі – рік за роком. Що ближче до теперішніх днів, то більше міст. Але в цілому це була така автореконструкція. От мені було вісім років, коли я потрапив до Праги. Що я міг тоді відчувати? Я ж насправді вже не знаю, що я міг тоді відчувати. Тому я вигадую такого восьмирічного героя і що він міг відчувати.
– Міста в «Лексиконі» дуже різні. Були якісь принципи селекції?
– Юрій Андрухович: Перше – я мав там побувати особисто. Хоч у книжці є кілька винятків – Єрусалим, наприклад. Я в ньому не бував, він там заради Єнакієвого, щоб бути поруч. Друге – треба було охопити всі літери абетки. Ну, крім м’якого знака, ясна річ. Третє – я так чи інакше повинен був мати з цього міста якщо не історію, то хоча б якесь спостереження, настрій, щось таке, що виправдовує його присутність у книжці.
– Єрусалим і Єнакієве – ну от чому так? Бог же над усім, чому така різниця? Чому коли проминаєш кордон, то від шоку і жалю, роздратування і розпачу нікуди не дінешся?
– Юрій Андрухович: По-моєму, це просто спрацьовує загострене відчуття батьківщини. Тобто починаєш її ненавидіти через те, що вона тобі найрідніша, і тобі постійно здається, просто хронічно, що вона не така, як треба. Я вже й не знаю, добре це чи погано – мати аж стільки претензій до батьківщини. Але в будь-якому разі це означає, що тільки ця країна тобі, м’яко кажучи, небайдужа. І ти все на світі міряєш нею.
– А враження, що пороблено, не виникає?
– Юрій Андрухович: Виникає, звісно. Та навіть і не враження, а впевненість, що пороблено. Я думаю, всім нам пороблено. Індуси сказали б, що це карма. Вона в нас усіх дуже запущена і майже не чиститься. Тому і це враження, що ми або стоїмо на місці, або взагалі кудись провалюємося.
– Твоє слово – як письменника, інтелектуала – сьогодні дуже багато важить в Україні. Кожна твоя реакція викликає масу коментарів. Не маєш стресу від стримування, коли хочеться всім сказати просто і прямо?
– Юрій Андрухович: На щастя (моє), я ніколи не переконаний, що глаголю істину. Тобто я свої думки висловлюю завжди з великим сумнівом та начебто з них же і посміюючись. Але люди переважно не ловлять цього, їм треба обов’язково поставити смайлик, невидимих смайликів вони не відчувають. І сприймають те, що я часом кажу, дуже категорично. Мій польський редактор колись казав: “Ти пишеш так, ніби приставив пістолет до скроні. Я тільки не знаю, до чиєїсь чи до своєї власної”.
– А бажання приставити пістолет до скроні виникало?
– Юрій Андрухович: Реальний пістолет? Ні. Поки що. Я ж загалом щасливець, і в мене стільки людей, яким я всім цим зобов’язаний, що це було би з мого боку якось некрасиво. Та ні, я любив життя і буду любити, тобто заповідь “Не вбивай” для мене справді заповідь.
– На твою думку, українцям вистачає іронії, а головне самоіронії? Може, проблема в тому, що її замало?
– Юрій Андрухович: Так, саме в тому, що її замало. Ми в цьому плані якісь недошліфовані. З одного боку, дуже пафосні, по-дитячому. З іншого – жахливо цинічні, по-старечому. Іронія, а особливо самоіронія – це круто, бо створює тобі відповідну дистанцію щодо себе самого, вона дає тобі шанс переглядати свої вчинки і змінюватися. Але як її в людях виховати? Це ж неможливо – взяти і крикнути: “Гей, народ! Будьте іронічними – і буде вам щастя!”
– Чого нам ще Бог не дав?
– Юрій Андрухович: Ого. Список претензій буде величенький. Наприклад, не дав нам гір на північному сході, заввишки з Гімалаї. Не дав трохи м’якшого клімату – десь хоча б такого, як в Іспанії. Чоловікам не дав яєць. Ну, тобто більшості з них не дав. У нас ґвалтують і вбивають дівчину, а безяйцеві чоловіки кажуть: “Вона сама винна”. Або садять у тюрму видатну жінку, а безяйцеві чоловіки кажуть, знову ж таки: “Вона сама винна”.
– Але ж ми такі круті – в нас партизанка он яка була – з одного боку, шахтарський характер – з другого… Це все понти?
– Юрій Андрухович: Не все це понти, але понтів у цьому багато. Тобто любити себе ми вміємо – але не по-дорослому, самоіронічно, а по-дитячому, самозакохано. І нам усі навколо щось винні, особливо жиди, звичайно. Це така досить середньовічна свідомість. Так що той феодальний лад, який ми тепер маємо, якраз на нас і пошитий.
– Презентація “Лексикону” у Франківську є далеко не першою твоєю презентацією, так само, як і концерти з «Карбідо» тощо. Станіслав – старе культурне місто, Андрухович – його гонорова дитина, чому ж дотепер продовжується оце «нема пророка в своїй вітчизні»?
– Юрій Андрухович: Та ні, я цього так якось зле не бачу. Та й не дитина я вже – яка вже там дитина у 52 роки? (сміється). Я і Станіслав, і Франик буду любити за будь-яких обставин уже в силу того, що тут усі свої. Настільки свої, що серед них і пророком бути якось не випадає. Мені подобається в нашому місті те, що воно свідоме своєї провінційності і не соромиться її, не пнеться ставати чимось, чим воно ніколи не стане. Тому наші люди переважно доступні й неагресивні. А це вже багато для початку.
– 52 роки. Ти як цю цифру відчуваєш?
– Юрій Андрухович: Як перевернуті 25. Є, звичайно, деякі фізіологічні мінуси у порівнянні з тодішньою молодістю. І якщо я знаю, що в мене завтра, наприклад, фотосесія, то нині я вже не стану бухати до ранку. У 25 років бухав би до ранку і на фотосесії вийшов би чудово. А в 52 уже слід вибирати – або одне, або друге. Ну, але це такі дрібні проблемки, жити можна.
– Вчора я спробував на Гуглі кинути на пошук “Лексикон інтимних міст скачати” і отримав таку відповідь: “Через скаргу, надану нам згідно з Законом США про захист авторських прав у цифрову епоху, ми вилучили з цієї сторінки 3 результати”. Це майже як у «Металіки». Твої права, як виявилось, дуже надійно захищені. Ти сам знаходиш партнерів на видання?
– Юрій Андрухович: Це, мабуть, результат угоди мого видавця Померанцева-молодшого з “Обріями”, де продається електронний варіант “Лексикону”. Тобто вони його продають, здається, по 20 гривень і, відповідно, зацікавлені в тому, щоб ніхто не міг скачати задурно. Особисто мені від цього ні холодно, ні жарко. Я думаю, що їм тут більше йдеться про принцип – поступово відучувати нарід від халяви.
– А ти як вважаєш, контент в інтернеті має право бути вільним? Ти за PiratBay чи проти? Не як виробник контенту, а як споживач.
– Юрій Андрухович: Якщо чесно, то як споживач я дратуюся, коли від мене вимагають заплатити за слухання музики чи перегляд фільму. Плюс я не маю кредитної картки, щоб успішно здійснити цю проплату. Але це не відбивається на моєму ставленні до авторів і виконавців. Я не перестаю їх любити чи поважати від того, що їхній твір для мене заблокували.
– Світ, складається враження, поволі закипає – Anonimous, Wikileaks, а з іншого боку, все більші намагання корпорацій підкорити все і всіх… Що ти відчуваєш з цього приводу?
– Юрій Андрухович: Моє передчуття полягає в тому, що світ усе більше завіртуалюється – тобто основна частина людського життя з усіма його стосунками, досвідами і т.д. переходить у мережу, а “реальність номер один”, тобто реальність як така, все більше й більше занедбується. І в цій ситуації виникає ще сприятливіший простір для фінансових віртуальних мегамахінацій, а з ними – і для нових та нових світових криз. Я думаю, що десь років через 15 людство почне від цього отямлюватися – у зв’язку з глобальним шоком від продовольчої нестачі. Тобто їсти нам усе одно треба буде, і доведеться повертатися в покинуту реальність.
– Ти залишаєшся одним із тих, хто не “залипає” у віртуальний простір, тебе нема ні на Фейсбуках, ні в ЖЖ, я вже не кажу про, Господи прости, Вконтактє чи Однокласники. Це принцип? Як тобі на все більш знелюдненому просторі реальності?
– Юрій Андрухович: Так чи сяк, але коли я не в дорозі, то зазвичай проводжу перед компом 10-12 годин щодня. Якби я ще й залип в якихось Однокласниках, то це було б забагато. Я не відчуваю нестачі у спілкуванні, цілком навпаки. У мене є свій простір для самореалізації поза соціальними мережами. Звичайно, зараз на цьому місці я міг би тобі пообіцяти, що обов’язково настворюю собі акаунтів, як тільки вийду на пенсію і трохи звільнюся. Але моє дао таке, що я не звільнюся ніколи і на пенсію, строго кажучи, я ніколи не вийду.
– Твоя колаборація з музикантами «Карбідо» чіпає не менше, ніж проза, поезія чи публіцистика. Що для тебе цей досвід? Тебе пре оцей справжній рок-н-рол, енергетика з залу?
– Юрій Андрухович: Так, безумовно. Тут є, щоправда, одне “але” – нас іще не зовсім добре розуміють. Ми просуваємося в цьому сенсі вперед, але ми ще далекі від ідеального контакту з публікою. Проблема, напевно, в тому, що моє письменницьке “я” поза моєю волею вступило у конфлікт з оцим музичним. Є дуже багато людей, які не розуміють, навіщо це: “Чому він займається якоюсь фігнею замість того, щоб писати нові романи?” Так десь приблизно. І вони а пріорі не хочуть цього слухати. Або виходять із залу після першої ж композиції, бо “занадто голосно”. І є ще одна крайність – рок-н-рольна публіка, яка не знає моїх текстів і так само не розуміє, не прохавує всього до кінця – що це насправді цілість. Тобто що музика і текст – це частини чогось більшого, якогось мого суцільного проекту, яким я займаюся все життя. Ну, але в кожному разі позитивом є те, що все більше людей звикає й починає все це розуміти дедалі краще. Років через п’ять ми станемо зірками альтернативної сцени.
