Тарас Малкович – молодий, але вже знаний поет, перекладач, учасник “Молодіжної сцени” ІІ Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz 2011. Вже у січні 2013 року світ побачить дебютна книга автора «Той хто любить довгі слова». Детальніше про це говоримо з митцем.
– Тарасе, як називатиметься твоя нова збірка і які тексти до неї увійшли? Це ж твоя дебютна книжка. Які у тебе відчуття з цього приводу?
– Власне, книжка ця водночас і дебютна, і нова. Річ у тім, що, коли я був ще у першому класі, самвидавом вийшла перша моя «збірочка» накладом десять штучок на шість сторіночок – «Райська вода». А ця вже, так би мовити, повноцінна книжка, трохи вже віддаленіша від, сказати б, стилістики «Райської води». Вона називається «Той хто любить довгі слова», на ній написано вже не Тарасик, а цілий Тарас Малкович, і сторінок у ній уже не шість, а цілих – якщо не помиляюся – дев’яносто шість. З різними людьми я обговорював назви багатьох вже існуючих книжок. «Той хто любить довгі слова»… Видається мені, що ця назва дуже проста і точна, без вивертів, наче й пряма, але й надається до перенОсних трактувань.
Сюди увійшли вірші і переклади. Я вирішив навести тут навіть найдавніші мої «сімнадцятирічні» переклади. Страшенно важливим для мене у цій книжці був відбір. Досить багато віршів сюди не увійшло, і це мене страшенно втішило, – що я таки можу без особливих докорів сумління викинути зайве – хоч воно й своє. Довгі роки я публікувався на всіляких інтернет-ресурсах, і це не дуже добре, бо, наприклад, багато віршів, а ще більше перекладів, я серйозно переробляв, переписував, переформатовував – а в інтернеті вони залишились старими. Але, що поробиш…
– Що важливіше в книжці: переклади чи вірші?
– Таки вірші, мабуть. Хоча, у цій книжці присутня певна рівноцінна дволикість (не в сенсі лицемірства, звісно.) Тобто, є поет, а є перекладач. Мабуть, все таки, комфортніше почуваюсь у ролі поета. Робота перекладача завше «запланована»: ти вирішуєш щось перекласти, спеціально сідаєш за стіл, берешся за переклад і вже приблизно можеш передбачити результат. І робота перекладача якась обов’язковіша. А ось поет може почати писати абсолютно раптово, може запам’ятати в голові якусь структуру, чи образ, а потім взятися за першу-ліпшу ручку і папір, згадати той образ, і дописати вірш. І поет набагато рідше бачить кінцевий результат, аніж перекладач.
– Чому книжка побачила світ тільки тепер?
– Це було таке собі вичікування. Може, «дозрівання» – не знаю, як хто цей процес називає. Сенс у тому, що мало пройти вдосталь часу, перш ніж ця книжка з’явиться. А воно, бачте, все чудово склалося. Влітку ми з моїм приятелем Жене Слов’яном несподівано вирішуємо створити такий собі музично-поетичний проект, основою до якого були мої вірші. «Meridian Czernowitz» раптом пропонує видати мою книжку під своїм вже визнаним брендом, цілком випадково я натрапляю на чудову художницю і дизайнерку Юлю Процишин. Тоді, натхненний таким дивовижним збігом усіх можливих і неможливих обставин, я прошу одного з моїх улюблених поетів української молодої генерації, Остапа Сливинського, переглянути мій рукопис і, може, щось на нього написати. Як я й сподівався, Остап написав пречудову післямову. Ну, і ось: книжка готова до друку!
