Cenk
Моя війна розпочалася 27 лютого 2014 року із ранкових новин про захоплення невідомими у камуфляжах без шевронів та зі зброєю Ради міністрів Криму і Верховної Ради Криму. Щоправда, ці події ми не називали тоді словом «війна», бо бойові дії не точились навколо півострова. Але росія заздалегідь ретельно змащувала маховик репресій, аби запустити його відразу ж. Решат Аметов – перша цивільна жертва, він вийшов із мирним протестом проти окупації на центральну площу Ак’месджита (Сімферополя), а через кілька тижнів його понівечене тіло зі слідами катувань знайшли в лісі. Тоді для всієї країни ця історія стала дикістю, що не вкладалась у голові, а сьогодні українська земля огортає собою тисячі невинно убієнних росіянами. І такі історії воєнних злочинів комусь можуть видаватися лише приголомшливою статистикою, але для нас кожна з них – кровоточивий рубець на серці, кількість яких лише збільшується, а загоюватись вони будуть десятиліттями.
Всі ці роки росія перетворювала Крим на свою колонію: мілітаризація, заміщення населення, зміна ідентичності і руйнування культурної спадщини, придушення свободи слова і представницьких інституцій корінного народу. Після повномасштабної агресії півострів перетворився на один із основних плацдармів, з якого запускають ракети на інші терени України, та став рольовою моделлю для окупації нових територій.
Ці дев’ять років окупація відокремлювала півострів від материка – люди чим далі, тим більше починали жити у різних реаліях: діти, які народилися в окупації, вже пішли у школу, телик займався цілодобовим промиванням мізків пропагандою, каральні органи породжували тотальний страх та недовіру, що призводило до капсулювання мешканців, змушуючи їх зосереджуватись лише на побутових питаннях. Для пасіонарної частини кримських татар, у ціннісній прошивці яких питання гідності та свободи мають екзистенційне значення, залишилось або вчергове мігрувати з батьківщини, або діяти і піддаватись постійним репресіям.
Війна повернула Крим у порядок денний України, так само, як і у свідомість мешканців Криму – неминуче наближення деокупації. Тектонічні плити, що розходились, розпочали стрімко рух одна до одної. Акти геноциду, вчинені росіянами в Бучі та Маріуполі, проявлялись болючими написами на лавочках у Севастополі, люди похилого віку читали ду’а (молитви) за загиблими, родини на півострові знаходили спосіб передавати гроші для волонтерських ініціатив. А ще я добре пам’ятаю серпневу «бавовну» в Новофедорівці, а потім і в інших місцях півострова, коли мої друзі – кримські татари – ходили одне до одного на святкову каву, ділились тими ж мемами, що і їхні співвітчизники у Києві або Дніпрі, мій непитущий родич на радощах напився солодкої домашньої вишневої настоянки, а інші на весіллі увімкнули «Червону калину», за яку зрештою поплатилися арештами і штрафами.
У цій ненормальній нормальності та феноменальній резистентності гартується вільна та суб’єктна українська політична нація, яка вже не віктимізує себе, а стає прикладом боротьби та сміливості для світу. Для українців – це війна за своє існування та майбутнє держави, і так само – для кримських татар, які по обидва боки штучного кордону на Чонгарі вигризають свою ідентичність та землю від окупантів. Бо тут третього не дано: або ми перемагаємо ворога, або нас не існує. Тому свою війну ми називаємо просто – Cenk[1]. Дженк, який розпочався з Криму та який має завершитись на півострові.
За цей період повномасштабної війни вже не раз ловив себе на флешбеках з 2014-го. В часи великої війни я часто спостерігаю, як родинні зв’язки рвуться, багаторічна дружба зникає, а десь, навпаки, люди, які ледь знайомі, стають один одному найближчими. Бо окупація і війна – це про крихкість людських стосунків. У 2014 році я пройшов через ціннісне очищення свого оточення, яке в той чи інакший спосіб відповідало на питання «Чий Крим?»: хтось сідав за гарячу лінію нашої кримської ініціативи та приймав сотні дзвінків на день, хтось виводив на проукраїнські мітинги людей, а хтось почав виробляти російську пропаганду про Крим або голосно чи тихо вторувати їй, ще дехто – з’являтись на окупаційних пропагандистських майданчиках як керівники тієї чи іншої колабораційної установи. За кожним цим прикладом – теперішні або колишні мої близькі люди.
У 2022 році до цього питання у мене додалось ще одне, яке у вирі подій допомагає вирізняти своїх: «Що ти робиш для нашої перемоги?», і воно деколи дає неочікувані відповіді. На початку березня зі мною трапилась анекдотична ситуація: потрібно було поселити достатньо немаленьку кількість людей у Вінниці на добу. Все забито, місць немає. Друзі дали черговий контакт, телефоную туди і кажу, що треба прийняти на ніч 11 осіб. У слухавці пауза, і чую, що людина з кимось радиться. Потім відповідає: «Ну, можемо лише чотирьох осіб взяти: двох покладемо спати у нашу з чоловіком кімнату, ще двох – у кімнату моєї мами…» Тут я зависаю і уточнюю, чи це точно гуртожиток-шелтер у Вінниці? Виявилось, що я помилився однією цифрою і потрапив просто до мешканців одного із сіл Центральної України! Ми посміялись, а я подякував за безапеляційну готовність допомагати за першим телефонним дзвінком.
Взагалі цей період мого життя – про дію, коли на рефлексії не залишається часу і простору. Бувають моменти, коли втрачається сенс, і тоді рятують думки про майбутнє. Про те, що буде після війни, після нашої перемоги, після повернення до Криму, – мене драйвить кількість складної та цікавої роботи після деокупації. Уявляю один із перших своїх днів на півострові: у батьківській хаті стоятиме галас, посеред якого буду розпізнавати голоси рідних людей, у той же час тато готуватиме свій фірмовий шашлик, а мама – манти та торт «Наполеон». У цій метушні мене викрадуть мої друзі й відвезуть до моря – привітатись з ним та послухати його. А потім у нашому дворі ми всі зберемось за великим столом, за яким сидітимуть обов’язково живі-здорові мої люди, які сьогодні в окопах та полонах, у міграції та в окупації.
[1] Cenk / Дженк (кримськотатарською) – війна.
