Право на добру смерть
Пам’яті моєї тітки Олександри з Маріуполя,
місце поховання якої невідоме
За весь час від 24 лютого я не написала жодної колонки чи есею про війну – лише декілька віршів як рефлексію на неї. Ось уже майже рік ношу в собі все відчуте й подумане і дуже часто повертаюся думками до усвідомлення, яке гостро пронизало мене ще минулої весни, а тепер повсякчас повертається: який це великий дар – померти своєю смертю, а не від катувань, кулі, прильоту, підриву на міні, розриву серця від страху під час обстрілів… Який це великий дар – бути похованим по-християнськи, а не десь за містом у братській могилі чи в лісі. З історії нашої землі і з приватних історій наших родин ми знали, що колись тут уже було безліч подібних смертей, але не знали, що ці історії можуть повторитися.
У цю війну я багато й часто думаю про Маріуполь – місто моїх двоюрідних братів і сестри, їхніх дітей і онуків, а також дальшої рідні. Колись саме в Маріуполі я вперше побачила море. Не знаю, коли батьки вперше взяли мене з собою в гості до сім’ї маминої найстаршої сестри. Можливо, 1985 року, а може, я вперше опинилась у Маріуполі після Чорнобиля, у серпні–вересні 1986 року. Відстань від тітчиного будинку до моря була трохи понад кілометр, тож ми часто вибиралися на пляж і купалися в зовсім теплому осінньому морі. Пригадую, треба було довго-довго йти вперед поміж зовсім дрібних хвильок, щоб вибратися з мілини, щоб води поглибшали. Тато вчив мене плавати, а ще показував, як скласти долоні, щоб у них запливали мальки риб. Ми роздивлялися їх, тримаючи човники долонь під водою, а тоді розтуляли пальці, і крихітні рибки пливли у широкий світ.
Мій дядько працював на «Азовсталі» – тому самому заводі, який 2022 року став відомий на весь світ і якого сьогодні вже фактично немає, але тоді, в часи мого дитинства, ніхто з нас не знав, що колись станеться і з самим заводом, і з містом та його людьми. Ми навіть не підозрювали, що у ХХІ столітті це спокійне місто над морем виявиться місцем активних бойових дій, що сюди прийдуть росіяни, але перш ніж їм вдасться його захопити, вони здійснять низку терактів та воєнних злочинів і фактично знищать Маріуполь.
Я навіть не уявляла, що, коли мені сповниться сорок років, почнеться велика війна. Пригадую свій день народження наприкінці січня 2022 року і це дивне відчуття: ну ось, мені сорок років, і все, що відбуватиметься далі, буде зовсім інакшим, ніж досі. Женеш його від себе, а воно не зникає. Нагадує про себе біблійними алюзіями, і думаєш: може, всі подальші зміни будуть тільки щасливими? Може, йдеться просто про те, щоб нарешті жити в спокої на своїй обітованій землі? Так хотілося не думати про повномасштабну війну, запах якої вже майже витав у повітрі… Але вона таки почалась.
Напевно, назавжди запам’ятаю звуки вибухів о 5-й ранку 24 лютого; свист бомбардувальника над моїм домом декілька днів по тому; випробування льоху як місця, в якому можна ховатися під час обстрілів (я в ньому навіть на якусь годину задрімала), і температуру, яка наступного дня підскочила в мене до 38,6℃; спання на підлозі в коридорі на спальниках і ковдрах із цією-таки температурою; ночівлю в неопалюваному бомбосховищі на зібраному власноруч «ліжку» з автомобільних покришок і палет, а також ухвалене після цього рішення їхати з Києва. А потім був таксист, який довіз мене до вокзалу за тисячу гривень; додаткова електричка до Львова, в яку пускали лише жінок і дітей… Не забуду, як я плакала на пероні, бо не хотіла нікуди їхати і не знала, коли зможу повернутися додому.
Двадцять четвертого лютого я не додумалася зателефонувати до двоюрідного брата в Маріуполь, щоб запитати, як він і як його мама – моя тітка, хвора й лежача після інсульту. Я набрала його номер за кілька днів, здається, 27 лютого, але абонент був поза зоною… Вайбер показував, що востаннє Віталій був на зв’язку 26 лютого між 3-ю і 4-ю ночі… Я не могла дотелефонуватися до нього і в березні, коли приїхала до Львова. Не знала, чи мої родичі взагалі ще живі. Казала знайомому: «Навіть не знаю, як за них молитися: як за мертвих чи як за живих». Він відповів: «Звісно, як за живих. Треба не втрачати надії».
Щодня я заходила у вайбер і дивилася, чи мій брат не з’являвся в мережі. Але телефон показував усе те саме: 26 лютого. Аж котрогось дня наприкінці березня Віталій таки з’явився у вайбері, і за якийсь час нам вдалось почутися. Виявилося, що він під обстрілами тікав із дому й добрався до якогось села поблизу Маріуполя, але там уже починалась так звана «ДНР». Район, у якому він мешкав – той самий, неподалік від Азовсталі на лівому березі, – жорстоко обстрілювали. Той самий спокійний район, двори якого було засаджено плодовими деревами, і дорогою до моря ти мусив пильнувати, щоб не наступити на стиглий абрикосовий плід чи яблуко. Широкі пляжі з розлогими вербами, під якими можна було ховатися від палючого сонця, перестали бути безпечними. Звідси треба було тікати, щоб зберегти життя. Але щоб добратися до коридору в бік Запоріжжя, треба було перетнути все місто. Це було нереально зробити під обстрілами, тому брат виїхав туди, куди була хоч якась змога добратися.
«А мама? Що з Твоєю мамою?» – допитувалась я.
Шостого березня вона померла. Я так і не зрозуміла, чи це відбулося під час, чи після обстрілів, і вже не стала розпитувати. Тітка Олександра казала, що їй було страшно. Напевно, її серце не витримало цього всього. Під обстрілами не було змоги її поховати; тіло просто винесли до дитсадка неподалік і прикидали його камінням. Вочевидь, навіть не було чим і не було як копати мерзлу землю, щоб бодай там одразу її поховати.
За місяць брат зміг дуже на коротко заїхати додому, взяти документи й інші потрібні речі. Тіло його мами все ще лежало біля дитсадка. У середині травня, коли він повернувся до міста, тітчиного тіла вже не було. І ми, напевно, ніколи не дізнаємося, де її поховали, в якій братській могилі – за понад місяць розкладання останків просто неба під купою каміння біля дитячого садочка.
Я пишу цей текст і раз за разом дивлюся на ґуґл-карти. Маріуполь. Ось дім моїх родичів, а метрів за двісті від нього – найближчий дитячий садок… Напевно, саме тут було останнє тітчине місце спочинку, про яке хоч щось відомо. Тим часом найближче кладовище теж досить близько від дому. До нього лише пів кілометра… А вона навіть не мала похорону… Неподалік від цвинтаря – церква: Собор архистратига Божого Михаїла. Коли я востаннє була в Маріуполі, ми ходили сюди з тіткою на Літургію. А тепер можна мандрувати цими вулицями лише по карті й згадувати, якими тихими і розніженими на сонці вони колись були і якими, вочевидь, уже ніколи не будуть.
Хочу побачити, як ґуґл-карти тепер відображають Маріуполь із супутника. Подивитися на дім моїх рідних, на «Азовсталь», на місця поруч із ним. Але карти відстають від дійсності: на них Маріуполь цілий-цілісінький; усі будинки, цехи заводу, культові споруди й той-таки драмтеатр стоять собі неушкоджені й милують око. Знаходжу актуальні супутникові знімки, а також світлини у твітері за гештеґом #Mariupol і, хоч мені вже здавалося, що за час війни я бачила чимало фото із зафіксованим на них болем – стільки, що вже навіть не можу плакати, дивлячись на них, – за мить розумію, що в мене в очах стоять сльози. Сльози болю за містом, якого сьогодні майже немає, за десятками тисяч зламаних доль, за тисячами загиблих, у яких відібрали право на тиху, спокійну смерть, а також право бути по-людськи похованими. А в їхніх рідних – право знати, де спочивають їхні найрідніші. Мені це болить. Мені завжди це болітиме.
Нехай принаймні цей текст збереже пам’ять про Олександру, яка народилася перед Другою світовою війною, а померла під час російсько-української війни, і місце її вічного спочинку невідоме. Її прізвища не вказую, щоб не наражати на небезпеку ту частину родини, яка з поважних причин досі перебуває в Маріуполі.
