Дірк Шюмер
Переклад – Олени Чобанюк
Редагування – Діана Клочко
Якийсь певний час маленькі Чернівці були домівкою великих думок світу. Потім прийшла війна, етнічні чистки, масові вбивства. Сьогодні це місто мертвих поетів. Одним з яких є Пауль Целан.
www.faz.net
Чорне молоко
Дім, де народився Пауль Целан, – не музей. Місце, де пройшло дитинство одного з найвидатніших німецькомовних поетів, не зустрічає відвідувачів квитковою касою, дидактичним підходом, літературним архівом, чи, навіть, кав”ярнею. На вулиці Саксаганського і сьогодні живуть люди, і це цілком природньо. За чернівецькими мірками – це хороший район гарних будівель часів юґендстилю, із старими каштанами, імпозантними квартирами, а ще й не надто далеко від центру міста. Два велетенських скульптурних орли прикрашають фасад будинку: вони символізують соціальну підтримку, на яку сподівався і архітектор Лео Анчель, котрий мешкав тут із сім’єю 90 років назад.
Хто згодиться поступитися такою гарною власністю задля померлого поета, далекої чужої мови, заради того, хто навіть власне ім’я переінакшив, змінивши його на “Целан”? Утім, через кілька років бронзова дошка буде нагадувати про людину, яка виросла у Чернівцях ніби у лялечці “старої Європи”, про людину, котра змушена була стати свідком вбивства своїх співмешканців, для котрої мова вбивць, що ставилася під сумнів, утискалася і зацьковувалася усіма навколо, стала мовою творчості.
І оскільки домівка автора «Фуги смерті» не стала домівкою його пам’яті, німецькомовні поети, котрі вперше відвідали батьківщину великого Целана у рамках поетичного фестивалю, переступають поріг його свіжоприбраного будинку із чорного входу. Знадвору, з подвір’я видно, як на грядках, насаджених новими мешканцями, зблискують у останніх променях сонця яскраво-помаранчеві квіти. На туго напнутих мотузках сушиться килим. Довкола тиша. Зовнішня периферія перетворюється на внутрішній центр.
Центральна зірка на чернівецькому небосхилі – Пауль Целан
За висловом Марка Белорусця, котрий займається перекладами Пауля Целана російською, до Чернівців він приїхав задля того, щоби почути саме оцю тишу. У спокої провінції – найглибшої Ґабсбурської провінції, яку лишень можна уявити – Целан зміг сформуватися як поет. І Марк Белорусець декламує вірші Целана про кучеряву та погідну м’яту, яка теж могла би буяти поміж іншими квітами на отій грядці.
«Через це подвір’я тече Сена» – промовляє він, і сльози накочуються на очі, бо уявляється річка, в якій 40 років тому позбавив себе життя Пауль Целан. А тим часом німецькі поети досліджують чисту світлі сходи, стіни над якими обклеєні квітчастими шпалерами, спускаються до підвалу, де грався колись маленький Пoл Анцель, ще задовго до того, як став Паулем Целаном, роздумують, як сталось, що оця периферія перетворилася на центр німецької мови.
Меланхолійно налаштована делегація центральноєвропейських поетів поволі віддаляється від вулиці Саксаганського, а мій колега, поет Ігор Померанцев досить прагматично зауважує: “Мешканці цього будинку повинні ненавидіти Целана. Він є постійною загрозою, адже будь-якої миті вони можуть залишитися без даху над головою, якщо тут створять черговий музей “.
П’ять мов у неделікатному балансі.
До дев’яносторіччя з дня народження великого Целана рідне місто вперше організувало поетичний фестиваль, запросивши поетів з пів-Європи. Перш за все із німецькомовних країн, в яких 1880-1940 роки означені вибухом творчості, що вплинув на культуру усієї Європи. Чернівці – старе габсбурзьке містечко, що розкинулося на пагорбах над Прутом (дещо пошкоджене, однак й збережене), у ті роки складалось із близько восьмидесяти тисяч мешканців.
Проте при неделікатному балансі п’ятьох мов – німецької, ідишу, румунської, української, польської, при зіткненні середньовічного благочестя сільських священиків та хасидів, існуванні модерного університету – в оцій лабораторії, що продукувала цілі покоління геніїв, для усіх них існував лише один шлях. Маленьке місто приховувало в собі думки цілого світу.
Коли гуляєш горбистими вулицями Чернівців, абсолютно неможливо не наштовхуватися на меморіальні таблички – так, ніби це відбувається у Парижі чи Петербурзі, або у місті, на яке Чернівці намагалися бути похожими за будь-яку ціну: у Відні.
У Великій синагозі, що була спалена нацистами і доруйнована радянською владою, у стінах якої сьогодні функціонує кінотеатр, співав колись кантором Джозеф Шмідт, один з найбільших тенорів усіх часів і народів. Він загинув 1942-го, 38-річним, у швейцарському таборі для біженців, де його хворому серцю не надали належної допомоги. За декілька кроків від Темплю ще одна табличка засвідчує місце народження Ервіна Чарграфа, на три роки молодшого за Джозефа, біомеханіка, що став співвідкривачем ДНК і помер у Н’ю Йорку 2002 року, 97-річним. Окрім того, він був ще й одним із найцікавіших есеїстів минулого сторіччя.
Не забудемо й Розу Ауслендер
У Чернівцях, де переважна більшість населення 1900 року були євреями, вчилися і писали, навчали і публікувалися деякі з кращих єврейських письменників: вчитель Елізер Штайнберг і поет-пияк Ітціг Мангер, якому вдалося втекти, щоби кардинально змінити життя, і 1969 року він знайшовши останній притулок у санаторії поблизу Єрусалиму.
Звідси походить й Грегор фон Реццорі, якого можна було бачити на екранах разом з Бріджит Бардо і якого саме Чернівці надихнули на “Історії Магріба”.
Багато митців та інтелектуалів із Чернівців зникло у нацистських концентраційних таборах і сталінському ГУЛАГові.
Не варто забувати й Розу Ауслендер: народжена 1901-го, в 1940-му вона познайомилася з Паулем Целаном у чернівецькому гетто, й поцінування котрого були вкрай важливими для її лаконічної, прирівняної до сучасної класики, творчості.
Знову і знову вона тікала вона з Чернівців, кожного разу повертаючись: “золотий ланцюг пов’язує мене / моє першокохане місто /, де сходить сонце /, де воно заходить/ для мене.” – так писала вона про сенс повернення у вірші “Рідне місто”.
Національний румунський поет Міхай Емінеску також жив у столиці габсбурзької Буковини, як і більшість тогочасних українських діячів: наприклад, Ольга Кобилянська та Дмитро Загул, котрий загинув від сталінських репресій. Цей список можна продовжувати ще і ще: Йосип Бург, останній єврейський поет цього міста, помер у серпні минулого року, коли дожив до майже дев’яностосемирічного віку в Чернівцях.
Тепер Чернівці – то місто мертвих поетів, проте яку долю вони мали! Якими патетичними смертями вкорочували віку!!! Переконана комуністка Клара Блум, 1904 року народження, стала китаянкою, після того, як у сталінській Москві було вбито її китайського чоловіка. Вона померла під ім’ям Жу Байлан 1970 року, у розпалі культурної революції, у Ґуанжу. Її одноліток Мойсей Розенкранц пережив нациські часи, працюючи у міністерстві закордонних справ у Румунії, – так йому вдалося уникнути ГУЛАГу і втекти від Секурітате до Шварцвальду, де він помер 99-річним 2003 року.
Вибоїсті дороги, чи не надто приємний номер готелю
Альфред Марґул-Спербер, меценат, а інколи й джерело ідей Целана, у комуністичній Румунії був почесним письменником. Альфред Гонг працював бібліотекарем у лікарні для душевнохворих у Бронксі. Юного генія Сальму Мербаум-Еізінгер було вбито у таборі у Трансністрії, коли їй було всього 18. Її землячка Нінон одружилася з лауреатом Нобелівської премії Германом Гессе, і у “темні часи” проживала у Швейцарії. 78-річний Арон Аппельфельд дитиною став свідком вбивства власної матері, після чого потрапив до чернівецького гетто, звідки йому вдалося втекти через Карпати, дістатися Ізраїлю, де по сьогоднішній день він викладає єврейську літературу в Університеті ім. Бена Гуріона.
Не зважаючи на скарби, якими навряд чи може похвалитися якесь інше місто на цій землі, повинно було спливти чимало часу, аж до зміни тисячоліть, допоки українські чернівчани почали цікавитися своїми письменниками. На відкритті фестивалю “Меридіан Черновіц” його організатор Святослав Померанцев розповідає: “Коли я був імпортером кондиціонерів, ніколи не думав про історію міста, куди моя сім’я переїхала разом з Червоною армією після Другої світової війни. До імпозантної Мармурової зали румунської православної єпархії, яка сьогодні є одним із приміщень Чернівецького університету, як бізнесмен я би не зайшов”. Однак після того, як фінансова криза привела його до межі банкрутства, раптом з”явився час на читання і роздуми. Разом зі своєю командою він з подивом відмітив, що нинішні американо-єврейські фонди піднімають з руїн вундеррабі-синагогу, що волонтери з Америки чистять захаращене Єврейське кладовище, й усе більше німецьких туристів відкривають для себе Чернівці. І скільки ж потрібно мати мужності, аби запросити європейських літераторів до міста з горбатою під”їзною дорогою, де немає належних готельних апартаментів – саме туди, де вони зможуть віднайти “таємничу вісь континенту”.
Студенти у святковій залі здивовано аплодували, коли швейцарський письменник Андреас Заурер при рецитації власних афористичних поезій вільно привітався румунською, і тоді, коли поет з Німеччини Хендрік Джексон звернувся до залу російською. То все ж існує інтерес до цієї забутої частини Європи? В цій подорожі до старих Черновіців такі переконано герметичні лірики, як Ельке Ерб та Брігітте Олешинські, повертаються до коріння свого поетичного жанру, до насичених і загадкових зображень внутрішнього світу.
Готова до видання німецька мова Макса Шіклера
Коли слухаєш, як Герхард Фалькнер зачитує свій вірш, де порівнює карту міста з поезією, у якій вулиці – це строфи, а будинки – слова, наче переносишся у неспішну прогулянку померлими Чернівцями, які містять для чужинців магічну поезію. Для власне українців це місто залишається містом державних установ і базарів, ресторанів та автомайстерень. Усього на кілька днів дещо нудні у порівнянні зі старопольським Львовом, непримітні Чернівці стають столицею культури.
Канторські пісні тенора Йозефа Шмідта оживають у відеоінсталяції, Целанові вірші знаходять своє відображення у гнітючому перформансі, який відбувається у стінах зруйнованої кінозали, що колись належала народженим тут німцям. Натовпи чернівецької молоді ринуть далеко за місто, на цецинські пагорби, туди, де закінчується асфальт і починається буковий ліс й Прикарпаття, аби послухати слем українського репера Сергія Жадана.
У такі дні Чернівці стають містом живої поезії, – напевне, саме тому, що й за 90 років рідна домівка Пауля Целана так і не перетворилася на музей. І час сором’язливого гімназиста Пауля Анчела не зник безслідно. Макс Шіклер вчився у тій же міській гімназії №4, що і Целан, але класом вище. Він також відвідав літературний фестиваль. Біла сивина, обшарпаний піджак, він, осліплий на одне око, усе ще досконало володіє німецькою, навіть у 91 рік. Скромний учень Пауль за шкільних часів геть не впадав йому в вічі: адже “тоді він ще не був відомим”.
Ціле життя на місцевій фабриці шкарпеток
Макс Шіклер розповів про свого батька – чернівецького фабриканта, що виготовляв капелюхи, і якого 1940-го депортували росіяни; про матір, яка дивом вижила у румунському концтаборі. І про власну втечу: 500 кілометрів довелося подолати йому пішки до Червоної армії, де він завдяки своїй рідній мові міг бути перекладачем для німецьких полонених. На той час, коли він мав отримати атестат, євреям заборонили навчатися, тому все життя йому довелося пропрацювати на фабриці шкарпеток. Його високу думку про старанність і організованість чернівецьких етнічних німців (“вони постачали все місто”) не зруйнувала навіть напасть, яка прийшовши з країни так шанованої ним культури Ґете і Шилера, аби посягнути на його рідну культуру.
І тепер Макс Шіклер із пенсією в ледве сто євро і невеличкою допомогою єврейського товариства має якось виживати. По ньому помітно, як це важко. Проте він непохитний. З семисот чернівецьких євреїв вже менше двох десятків вільно володіють німецькою й ідишем. І навіть діти Макса Шіклера не вчили вже цих мов. “Ні. Більше ні. Німецька тут вже не популярна”, – каже він.
Макс Шіклер радісно шкутильгає на вечір пам’яті свого маленького шкільного приятеля, і у його жвавій розповіді раз у раз проскакує ідиш: “І таки немає щоби з ким говорити…” Цю сумну історію занепадаючої культури втім намагається заперечити Ігор Померанцев, дядько організатора фестивалю “Мередіан Черновіц”. Мешкаючи у Лондоні та Празі, цей письменник і журналіст також є у своєрідним винуватцем фестивалю, що мав би висмикнути Чернівці з смертельного ложа. Після 1948 року його дитинство проходило саме тут, у Чернівцях, і він, син радянського журналіста, презентує останню пригнічену тут мову: російську.
І на кінець мова піде про туман і археологію
Позбавлений громадянства за дисиденство, цей чоловік розповідає нам на вулиці, що колись була Панською, останній недописаний розділ історії міста: у п’ятдесятих роках, незважаючи на масове винищення, євреї знову з’явилися у Чернівцях. Це були ті, хто пережив бесарабський штетль, і повернувся, аби оселилися в помешканнях, залишених померлими родичами. Ігор Померанцев згадує боксерів, повій та рабинів: сумнівне життя, але “для нас, дітей, все це було захоплюючим, адже не було шляху назад, а місто сяяло оптимізмом” – згадує він.
Тепер перед українцями повстає місія відновити втрачену культуру. Проте чи вдасться? “Занадто багато небіжчиків спочиває під нашими ногами” пише Юрій Андрухович, найвідоміший український письменник. У своєму рідному місті Івано-Франківську, котре, до речі, носить ім’я поета Івана Франка, він підсідає у письменницький автобус, що їде зі Львова до Чернівців. Андрухович, який починав писати російською, створив свій найвідоміший україномовний роман про пошуки зниклого у міфічному містечку друга. Дія відбувається у Венеції, де автор ніколи не перебував більше дня, аби його уявлення про це місто не були надто реальними.
Гарний вірш про дерева і людське життя.
У Чернівцях усе відбулося саме так: наприкінці нашого перебування місто повільно перетікає в туман і археологію. Велетенське єврейське кладовище, трете за величиною в Європі, з його сотнями тисяч поховань, геть заросло кущами, і подекуди на могильних плитах іще можна відрізнити сумні написи на івриті, ідиші, російською та німецькою.
У цьому місці Чернівці мертві аж до горизонту, проте на відміну від берлінського монументу голокосту – тут кожний носить своє ім’я.
Австрійська авторка Мілена Фіндайс представила на фестивалі свій чудовий вірш про дерева і людське життя; нитка прядеться, коли немовля ворушиться у фруктовому садочку, через перший поцілунок під деревом аж до дубової труни. Мілена, коли пишала цей вірш, не знала, що колись читатиме його у Чернівцях, столиці єдиної у світі землі, названої на честь дерева – у Буковині. Маленький край з мільйонами дерев для мільйонів трун і мільйонів рядків поезії. Бо між словами не так тісно спочивати.
