FRANKFURTER ALLGEMEINE SONNTAGSZEITUNG,
10. листопада 2024, NR. 45 Feuilleton 35
Що тут означає «нормальність»?
Літературний фестиваль «Меридіан» відбувається не лише в Чернівцях. Тепер він відбувається в українських прифронтових містах: Одесі, Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі. Містах, де андеграундна поезія у вигляді читань в бомбосховищах набуває зовсім іншого значення. Репортаж Роні Отманн
Переклад українською Євгенії Лопати
Я завантажую додаток AirAlarm Ukraine за кілька днів до своєї подорожі і налаштовую сповіщення для міст, які планую відвідати: Одеси, Миколаєва, Херсона і Запоріжжя. І одразу зіштовхуюся із українською реальністю, хоча з початку масштабного вторгнення Росії я стежила за новинами. Спершу, звісно, ретельніше, а згодом – менш регулярно. Увага вичерпується. Але тепер AirAlarm надсилає мені сповіщення одне за одним на телефон, і я починаю відчувати масштаби терору, яким Росія вже 33 місяці накриває українські села та міста: дронами, ракетами, артилерією.
В Одесі на мене чекає друге зіткнення із українською реальністю. Ввечері, коли ми приїжджаємо, в місті тихо. Пізніше, під час вечері у грецькому ресторані, лунає повітряна тривога. Вибух у місті, але ми не чуємо його через гучну музику та зачинені вікна. Вночі я вмикаю звук у додатку AirAlarm і майже о п’ятій мене будить сигнал тривоги. Я трохи розгублена. Що робити? На вулиці лунає сирена. Я виходжу в коридор готелю, спускаюсь сходами до підвалу. Я одна. Коли додаток надсилає сповіщення про відбій, я повертаюсь до ліжка.
Наступного дня сонячно. Коли ми снідаємо, знову лунає сигнал тривоги, і всі гості у залі ошелешено дивляться на мене. Я вимикаю звук тривоги на телефоні. Мені трохи ніяково. На вулиці виє сирена, а в залі для сніданків усі спокійно продовжують їсти, наче нічого не сталося. Коли я гуляю сонячною Одесою, минаючи жінок, які вигулюють собак, роблять покупки, сидять у кафе, відбувається те саме. Жінки спокійно йдуть далі, коли лунає сирена, роблять ковток кави, запалюють сигарету, дивляться в телефони. Дивно: багато жінок, думаю я, або не так вже й дивно, якщо врахувати, що більшість чоловіків віком від 25 років на війні.
Слава (ред. Святослав Померанцев), Президент літературного фестивалю в Чернівцях, називає це «казино», «рулеткою». Якщо бігти в укриття щоразу, коли звучить тривога, взагалі не виберешся. «У 90% випадків обстрілюють лише порт», говорить жінка на рецепції готелю. Під час моєї першої прогулянки містом я чекаю, поки тривога закінчиться, і тоді йду до знаменитих Потьомкінських сходів, звідки видно море і готель «Одеса», у який рік тому влучила ракета. Пам’ятник на площі вгорі сходів обклали мішками з піском. Вікна на вулиці до оперного театру та літературного музею захищені великими дерев’яними щитами. Вікна, забиті деревом, — це те, що я бачитиму всюди під час своєї подорожі.
У 2018 та 2019 роках я брала участь як авторка в літературному фестивалі Meridian Czernowitz. Це була інша країна. Хоча війна вже тривала, вона була далеко на сході. Євгенія Лопата, директорка фестивалю, сьогодні каже: «тоді ми (ред. українці) думали про війну так, як ви зараз у Німеччині – це десь далеко, що нас безпосередньо вона не стосується». Потім почалося масштабне вторгнення, кривава агресія з боку Росії, але Євгенія та Святослав продовжили робити свою роботу. Сам фестиваль більше не називається фестивалем — занадто багато жертв, яких слід оплакати. Проте література потрібна зараз більше ніж раніше: не лише література, а й публічні читання, дискусії, зустрічі. І тепер їх організовують не тільки у Чернівцях, але й у містах, близьких до фронту. Слава називає це «божевільним цирком».
В Одесі автори й авторки три дні читають і дискутують у культурному центрі. Є книжковий столик, бар, читачі й читачки, які просять про автографи. І знову – здебільшого це жінки. Є також окремий зал-сховище в готелі неподалік, на випадок, якщо під час читань розпочнеться повітряна тривога. Читають поезію та нонфікшн, який зараз особливо популярний. Деякі автори стали військовими репортерами. Наприклад, Мирослав Лаюк. До війни він захистив дисертацію з філософії, писав вірші. Торік вийшла його книга репортажів «Бахмут». Після відкриття ми спілкуємося за вином, сиром і канапками з лососем. Нещодавно він був на Франкфуртському книжковому ярмарку. Каже, що почувався там не на своєму місці. Говорить про розчарування німецькими інтелектуалами. Колись він дуже захоплювався Александром Клюґе, поки той не підписав відкритого листа проти постачання зброї Україні. Він сам (ред. мається на увазі Мирослав Лаюк) колись був пацифістом, але що робити Україні без зброї? На щастя, кажу я, є не тільки Александр Клюґе, а й Герта Мюллер. «Так, – каже Лаюк, сміючись, – Герта Мюллер із Румунії. Вона знає, що таке тоталітаризм, і зберегла критичний погляд на Росію».
Інші автори й авторки не лише пишуть про війну, а й воюють. Поетка Ярина Чорногуз пішла на фронт у 2019 році як медикиня у добровольчому батальйоні. Після того як її чоловіка вбили на війні, вона приєдналася до Збройних Сил України. Вона розповідає про ситуацію в бою: у них були поранені, а їх знову атакували. Щоб урятувати себе та інших, їм довелося залишити товариша, який був настільки важко поранений, що не міг вижити. Після цього вона думала, що більше ніколи не писатиме віршів. Але вона писала. «Воєнна література», каже Ярина.
Можливо, лише коротка форма здатна передати реальність війни, думаю я. Для великого роману паузи між боями занадто короткі, а тиша між сиренами надто тривожна. І не відомо, чи його взагалі можна буде закінчити.
«Ми втомлені», каже Євгенія. «Дуже втомлені, — додає поетеса та режисерка Ірина Цілик. Майже ніхто не будує планів на майбутнє. Хто знає, що на нас чекає?» Натомість, за словами Ірини, розмови точаться про похорони. Навіть молодь говорить про це. Яку музику ти хочеш чути? Такі розмови ведемо й під час довгих поїздок з одного прифронтового міста в інше — ми – поетки Ярина Чорногуз, Ірина Цілик, поет Юрій Іздрик, президент Meridian Czernowitz та водій нашого автобуса Слава і я.
«Там, де розвіють мій прах, має з’явитися плантація марихуани», — каже Юрій Іздрик. «Треба заснувати премію імені Юрія Іздрика за поезію. Ніякої медалі, лише джойнт з травою з цієї плантації», — каже Юрій Іздрик і сміється.
Останнє читання в Одесі закінчилося ракетною тривогою. Під час читань у Миколаєві також була ракетна небезпека. Я питаю, чи йти нам у підвал? Але співробітниця кінотеатру, де відбувалися читання, махає рукою: «Ні, краще ходімо до офісу, у нас там є шампанське і мандарини». Отже, ми йдемо в офіс, п’ємо шампанське і їмо мандарини. Розмови крутяться довкола шкіл, дітей, посттравматичного стресового розладу солдатів, довкола адреналіну, який тече по венах під час сильного обстрілу, і щастя, яке відчуваєш, коли обстріл закінчується, щастя, що ти залишився живим. Насправді це нікому не можна розповісти.
Ми зупиняємося біля кладовища, на якому похований командир підрозділу Ярини. В жовтні 2022 року він загинув від російської міни. Йому було всього 27 років. Ми приносимо квіти до його могили, які авторкам подарували напередодні під час читань в Одесі. Ярина відкриває пляшку шнапсу, п’є ковток, решту виливає на землю. Над могилами майорять українські прапори, вони закріплені кільцями та ланцюгами на жердинах. Їхній дзвін переслідує нас до машини.
Публіка, що приходить на читання у прифронтові міста, вдячна. Знову ж таки більшість — це жінки, вони одягнені святково, приносять маленькі подарунки, власноруч зроблені брелоки для ключів, вишиті патчі у формі ластівок кольорів України. В міста на лінії фронту майже ніхто більше не приїжджає. Навіть українські митці рідко наважуються туди поїхати. Обстріли занадто інтенсивні, зазвичай ракета прилітає раніше за сигнал тривоги. Вечорами — комендантська година. Молоді жінки просять Ярину та Ірину про обійнятися. Одна хоче, щоб їй підписали книгу. «Підпишіть для мене і для мого чоловіка», каже вона. Її чоловік був солдатом і загинув. «Для нашої сімейної бібліотеки», додає вона.
Готель, в якому ми мали зупинитися в Миколаєві, нещодавно був зруйнований ракетою. Тому ми ночуємо в іншому. Опівдні ми їмо в ресторані, який міг би бути і в Берліні, і у Франкфурті. Ввечері — вино і піца в номері, комендантська година.
У Херсоні росіяни прямо у місті, на іншому боці Дніпра. Вони окопувалися на прибережних схилах. Постійні обстріли. Найгірше, однак, — це маленькі, зручні FPV-дрони, яких не помічає радар, що скидають міни і якими російські війська полюють на все, що рухається, навіть на цивільних. Лише між липнем і жовтнем 2024 року вони вбили 133 людей і поранили 1350. Росіяни називають це «сафарі». Насправді це — військовий злочин.
Читання в Херсоні з міркувань безпеки не анонсуються публічно, точне місце ми дізнаємось лише по дорозі туди. Нас супроводжують військові. Спочатку вони дають нам знаряддя для натискання на артерії і показують, як їх використовувати. «Не пристібайтесь в авто, — каже військовий, — щоб, коли ви помітите, що дрон слідкує за вами, ви могли одразу вискочити. І тоді бігти в різні напрямки. Дрон може переслідувати лише одного з вас».
У Чорнобаєвці, маленькому селі поруч з містом, яке росіяни намагалися захопити 14 разів, нам видають бронежилети та шоломи. «Чого тільки не зробиш заради», — каже Слава і сміється. Ми робимо групове фото із працівниками Червоного Хреста, які там перебувають. Вони також носять шоломи та бронежилети. На сходах гріється кішка. У сараї, де знаходиться станція Червоного Хреста, стоїть стіл для настільного тенісу. За будинками, в сторону Херсона, ми бачимо дим. Через годину, коли ми сидимо в бомбосховищі, і Ярина читає вірші про звільнення Херсона, в якому вона брала участь, в цьому місці вибухає ракета. У Херсоні навряд чи знайдеться будинок, в якому би не вилетіли шибки. Магазини заколочені деревʼяними дошками, видно розстріляні будинки і вирви від бомб в асфальті. Є люди, які їдуть на роботу, є автобуси і супермаркети, є жінки, які вигулюють собак, а в сховищах є дитячі ігрові зони.
У Запоріжжі в день нашого приїзду бомба вбиває шістьох людей. «Для нас це вже не новини», — каже Ірина. Наступного дня кількість загиблих зросте до семи. Коли цієї ночі знову спрацьовує сигнал повітряної тривоги, я просто перевертаюся на інший бік у ліжку. Я надто втомлена. Коли через півгодини додаток тривоги повідомляє, що «небезпека критична», я все ж сонно йду у підвал. Але в підвалі по підлозі повзає павук, мені це остаточно набридає, я піднімаюся на поверх і знову лягаю в ліжко.
На сніданку я розповідаю про це, і Ірина сміється, кажучи, що поступово я стаю, як вони (ред. українці). Вона має рацію, думаю я, єдине, що нас відрізняє — це реальність, в якій ми щодня живемо і пишемо. Мені згадується, що поет Ігор Померанцев сказав мені на початку нашої поїздки до Одеси: «Поезія в бомбосховищі — це справжня underground поезія». Потім ми говоримо про вибори в США. «Welcome to Apocalypse», — каже Ярина, і співає: «We are living in America, America is wonderful». «Я б із задоволенням запропонувала своїм американським друзям приїхати сюди», — каже Ірина. По радіо у сніданковій залі звучить пісня Лани Дель Рей «Summertime Sadness», і ми з Іриною підспівуємо.
Ввечері у Запоріжжі бомбосховище-зал заповнений до останнього місця. Після кожного виступу авторів люди аплодують стоячи. Коли наступного ранку я їду автобусом до Дніпра — виснажена, бо вночі знову була повітряна тривога — і на телефоні з’являється повідомлення про керовані бомби в Запоріжжі, я згадую, як Слава постійно говорив, наскільки це божевільно проводити читання в таких місцях. Їдучи в автобусі з Дніпра до Одеси, дивлячись через вікно на окопи, протитанкові перешкоди, блокпости, фотографії загиблих на узбіччі та дим вдалині, я думаю, що це не божевілля. Це єдине нормальне явище.
Прочитати репортаж Роті Отманн німецькою мовою можна на офіційному сайті видання
Або тут у ПДФ: 2024_11_10_FAS_D1_VP-1_Feuilleton_35
