«Занурити руки» в радіо
Радіомистецтво має свою мову – в цьому переконаний Ігор Померанцев, журналіст з 37-річним досвідом роботи на радіо Бі-бі-сі та «Свобода». Радіо – не лише ремесло, це – мистецтво, де основну роль відіграє магія звуку. Екзистенційний сенс радіо полягає в магії голосу. Це ціла акустична кухня. Мова радіо – експеримент з відображення екзистенційних станів та почуттів. Емоція, запах, настрій… – все передається звуками. Поезія й радіо існують в єдиній стихії – ефірній. Драма народжується тоді, коли звуки стикаються одні з одними.
«У слів є свій запах»
– Вино – це колір, пробка – запах. Треба шукати асоціації. Пригадуєте, як сказав О.Мандельштам: «Вновь пахнет яблоком мороз…»? Відчуття на холоді особливо загострюються, як, до речі, і в ув’язненні. Восени я люблю передавати в ефір передачу про сигари, де образ цигаркового диму навіюю джазовою музикою, що звучить в прокурених відвідувачами барах.
Можна вдало грати на контрастах: шум потоку – і одинока віолончель… Музика – окремий персонаж ефіру. Чудо голосу – одне з найбільших у світі. Простуджене горло мого паризького друга донесло до слухачів образ дощового осіннього Парижа Виграшними можуть бути навіть дефекти мовлення: заїкання під час передачі про фільми жахів…
«Є живопис, який звучить»
– Важко передати візуальну картину. В ефірі, коли ковалі говорили про ковку й різні види сталі, я ввімкнув звук – дав відчути, як ріжеться метал… На Бі-бі-сі роль звукорежисера дуже велика. В Росії набагато менша. Простий звук комахи став поштовхом до моєї радіоп’єси. А можна поєднати голос людини і звук природи: шумовиння моря на тлі розмови, голос птаха, шум вітру… В кожному випадку – свій настрій і свій зоровий образ. Мовою радіо можна висловити передсвітанкову тугу, «вогку принаду світу»…
«Про радіо можу писати цілі есе»
– Пригадуєте російську приказку: він чує як трава росте?.. Радіо розвиває слух. Можна спробувати показати, «как слышна сырость» – поєднати звук і запах. Можна передати в ефір тремкість старіння, «дряхлость, умирание» – поставивши поруч голос молодої людини і голос вмираючого. Можна спогад престарілої людини про перше кохання озвучити спалюючою мелодією іспанського фламенко. А передачу про першу любов розпочати сумним виттям дикого собаки та рядками: «Дикая собака, а ты помнишь свою первую любовь?..»
«Проветривание голосов»
– Відходять люди – та залишаються їх голоси. Часто передаю в ефір тих, кого вже немає. І тоді мені здається, що я працюю на радіоцвинтарі. В цьому є екзистенційний смисл. За законами фізики радіоголоси відходить в космос, назавжди поринають у всесвіт. Чим більше голосів я передам в ефір, тим більше людей поверну на землю… Це їх єдиний зв’язок з життям. І мій зв’язок зі смертю. Але плівка, на жаль, прослизає крізь пальці в минуле.
…І сам я мандрівний маніяк: із хвилі на хвилю, з хвилі на хвилю.
«…Герметично закорковані стіни радіостудій, пульти, відсутність вікон споріднює радіо з космічним кораблем. І лише твій голос здатен розітнути цей замкнений простір. І таке джерело інформації завжди поруч із нами (в нас під руками) – джерело животрепетне, пульсуюче, потамовуюче» (Ігор Померанцев, «Епоха радіо»: У кн. «КГБ та інші…» – К.: Грані-Т, 2009. – 240 с.).
