Стаття Андреаса Заурера про Meridian Czernowitz 2010 для газети Berner Zeitung
Чернівці – легкодосяжний спогад
автор – Андреас Заурер (Andreas Zaurer)
переклад – Олена Чобанюк
редагування – Діана Клочко
Маленький Відень чи Єрусалим на Пруті – так називали місто Чернівці. 90 років тому тут народився Пауль Целан. Сьогодні його рідне містечко згадує на фестивалі поезії «Меридіан» як великого німецькомовного поета і жахаючу тінь голокосту.
«Ми навіть не здогадувалися, який скарб маємо» – каже Микола Федорук, мер українського обласного міста Чернівці. Він має на увазі європейську харизму столиці Буковини, колишньої провінції Ґабсбурзької імперії, а також усіх дочок та синів цієї землі, що за трагічних обставин світової війни мусили покинути свою батьківщину. Найвідоміщі з них – це Пауль Целан, що народився 90 років тому під ім’ям Пауль Анчель, і Роза Ауслендер. Народжена 1901-го під іменем Розалі Шерцер, вона писала про Чернівці: «Затонуле місто. Потонулий світ».
«Meridian Czernowitz»
Ігор Померанцев – один із засновників фестивалю Мерідіан, що вперше відбувся цієї осені. Російськомовний лірик і есеїст виріс у Чернівцях, проте 1978-го його було вислано з Радянського Союзу як дисидента, і він був змушений емігрувати до Британії.
Рідне місто він увіковічнює у своєму есеї «Спогади потопельника». Про значення Целана за часів своєї юності він каже: «Це був невидимий письменник. Письменник-фантом.»
«Мерідіан» – таку назву мала промова Целана, коли йому 1960 року вручали літературну премію. Два роки потому на вручені іншої нагороди він казав про своє рідне місто: «Це була місцевість, де жили люди і книжки». Він вважав міфом цю багатомовну Габсбурзьку провінцію.
Кілька десятиліть 62-річний Померанцев працює на російський відділ американської Radio Liberty у Празі. І зараз він зібрав у Чернівцях, місті, яке давно уже є периферією німецької мови, разом із своїм племінником Святославом Померанцевим та його молодою і амбіційною командою, молодих ліриків та музикантів з Німеччини, Австрії, Швейцарії та усієї України. Обидва Померанцева мають на меті розкривати перед чернівчанами призабуту історію їхнього міста.
Сміливий експеримент
В університеті, ресторанах, галереях, театрах, і нічних клубах раптом знову цілодобово можна було чути німецьку. І цей сміливий експеримент спрацював: публіка прийшла. Завдяки невтомному перекладу Петру Рихла українською і Марка Бєлорусця російською, а також завдяки справжнісіньким магнітам української публіки – Юрію Андруховичу і Сергію Жадану.
Прийшло багато студентів. І багато людей похилого віку. Один з них раптом заспівав тремтячим голосом німецьку пісню, чим звернув на себе увагу інших. Чоловіка звати Макс Шіклер, йому 91 рік і він належить до останніх євреїв, що пережили темні часи у місті, що колись було центром світу. Зі смертю Йозефа Бурга, який пішов з життя 97-річним, закінчилася ера поетів тих старих Чернівців. Та й двоє героїв популярного фільму 1999 року «Пані Цвіллінг і пан Цукерманн» знайшли вже давно спокій на велетенському єврейському кладовищі.
Втеча і депортації
Після першої світової війни населення міста складало близько 100 000 чоловік і кожен третій тут був євреєм. Та переслідування з боку націонал-соціалістично налаштованої Румунії поклали кінець магічним чарам Чернівців, залишивши лише гетто, депортації, табори, втечі. Зруйнована дружба і зруйновані сім’ї. Батьків Целана також було відправлено до концтабіру Трансністрії. Самого ж Целана було інтерновано до румунського трудового табору. Автор «Фуги смерті», що писав на мові вбивць, не знайшов порятунку від своєї глибокої травми ні у Парижі, ні у Бухаресті. Макс Шіклер відвідував школу разом з Целаном: «Він був на клас молодший». І ніяких конкретних спогадів про тихого непомітного учня. Шіклер подолав пішки тисячі кілометрів, тікаючи на схід до російської армії. Вижити йому допоміг щасливий випадок і знання німецької мови – його приставили перекладачем до німецьких полонених.
Чи сьогодні він й досі спілкується німецькою? «Немає з ким» – заперечує він.
При соціалізмі йому доводится роками важко працювати на фабриці.
Шіклер, звичайно, володіє російською, і, як каже – «тільки французьку я призабув». На якусь мить іскра спалахує в його єдиному здоровому оці. Він також розмовляє румунською, бо Чернівці за часів його дитинства були румунськім містом Чернауц.
Між Києвом і Бухарестом
Сьогодні тут майже кожен п’ятий володіє румунською. Біля міської ратуші знаходиться центр румунської культури ім. Міхая Емінеску. Кожну суботу тут провадить репетиції хор «Drago Voda» під керівництвом Єлени Найдіш.
Тут зустрічаються вчителі різних національностей для обміну досвідом.
«Навіщо нам 200 банків, якщо не знайти жодної книги румунською мовою?» – питає Теодор Зергеа. 60-річний лірик працював понад 30 років радіожурналістом, а тепер на пенсії. Йому шкода що у молоді в голові лишень Інтернет і телевізор.
Але найбільш турбує його націоналістично налаштована українська молодь – проте він додає, що досі у Чернівцях молодіжних войовничих банд не зустрічав.
Власне кажучи, місто на горбах над Прутом горде своїм населенням у 250 000 чоловік. Це здається якимось нереальним островом. До 600-річча місто було вилизане, фасади будинків підфарбовані. На пішохідній зоні, яка у своєму бідному обшарпаному варіанті існувала ще за Радянського Союзу, по суботах стоять у черзі перед загсом молодята. Ті, хто виходить назовні вже одруженими, розбивають келихи на щастя. Прибиральниця стоїть цілий день напоготові, щоб прибрати місце для наступної пари. Потім усі прямують до університету – і пишний ансамбль колишньої резиденції буковинських митрополитів стає декораціями для сімейних фотоальбомів. І тоді на алеях парку і в ошатних залах чарівні жінки позують перед фотокамерами на своїх лякаюче-високих підборах.
Бачення Померанцева
«Парма – це шинка. Венеція – вода, скло і кінозірки. А Чернівці – це книга». Таким є бачення Ігоря Померанцева щодо сенсу фестивалю Меридіан.
Ось будинок Целана. На його дверях вже декілька років висить пам’ятна табличка. Та ніхто точно не знає, в якій квартирі мешкала його сім’я. На внутрішньому подвір’ї будинку, який, як і колись, займають різні мешканці, Марк Бєлорусець шепоче «Через цей двір тече Сена». І усі бачать перед собою ріку, в якій знайшов свою смерть Целан 40 років тому. У Чернівцях є погруддя Целана і музей історії євреїв. А тепер ще й фестиваль. Все більше людей приїздять до Чернівців. У пошуках слідів. У пошуках єврейських, румунських, польських, російських чи українських Чернівців. Чернівці – це відкрита пам’ять.
Федорука, мера міста, тут люблять – бо він не залежить від київських інтриг. Він розпізнав процес часу і розвитку: «Целану ми присвятимо меморіальний комплекс».
Провінційне місто не залишатиметься назавжди затопленим.
Andreas Saurer, [email protected]
