Про цю книгу почула задовго до її офіційної презентації. Чула багато, мало не кожного дня. Чула від нашої співробітниці Оксамитки Блажевської, бо вона активно брала участь у розіграші книг на сторінці книги у Facebook з автографом автора. У Facebook від імені автора писали цитату з книги, про якесь конкретне місто, а читачам сторінки потрібно було вгадати, про яке місто йдеться в уривку.
Як ми дізнались вже на презентації, яка відбулася 11.11.11 (символічно, чи не так?) щасливчиків виявилось 11 тобто вони виграли 11 книг. Першу презентацію вдень 11.11.11 почали в рамках Книжкового ярмарку «Медвін-2011» в 11 годин 11 хвилин. А на сайті, який здійснює продаж контенту в Україні скачати електронну версію цієї книги розпочалась теж рівно об 11:11 11.11.11. І ще. Коштує вона 111 гривень і в ній йдеться про 111 міст світу. Мабуть всі вже зрозуміли про яку книгу йдеться, так – це «Лексикон інтимних міст» Юрія Андруховича. Таким чином з цифрами та символами міг погратися лише Патріарх, як його називають більшість поціновувачів творчості Андруховича.
«Лексикон інтимних міст», мабуть, найбільша за обсягом і одна з найцікавіших за концепцією книг Юрія Андруховича. Це книга, в якій зібрані 111 історій про 111 міст, в яких йому пощастило пережити різноманітні пригоди, десь щасливі, а десь й не дуже. Історії дуже інтимні, бо в них описані внутрішні переживання автора, саме тому, очевидно, книга й має таку назву.
Історії розташовані в алфавітному порядку за географічними назвами. Тексти книги доволі різножанрові, там є есеї та оповідання, вірші Юрія Андруховича. Читаючи книгу можна відчути смак кави та пива, атмосферу, те чим живе те чи інше місто, а разом із ним й відчуття письменника. Все те, що переживав і переживає автор. Цікавезні описи Києва та Москви, Львова та Берліна, Вроцлава та Парижу, Єнакієвого та Нью-Йорка.
Видав “Лексикон» Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz та його президент Святослав Померанцев. Всі тексти вмістилися на 480 сторінок. Над оформленням “Лексикону інтимних міст” працювала київська художниця Ірина Ковальська, а друк та палітурні роботи здійснило видавництво «Майстер книг».
Книга, дійсно варта того, аби прочитати її з першої по останню сторінку. Особисто я, читаю її кожного дня, але способом, який мені видається цікавішим. Я читаю її без закладок. Де відкрию, на якій літері відкрию, ту й читаю. Знаєте, дуже часто, вона точно попадає в той мій настрій, який я переживаю в той самий момент, таким чином, я ніби входжу у світ автора. Також книгу просто цікаво розглядати, вона гарно проілюстрована, малюнки теж, несуть величезне смислове навантаження.
Ще хотіла написати кілька слів з приводу презентації та ажіотажу навколо цього чудового видання. Презентація відбувалась у приміщенні «Майстер-класу», зібралась повнесенька зала людей, багато преси. Перед початком презентації була автограф сесія автора, і він кілька годин підряд підписував книги одна за одною. До Патріарха вибудувалась величезна черга людей, кожен хотів підписати книгу, бо вона, без перебільшення можна казати, увійде в історію української літератури. Я й сама не стрималась, вже дуже давно не брала ні в кого автографів, ну хіба в друзів музикантів, які мені дарували свій диск. А тут не стрималась, і дуже з цього тішуся.
Початок презентації затягнувся, але чекання вартувало того. Вів презентацію Сашко Бойченко, «буковинський Галкін», як пожартував Андрухович, і вів просто неймовірно. «Я тут подумав, а чи не прочитає нарешті якийсь текст», – звертався модератор постійно до Андруховича, а той продовжував читати, про Єнакієвого, Київ, Истад.
Місто Истад, що у Швеції, яке він, дякувати Богу знайшов, бо треба було б їхати у Иникчанський, що знаходиться у Якутії. «Деякий час тому я занурився в цілковитий розпач, не знаючи, де мені знайти місто на И. У цій книжці мають бути міста на всі літери української абетки, за винятком м’якого знаку, звичайно. Але тільки м’якого знаку, бо ще один виняток – уже не виняток. Я розпачливо шукав місто на «И». Мені здавалося, що єдиний вихід – це спеціальна подорож до Якутії, де, кажуть, є якийсь Иникчанський. Однак про нього пишуть, що це «селище міського типу». Тобто навіть подорож до Якутії не врятувала б ситуацію».
Прочитала в книзі і про «місто всіх закоханих» – Париж, і знову прочитала щось дуже інтимне. Дізналась й про те, що саме в цьому місті він втратив свідомість, але цей інцидент, за його ж словами, мало хто зауважив, бо «на паризьких вулицях щодня непритомніє пару сотень людей». В есеї про Париж, він згадує й улюбленця публіки, покійного Пако. З задоволенням читала історію про Денвер, що у штаті Колорадо, який мені дуже полюбився, бо в ньому я провела неймовірні 10 днів весною 2010 року. Денвер, з його «золотою лихоманкою», джазом, який автор слухав у якомусь місцевому пабі. Тут я прочитала дуже цікаві, на мою думку, міркування про джаз: «Любов до джазу є однією з найпоширеніших симуляцій цього світу. Насправді на ньому є лише двоє-троє людей, здатних любити джаз. Але є мільйони таких, котрі стверджують, наче вони його справді люблять. І серед цих мільйонів сотні тисяч таких, які вже навіть самі повірили в те, що вони справді люблять джаз. Просто його прийнято любити – от і все». От тепер я думаю, а чи справді я люблю джаз?
Мабуть, не буду розповідати свої враження про книгу, бо сама не дуже люблю читати рецензії або описи книг, бо висновки про книгу люблю робити сама. Часто буває так, що безліч людей кажуть, що книга не сподобалась, а мені, навпаки. Тож не втрачайте час, купуйте книгу і поринайте в інтимний світ Андруховича.
