Відчуття дому, або Утрачена візія майбутнього
Я виїжджала зі свого дому в Ірпені з напівпорожнім міським рюкзаком у порожньому багажнику. Я рушала з України з ручною поклажею. Бо вірила, що повернуся на Київщину приблизно за тиждень. Бо переконувала себе, що перетинаю кордон тільки на місяць, адже їду лише «до подруги в гості».
Війна багатьох із нас вимушено кудись перемістила ‒ і це ще довго відгукуватиметься й після нашої перемоги. Особливо зважаючи на те, яким важливим для нас є власний простір. У тих розповідях про українців, які впродовж історії всюди засаджували свої «вишневі садки», білили хати й ставили паркани, ‒ у них насправді глибоке підґрунтя.
Багато з нас зазнали найстрашніших втрат, які приносить війна, ‒ тих, які не надолужити й не повернути. Тому зараз може видатися недоречним говорити про, здавалося б, менш очевидні втрати, проте вони також важливі за своїми наслідками. І насамперед мені йдеться про втрату власного безпечного простору ‒ того, що ми називаємо домом.
Нас усіх ‒ і тих, хто виїхав, і тих, хто залишився в Україні, ‒ повністю позбавили цього базового відчуття «свого закутка». Тут, де я перебуваю тепер, за 1600 кілометрів від кордону з Україною, я бачу здебільшого людей, які торік застали лише перші дні війни і які нині живуть у Нідерландах ‒ дуже комфортній в усіх сенсах країні. Вони мають їжу й дах над головою, вони відносно легко адаптувалися, працюють, спілкуються тощо. Але чомусь одна жінка поруч зі мною несподівано навіть для самої себе розридалася, знову побачивши в небі літак.
Бо безпека ‒ надто хитке відчуття. Людина напрацьовувала його так і сяк тисячоліттями, але воно все одно здатне розбитися після першої загрози. Для сучасних нас найповніше відчуття безпеки перебуває в альпіністській зв’язці з відчуттям власного простору.
Як і багато українців, я також знаю, як це ‒ втрачати дім: у мій у березні 2022-го прилетіла російська ракета. Уже потім, після звільнення Ірпеня, я з відстані спостерігала, як дім руйнують дощі: моя п’ятиповерхівка й досі повністю без даху. Тому спершу вода стікала з модерної люстри, яку я купила буквально напередодні вторгнення, а через певний час почали відпадати шпалери ‒ поступово, повільно, великими шматками. Хтось намагався врятувати підлогу й застелив її клейонкою, але це все одно не допомогло ламінату, який досить швидко здувся. Окреслений кількома цегляними стінами безпечний світ, який я населяла милими дрібничками і в який хотіла повертатися з усіх мандрів, було зруйновано. Мені насправді пощастило, що я вийшла з нього раніше з напівпорожнім міським рюкзаком, хоча тоді ще навіть не здогадувалася, що в той самий більше ніколи не повернуся. Що лише на фото бачитиму, як поступово руйнується його фізичний вимір.
Відтоді я змінила безліч помешкань ‒ будинків і кімнат. Але, звісно, жодне з них не було домом і не могло ним стати. Хоча я старалася: знаходила друзів, вивчала й маркувала дрібними асоціаціями довколишній простір, купувала рослини й меблі ‒ робила все для того, щоб «заземлитися». Проте намацати хоч якийсь твердий ґрунт під ногами не вдалося досі. Бо дім пускає міцне коріння на стабільному відчутті безпеки. І лише тоді, якщо говорити про нетравматичний плин життя, з’являються пагони думок про завтра. Так людина здобуває той фундамент, на якому вона здатна жити й творити з думкою не тільки про день насущний, а й про зважену перспективу. Тому коли я думаю про втрату дому, то маю на увазі також втрату виразної візії спокійного майбутнього.
І це увиразнюється з відстані. «Які твої плани?» ‒ найпоширеніше в Нідерландах запитання, перед яким я щоразу розгублююся. Бо ця буденна фраза, за частотою вживання майже рівнозначна кинутому на льоту «How are you?», яскраво ілюструє прірву між ними й нами. Ми, українці, позбавлені такої розкоші ‒ планувати. У нас замість планів ‒ лише сподівання та очікування. Що рідні залишаться живими, що дім не зачепить, що наш світ втримається. Що ось-ось настане той час, коли можна буде повертатися на руїни своєї втраченої безпеки.
Колективна Європа досі не розуміє, як із нами бути. З тими, хто не пливе розбитими човнами через моря, щоб досягти омріяного Заходу. Не знищує документи, не вигадує історій про себе й не мріє залишитися тут за будь-яку ціну. Хто не прагне якнайшвидше інтегруватися, не потребує лекцій про гігієну й водночас найперше дбає про облаштування свого нехай і тимчасового, але «дому». Це те, чого здебільшого не роблять представники інших народів, які також шукають прихистку в Нідерландах. У них, як і в голландців, є плани на майбутнє.
А ми нині ‒ без відчуття безпеки, без дому, без бачення майбутнього ‒ як примари, розкидані світом. І коли я думаю про початок великої війни, то як перша асоціація в пам’яті виринають насамперед не російські гелікоптери, на які я дивилася зі свого балкона, й не артилерійський залп над моїм авто в бік Києва, коли я звертала з траси Київ—Житомир неподалік Брусилова. Перед моїми очима ‒ напівпорожній міський рюкзак, який я кидаю в багажник. Бо що ти можеш у нього покласти, якщо він не здатен вмістити твого майбутнього?
