DOGS OF WAR
Спиняємося в Ізюмі недалеко від в’їзду – купити перекус бійцям. Виходимо з авто. Ідемо до напівуцілілої крамнички. Сонце припікає в спини. Край побитої плитки між сміття і трави лежать двоє миршавих котів та пес. Пес підводиться. Повільно йде до мене. Він рудявий, як кольори дерев обабіч дороги. Немолодий.
Витягую з кишені недоїдену булку. Ділюся. До нас тут же підлітають ще троє цуциків. Явно голодних. Настільки, що готові продати свою песячу душу за шмат чогось їстівного.
Згодовую їм рештки булки. Вони ластяться, повискують, просять ще. Їжі або ласки. Або того й іншого. Дивляться просто в очі – прицільно і безкомпромісно. Ніби добре знають, чому обрали саме мене. Ніби пронюхали, що від двадцять четвертого лютого я найчастіше плачу над собачими мордами й долями. Навіть коли всі інші емоції наглухо заблоковано і організм працює в режимі функціональної одиниці, а не подруги, партнерки, мами чи просто живої людини. Навіть коли стається Буча, Маріуполь, Оленівка, Ізюм, Оскіл – усе назване і неназване, внесене в мій персональний внутрішній реєстр війни або заблукане в папках і файлах здичавілого мозку.
Я не впізнаю себе ані в дзеркалі, ані в реакціях. Ніде. Не знаю, хто та жінка, в тілі якої я проживаю місяці російського вторгнення. Не знаю, якою вона вийде після того, як всі до єдиного російські солдати заберуться із нашої з нею землі. Знаю тільки, що вона завжди плакала над собачими мордами й долями. З дитинства. І ця чулість, по суті, єдина сполучна ланка між тією, ким я була (читай: у кого виростала за всі свої сорок, повільно і болісно, з дірками та латками на шкірі і попід нею), і тією, на яку перетворююся. Точка (о)пізнання себе самої.
Собаки теж про це знають. У них чуйка на те місце в голові сорокалітньої жінки, де проявляється раптом заплакана десятилітка, котра не може відвести дідового чобота від безневинної морди чорного курдупля на ім’я Жук. Дід приманив його, а потім ударив, замість дати їжу. В простягнуту до нього довірливу морду. Навідліг. Просто тому, що йому захотілося вдарити. Продемонструвати свою силу і владу. Для десятилітки то була остаточна катастрофа справедливого світу. Гостро відчутий страх безпорадності. Страх бути малою і бездіяльною. Не захистити.
Óбрази десятилітньої і сорокалітньої накладаються. Страх бути малою і бездіяльною масштабується на розмір цілої країни, над якою зависає гігантський чобіт. Просто тому, що хтось хоче і може вдарити, показати примарну силу і владу. Сто сорок із лишком мільйонів бісових чобіт…
Їм не вдасться. Вони не розтопчуть того, у що ціляться, але ціна заціління буде дуже високою. Чи достатньою є моя сплачена частка? Чи не замало я вкладаюся, роблю, відчуваю? Чи правильний вектор зусилля? І чи не втратили релевантності категорії «правильно» і «неправильно», якщо стоїш посеред міста і місця, якими пройшлася російська війна?
Рудявий пес неохоче рикає на трьох інших. Ставить на місце. І мене теж.
Купуємо перекус військовим. Я повертаюся ще раз і купую за останню готівку велику котлету. Ділю між собаками і котами. Прошу колег купити для них іще щось. Іду до машини. Рудявий пес іде за мною. Непевним, але якимось обнадієним кроком. Присідаю, аби, ковтаючи сльози, сказати йому, що не зможу взяти його з собою. Бо ми їдемо ще далі, на Капитолівку. Бо до Львова дорога далека і в поїзд його не візьмуть. Чую, як по-дурному то все звучить. Перепрошую. За себе і свою безпомічність. За окупантів, які понищили його дім, хоч би де він був. За людей узагалі. За те, що я, зрештою, теж людина. Звичайна людина, яка нічим не може йому зарадити.
Він намагається лизнути мою руку, яка пахне котлетою, але перших два рази промахується. Контужений, думаю я. І мимоволі пробігаю поглядом по його тілу. На правому стегні – поранення. Швидше за все, від осколка. Смуга широко розсіченої шкіри, рівної з країв, дедалі вужчає і ховається поміж шерсті. Чортихаю себе за те, що забракло розуму взяти в дорогу корм (замість купляти дорогущі котлети) і бодай елементарні ліки.
Пес лиже руку, а потім просто спирається лобом у долоню.
Безпорадність душить мене. Рудявий підводить голову і дивиться просто мені в очі своїми, розфокусованими.
Не уявляю, що в мені бачить він. А я читаю в його погляді, що для окупованої «Асканії-Нової» це вже третя війна; що на теренах «Крейдової флори» знищено великі площі червонокнижних борів сосни крейдяної; що на Кінбурнській косі не втихають пожежі; що в Чорному морі через сонари російських суден загинуло вже приблизно 50 000 дельфінів; що розстріляних знічев’я під Харковом корів і телят спершу нікому було поховати; що притулок «Сіріус» на території Димерської ОТГ понад місяць пробув в окупації, без доступу до кормів та ліків; що нікопольський притулок «Шанс на життя» під постійними обстрілами і в пані Олени собаки інколи просто на руках вмирають від зупинки серця, кулі чи покинутості; що у львівській «Домівці врятованих тварин» купа нових мешканців, евакуйованих з різних кутків країни, досі чекають на прилаштування, а лама на ім’я Дімон, вивезена із-під Запоріжжя, нарешті почала їсти і заново звикає, як би дивно це не звучало для мене, довіряти людям.
Звідки в них оця довіра, запитую я себе. Як вони можуть раз по раз її відновлювати – яким ресурсом чи коштом? Чим ми на це заслужили? Ми – не однієї з ними мови і крові. Хіба декотрі. Але їх критично мало.
Дивлюся в очі рудявого з Ізюма. Акуратно веду пальцем по його теплому боці. Рана. І рівне дихання попід нею. Сідаю в машину. Везу його погляд з собою.
29.10.22
