До сина
Я сидів навпроти моря і вдивлявся в абсолютно чисту лінію горизонту, де ще навесні виднілися обриси ворожих кораблів, які тримали місто під прицілом. А тепер там зрідка можна розгледіти на рейді суховантажні судна, що прямують до порту або з, або за товаром. Того вечора горизонт був порожній. Лише тихе, врівноважене передосіннє море, безпосередній доступ до якого перекривала попереджувальна червоно-біла стрічка.
Не можу згадати, коли саме з’явилася ця потреба – перед будь-яким важливим кроком у житті приходити до моря і певний час вдивлятися у велику воду. Не так задля прийняття виваженого рішення, як для насичення силами та морським бризом уже прийнятого.
За кілька годин до цього мені подзвонив старший брат і сказав: «Скоро осінь, їм потрібна нормальна автівка. Є підходящий варіант. Ми зможемо попросити допомоги у людей?»
Брат постійно тримає зв’язок зі своїм старшим сином, який на війні. В одній із коротких розмов брат дізнався, що транспортний засіб у хлопців практично без гальм і загалом не в найкращому стані. Належне авто знайшлося одразу. Питання лише в коштах.
Сидячи навпроти моря, я думав, що мені завжди імпонувало слово «толока». І за звучанням, і за суттю – саме у сенсі спільної праці заради досягнення результату. З дитинства, яке в мене минуло у невеличкому селищі, я спостерігав, як спільними зусиллями готувалися поминальні обіди або, навпаки, накривалися святкові столи. Як сусіди допомагали у скрутних ситуаціях одне одному, навіть якщо до цього через якісь дурниці ворогували. Ця суперздібність, здається, закладена в нас на генетичному рівні. Саме тому під час Революції Гідності люди віддавали на Майдан усе, що мали і що було потрібно для підтримки протесту. Саме тому в 2014 році у перші місяці війни українці буквально відновили армію з руїн.
Саме тому з першого дня повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го українці, як бджоли, згуртувалися і поділили між собою напрямки допомоги. У кожного є своя роль, своє місце, своє завдання. Яскравими прикладами слугують історії з містечок, селищ та сіл, де місцеві жителі ледь не голими руками зупиняли колони ворожої техніки. І слухаючи, наприклад, розповідь про вуличні бої між армійцями ворога та простими бухгалтерами і водіями з тероборони на центральному ринку південного селища, про спалення ворожої техніки зробленими власноруч коктейлями Молотова та зняття акумуляторів і зливання палива із зупинених бойових машин, розумієш, що ось вона сіль цієї землі – люди. Люди, які гуртуються.
Усі ці роки я органічніше почувався серед тих, хто допомагає. Колись бабуся, яка виросла у голодні воєнні роки, казала, що в дитинстві пообіцяла собі почати працювати, заробити грошей і наїстися. Це, зрештою, переросло в нашій родині у культ їжі із першочерговим обов’язком нагодувати кожного, хто зайшов у наш дім. У мене ж в юності була дещо інша мрія – отримувати такий дохід, аби могти допомагати іншим. Тому все своє свідоме життя я намагаюся надавати посильну допомогу тим, хто її потребує. І зовсім не вважаю це якоюсь власною чеснотою. Навпаки: наголошую, що взаємопідтримка і взаємодопомога – єдине, що нас урятує.
Водночас мені завжди було ніяково просити про допомогу когось. Після дзвінка брата я сидів на березі моря і пояснював самому собі, що в цьому випадку ми проситимемо не особисто для себе, а для захисників.
Брат не бачив свого сина понад рік. Від лютого молитви в нашій родині посилилися. Рідний нам 20-річний хлопець став для нас уособленням усієї армії. Вартість автомобіля перевищувала можливості нашої родини, тому ми почали збір, не знаючи, скільки він триватиме. Про всяк випадок попросили продавця зачекати днів десять. Але вже за чотири я передав братові необхідну суму. Це була своєрідна квінтесенція української взаємопідтримки: сотні грошових переказів з усіх куточків світу в неймовірно короткий термін надали можливість придбати транспорт для фронту. І я щиро схиляю голову як перед кожним, хто долучився до збору, так і перед кожним, хто проводить подібні збори на потреби армії щоденно: у цьому і полягає секрет нашої стійкості.
За півтора дня брат – за фахом автомаляр – привів до ладу автівку та безапеляційно заявив: «Повезу сам». Очевидно було, що для нього ця поїздка – щось набагато більше та глибше за звичайне піклування і допомогу захисникам. На моє питання: «Чим для тебе був цей автомобіль?» – він відповів: «Це їхній дім на колесах». І зі сльозами в очах додав: «Він просто взяв мене за руку і тримав, розповідаючи щось абсолютно для них буденне. А мені ж весь цей час просто потрібно було доторкнутися до нього. І все. Тепер я спокійний».
Дорогою на Схід, каже, відчув, що таке справжня повага і підтримка. Жодних затримок на блокпостах, водії поступалися смугами руху, а на одній заправці вже зовсім близько до пункту призначення жінка з припаркованого автомобіля подякувала, склавши пальцями сердечко.
На останньому блокпості була найтриваліша перевірка документів. І це абсолютно виправдано, тому що прифронтова зона – місцина, де майже немає цивільних. На запитання: «Куди прямуєте?» – він відповів: «До сина».
«Проїжджайте», – почув у відповідь.
