Я люблю тебе, тату
Цієї весни я не мала сили включитися у справи видавництва, просто шукала медикаменти по гуртівнях і відправляла коробки на Харків. Ця проста робота робила моє життя трохи сенсовнішим. Майже цілодобово в кімнаті батьків марафон єдиних новин сповіщав, яких великих втрат зазнають орки.
Мені їхні втрати не боліли. Я бачила, що мій тато цієї війни не переживе.
Двічі на тиждень ми з чоловіком привозили його у відділення гемодіалізу.
Кожного разу, як я вкочувала його візок у відділення, він віддавав мені куртку і обережно знімав з голови капелюха. Той капелюх був його вірним другом. Його не можна було ніде забути, без нього не можна було кудись податися. Ми в’їжджали в палату, і тато зі всіма привітно вітався, запитував, як справи. Там було багато нових людей зі сходу – з Маріуполя, Ізюма, Вознесенська. Переважно російськомовні, насторожені й не схильні до діалогу. Але тато незмінно вітався і заводив бесіду. Лікарі розривалися між пацієнтами, їх було значно більше, ніж зазвичай у відділенні. Привозили і поранених. Одного разу привезли хлопця, на якому живого місця не було. Молодий інтерн по-діловому розповідав про його травми. «Хочете поглянути на його рани?». Так, я з готовністю глянула на ці жахливі опіки людини, схожої на ляльку, пошиту з різних шматків тканини. І в цій непритомній, але живій людині життя і смерті було десь приблизно порівно.
Я вже якийсь час жила з усвідомленням, що цей досвід наближення до смерті неминучий. Що батько в тому віці і так давно хворіє, що рано чи пізно, але це станеться. Щоразу, повертаючись із діалізу, він був мало схожий на живу людину. Сили його геть полишали, і відновлення було все довшим. Мама впадала у відчай, намагаючись примусити його хоч щось з’їсти.
Тим часом тривали весна і війна. Одночасно. Перецвіли магнолії в нашому дворі. Кілька разів ми спостерігали з вікна нашого будинку за прильотами. Мої харківські друзі підкидали мені завдання. Я почала шукати пікапи для фронту, і мені досить швидко вдалося роздобути відразу два. Новини гнітили: зокрема тривали бої на «Азовсталі» – і там, серед бійців, була татова Катя. Разом з усіма ми довідалися, що Катерина Поліщук у підземеллі велетенського заводу співає свою пісню незламності. Катя була актрисою татового театру «Сузір’я», одна з наймолодших у молодому колективі. Ніхто не знав, що буде з нею, що буде зі всіма.
«Мамо, чому і я, і бабуся з дідусем – діти війни, а ти ні?» – запитував мене мій семирічний син. Мої батьки теж хотіли б це знати. Друга світова і радянська влада пройшлася їхніми родинами, як гусеничний танк. І от на старості вони опинилися у війні з російськими загарбниками, вийти з якої вже може не вистачити віку.
На початку літа тато став готувати себе до повернення в Тернопіль. Щодня говорив: ми повертаємося додому. І, як не дивно, ніби й став краще почуватися. Я не вважала цю ідею хорошою, але він не сприймав заперечень. Його вела додому нездоланна сила, бо вдома «рідні стіни лікують». Насправді він страшенно сумував за своїм театром. Уже два роки мріяв поставити п’єсу про Романа Шухевича, але не зміг піднятися на ноги.
Тим часом я займалася пошуком і збором коштів на чергове авто.
Мама задзвонила в паніці: тато в лікарні, лікарі не можуть дати ради з водою в його легенях. Я приїхала в місто моїх батьків. Воно ніколи не було по‑справжньому моїм, бо я тут не жила, не вчилася, вони переїхали сюди з містечка, де ми з братом народилися, коли я вже була мешканкою Львова. Але я завжди любила сюди приїжджати і дивитися на озеро з нашого дев’ятого поверху. Місто було якось по‑особливому красиве, цвіли іриси. Ми залишилися з татом в одній палаті. Час від часу йому треба було підключати кисень, але він був у гарному настрої і багато говорив про любов. Про маму, яку завжди любив, про закоханості своєї молодості, про своїх акторів і актрис, якими так дорожив. Катя на той момент була ще в полоні. «Катя, – тато мрійливо усміхнувся, – вона така, знаєш, із характером. Любила мене. Казала хлопцеві, який з нею приходив до театру: зіграй так, як Орест Іванович, дивись, які в нього очі». Я обіймала тата, час від часу перевіряючи на телефоні новини. Між Лисичанськом і Сіверськодонецьком стискалося кільце, там був мій товариш. Моє серце ця дика війна теж стискала в кільце.
Тим часом тендітна Уляна із шестирічною донькою вже приїхала до Польщі на місце купівлі авта, і треба було їх підстрахувати. Я обіцяла повернутися.
Ми з моєю харківською подругою Іванною пили каву у краківському середмісті перед тим, як зустрітися з Уляною, яка вже здолала шістсот кілометрів, коли мені задзвонив брат і сказав, що тато без свідомості. Ми заїхали до друзів на волонтерський склад і завантажили пікап купою різних речей, серед яких були «Старлінк» для військових, дитяча ванночка для молодої мами-переселенки і ще всіляка всячина. Поміж речами, як принцеса на горошині, сиділа шестилітня Вероніка, надійна штурманка своєї мами-водійки.
Перед кордоном зупинилися в довжелезній черзі. Я помчала до польського прикордонника благати, щоб нас пропустив, бо мені треба швидко, в мене помирає тато. Але він виявився незворушним. Врешті Уляна покинула своє водійське місце: «Вертайся до машини, ти не вмієш домовлятися». Я не знаю, що вона йому сказала, але ми відразу проїхали кордон.
Того ж вечора я вже була біля тата. Він не приходив до тями, в нього смикалися руки. Я лягла поруч і обійняла його. «Я дуже тебе люблю», – повторювала безнастанно.
Вранці ми забрали його додому, бо сенсу залишати в лікарні не було. Я, мама і брат провели з ним майже дві доби, поки він не відійшов. У моїх долонях. Це було як примирення. І велика довіра. І любов. І це дало мені силу триматися далі.
Хоча сила не означає, що я залишаюся спокійною і незворушною. Інколи я просто реву і кажу: «Я люблю тебе, тату».
