Війна в кінці й на початку життя
Колись, читаючи листи і щоденники польських діячів культури, написані на самому початку міжвоєнного двадцятиріччя, я виписала до нотатника фразу: «Війна завжди стається в кінці або на початку життя, після всього, що сталося, перед усім, що ще тільки має статися». У зошиті підписано — «S». Я вже забула, хто це. Однак слова залишилися.
Нині, як і майже сто років тому, війна увірвалася в дійсність, забираючи людське тривання, позбавляючи надії та людяності, ламаючи ціле дотеперішнє існування чи принаймні дощенту все в ньому змінюючи.
На початку двотисячних, у на позір мирні десятиліття мого становлення як людини, я ще взагалі не вміла читати написаного зсередини війни, точніше, мені бракувало роботи душі, аби розуміти, що переді мною – думки і переживання вцілілих. Або їхніх нащадків. Прімо Леві, який теж чудом уцілів, безжально констатував: за мізерним винятком, з війни і про війну нам відомі історії лишень тих, кому вдалося не загинути. Але навіть уцілілі — це майже завжди явно або невидимо страчені, затрачені, зовні чи внутрішньо покалічені, поруйновані, смертельно зранені люди. Поодинокі з-між них ціною межових зусиль зуміли повернутися до життя, але ніхто не повернувся до того, яке було. Одиниці – зуміли вдавати, що повернулися.
Тож приблизно двадцять років тому я вперше, книжка за книжкою, читала – польською мовою – написане чоловіками й жінками зі «втраченого покоління», з їхнім безпосереднім, глибоким досвідом украденого, «втраченого життя». Втраченого, звісно, не буквально, а в переносному сенсі. Адже ті, кого вбивають буквально, не встигають рефлексувати і свідчити.
Ще через приблизно п’ять років, у 2009-му, в засніженій січневій Грузії мені судилося по-справжньому сильно зануритися в болісне, надсадне переживання країною війни і «примушення до миру».
Опинившись на стипендії Gaude Polonia, я зосередилася на Міжвоєнному двадцятилітті. У 1922 році, і навіть у 1932-му, світ дихав перебутою Першою світовою, а можливо, що й тривожним передчуттям наступної. Багаторічна лектура з нібито мирного часу і про нібито мирний час, а насправді з «ока циклону» Великої війни XX століття, виявилася для моєї свідомості абсолютно переломною.
Тепер я знаю, вже з перспективи січня 2023 року, що війна, раз прийшовши в людське життя, ніколи більше не перестає, що вона переслідує у яві та в уяві, позбавляє сну і повітря, у пароксизмі судоми ламає душу і трощить кості. Знаю, що війна перетворюється на безповоротний поштовх до неможливого: до подвигу, самозречення, але й до межової самотності, як у несправній барокамері, коли від тиску зсередини сплющуються легені, печінка, мозок.
Іноді війна призвичаює до механічного, впорядкованого, байдужо-безтурботного і погідного існування під обстрілами, коли ти продовжуєш прокидатися вранці, готуєш їсти, ходиш, гладиш собаку, кота, лягаєш спати, і це триває тиждень, місяць, пів року, роки… Перекочуються тягучі, нескінченні хвилини. У декого з часом закінчуються їжа, вода, а пізніше навіть повітря і навіть земля, але доведені до автоматизму безтурботність, погідність, метушливість, знечулення, усміхнена заціпенілість не змінюються і не зникають, і врешті перетворюються на невичерпну, основоположну властивість тіла й свідомості. І водночас є люди, для яких у перші ж хвилини війни, а тоді в усі її дні та ночі сонце, місяць, серце, зірки чорніють, перетворюються на попіл.
Можна залишатися у відносно безпечних Львові, Ужгороді або Чернівцях, у нібито безпечних Польщі, Німеччині, Нідерландах чи Великій Британії, їжа і вода можуть наразі не закінчуватися, про обстріли можна довідуватися з новин чи від друзів, проте, де б ти не був, війна все одно наповнює тіло, мозок, отруює, руйнує і щоразу, на всіх рівнях, розламує час і єство на «до» і «після».
У безконечно тягучі, в’язкі, немилосердно надривні хвилини війни кожна секунда – ще один вдих, кожна наступна – видих, а наступна після наступної – удар або поштовх, спонука зробити ще крок, ще ривок. Чи навпаки – причина зіщулитися, завмерти, зникнути. Іноді котрась із митей виявляється знаком фіналу, остаточного кінця, з напруженою ваготою удару останньої краплі.
Так чи інакше, війна змушує чи то втікати, чи залишатися, а вже якщо залишився, ти або гинеш-здаєшся, або ні, і тоді починаєш боротися, боротися, боротися, битися, вслухаючись у дихання і серцебиття – власне і тих, хто поруч.
Ця війна, тут-і-тепер, у січні 2023-го триває в особливий момент мого життя: я народилась у 1973-му, п’ятдесят років тому. Хоч, можливо, народилася-вмерла якраз приблизно тепер, дивом уникнувши смерті на цій війні — не під обстрілами, не в окопах, усього лише провівши рівно місяць, день у день, у берлінському шпиталі Св. Ґертруди, всього лише переживши дві підряд справді надзвичайно тяжкі, під п’яти- і дев’ятигодинним наркозом, операції на хребті, яких мені, з огляду на тотальні блекаути, ймовірно, не зробили б в Україні. Майже рівно посеред осені я знов опинилася в точці граничного перетворення мене і світу, сукупності мого мислення, мови, письма – «після всього, що сталося, перед усім, що ще тільки має статися».
Ця війна – після повномасштабного вторгнення у лютому 2022-го – мій особистий тягар, моя власна нестерпна ноша, така страшна, що переламує спину, причому буквально, фізично. Серце і душа не хочуть витримувати ваги мук мільйонів людей, жаху загибелі сотень тисяч. «Небесна Сотня», анексія Криму, часткова окупація Донецької та Луганської областей теж боліли страшно і тяжко, але той біль іще не був таким кінцесвітнім.
Я ніколи не втікала у цій війні. Не втікала від неї. У кожну мить, починаючи з грудня 2013-го, я хотіла і намагалася щось робити для Перемоги, для всіх. Але коли російські аерокосмічні війська наприкінці глупої лютневої ночі 2022-го обстріляли Київ, Харків та інші мої міста, коли вдосвіта того ж дня російські ракети впали на Львівщині: у Бродах, Новому Калинові та Кам’янці-Бузькій (там – мала батьківщина мого тата), на якомусь особливому рівні я перестала бути.
Я «вмерла» і в ту ніч, і в наступні дні та ночі, коли мої – мої! – беззахисні мирні люди під обстрілами, під кулями гинули буквально на очах у всієї планети. Ціла планета спостерігала за вторгненням росії в Україну онлайн. У режимі глобального реального часу я дізнавалася, що хтось утратив життя внаслідок звірячих катувань, хтось – у палаючій машині, хтось – на пероні вокзалу. Лікар – приймаючи пологи. Рятувальники, журналісти – під час повторного обстрілу тієї ж цілі. Практично без серцебиття довідувалася про перші сотні страчених окупантами: цивільних, навіть дітей, розстрілювали з руками, зав’язаними за спиною. Раз по раз «вмирала», коли підтверджувалася загибель когось із наших захисників.
Ще частина мене «вмерла» у березні 2022-го, задихаючись під завалами зруйнованих багатоповерхівок. Я гинула в ті перші тижні весни – буквально гинула – від пневмонії, від невимовного відчаю, який людина не здатна ні викричати, ні навіть помислити. Мої легені в ті дні буквально не приймали повітря, відмовлялися від кисню, сплющувалися від удару горем. Із Бучі та Ірпеня чудом урятувалися кілька родин – дуже близькі й дорогі мені друзі. Доки вони були під обстрілами і в окупації, я переживала за них так страшно, що темніло в очах.
Весь цей ось уже майже рік із дня на день моє тіло не витримує того, що я відчуваю і про що думаю. Не витримує існування серед війни. Тіло саме позбавляє себе реальності, де, на додачу до бомб, скинутих на пологові будинки, лікарні, дитсадочки і школи, можливі обладнані у підвалах миловарні, в яких, у найкращих традиціях Третього Рейху, для мила використовувався людський жир.
Сьогодні 340-й день війни. За місяці, які я, починаючи з лютого 2022 року, провела в ліжку, хтось міг би побудувати дім. Хтось устиг би посадити, виплекати й зібрати врожай.
Проте той чийсь дім не побудовано: батько сім’ї воює. Того врожаю не зібрано: поле під окупацією. І я сьогодні вранці прокинулася далеко від дому, все ще «окупована» частковою нерухомістю й самокатуванням. Бо досі не зробила для Перемоги нічого суттєвого.
Мене рве на клапті усвідомлення того, що я ще майже нічого не встигла віддати своїй країні за ці понад вісім тисяч годин, і не знаю, чи зумію це надолужити. І я вже зараз усвідомлюю, що це буде моя окрема, інакша, іншуюча ноша на всю решту часу мого життя.
Мабуть, єдине, у що я вірю і що я можу, на що я здатна, доки живу, – це робота з майбутнім. Думка про це у дні мого особистого болю, скорботи і страху дає мені причину і спосіб жити. Бо без великої, безнастанної, усвідомленої роботи з майбутнім навіть Перемога не має сенсу.
