Центральноєвропейське есе
1
Тут ще триває старий час, в якому люди не вирушали в дорогу без причини. Сиділи вдома і наслухали відгомонів світу, бо виклик у дорогу ніколи не обіцяв нічого доброго. Виїжджали хіба що на чужі війни або втікали перед військом чи йшли геть від нужди і голоду.
Тому Центральна Європа ніколи не породила великих мандрівників. Була перейнята мандрами всередині самої себе. Вибратися в подорож із цікавості? Така думка може прийти до когось, хто певен непорушності власного дому, хто взагалі не замислюється над тим, чи, повернувшись, застане свій власний дім на тому ж місці.
Анджей Стасюк, «Корабельний щоденник»
Я пам’ятаю, як повільно тоді тягнувся час. У перших кількох днях, у перших двох-трьох тижнях був сконденсований цілий рік. Те, чим я ніколи не цікавився, до чого ніколи не мав охоти, врешті саме змусило зацікавитися собою. Ті перші дні цілком складалися з читання новин. Хоч почалося воно акурат днем раніше. Дві новини за 23 лютого ясно дали зрозуміти, що сьогодні, завтра чи післязавтра воно почнеться. «Росія закупила 45 тисяч мішків для трупів». І друга: «Росія вторгнеться в Україну впродовж 48 годин».
(Я ще досі інколи роздумую над тим, для кого були призначені ті 45 тисяч мішків. Для їхніх солдатів чи для нашого мирного населення? І я не хочу знати відповіді на це запитання, нехай ця загадка залишиться для мене метафізичною).
Попри це, вранці 24 лютого ми з дружиною прокинулися з похмілля. Напередодні ми приймали гостей, сиділи до пізньої ночі, пили вино за вином і зовсім не говорили про війну. Власне кажучи, нас розбудив телефонний дзвінок. Було кілька хвилин по восьмій. «Як, ви ще спите?! Війна почалася!». Ми відреагували на це приблизно так, як Франц Кафка у своєму щоденнику відреагував на початок Першої світової: «2 серпня. Німеччина оголосила Росії війну. Пополудні школа плавання». Ми випили по таблетці цитрамону і знову заснули.
Насправді це мені тепер так хочеться думати, що тієї ночі ми нічого не говорили про війну. Хоч щось, та все ж таки мусили говорити, але в моїй пам’яті збереглися якісь зовсім інші фрагменти розмов. Підозрюю, що навіть новину про мішки для трупів і вторгнення впродовж 48 годин я прочитав того дня, коли воно почалося, а може, й пізніше. 24 лютого в новинах уже йшлося про авіаудари і зіткнення з ворожими диверсійно-розвідувальними групами, про введення воєнного стану і запровадження комендантської години, про евакуаційні потяги і формування добровольчих загонів територіальної оборони. Саме в ті перші дні я відчув протікання того старого часу, принишкнувши і спостерігаючи за тим, як війна змушує людей збиратися і їхати на неї, або ж утікати перед військом чи покидати свої домівки через нужду і голод. З тією лиш різницею, що тепер це вже була наша війна.
(І під нашою я маю на увазі не те, що всі попередні війни, які прокотилися через Україну, були такими, в яких українці брали участь як нація без держави чи нація із зачатками державності, чи нація під окупацією, і навіть не те, що цього разу українці були суверенним об’єктом цілеспрямованого нападу, а те, що 24 лютого ми почали функціонувати як єдиний організм, цілком і повністю включений у війну).
2
Перебування між росіянами й німцями – історичне призначення Центральної Європи. Центральноєвропейський страх історично коливається між двома тривогами: німці йдуть, росіяни йдуть. Центральноєвропейська смерть – це смерть в’язнична або табірна, до того ж колективна, Massenmord, зачистка. Центральноєвропейська подорож – це втеча. Але звідки й куди? Від росіян до німців? Чи від німців до росіян? Добре, що на ці випадки на світі ще є Америка.
Юрій Андрухович, «Центрально-східна ревізія»
З початком війни Америка для мене якраз і закінчилася. Переставши писати у 2015 році вірші, я зосередився виключно на перекладі. Занурившись у світ американської поезії, я почав тлумачити Чарльза Буковскі і Ґері Снайдера, Ґреґорі Корсо і Френка О’Гару, Лоуренса Ферлінґетті і Робінсона Джефферса.
Я знав, що завжди можу втекти до Америки, і мені там буде добре.
Але з початком війни Америка для мене якраз і закінчилася. Я більше не міг перекладати. Я більше не міг слухати музику і читати книжки. Я принишк і навіть не міг наслухати відгомонів світу. Світ закінчився. Світ зупинився. Я стояв у своєму вікні й прислухався до того, що відбувається на районі. На районі не відбувалося нічого. Цілковита темрява і повна тиша. Режим світломаскування. І тільки час від часу далекий стукіт коліс навантажених потягів.
Щиро кажучи, я боявся. Я боявся того, що більше не зможу повернутися до перекладу.
Я не боявся того, що відбувається з країною, в якій я живу, я не боявся того, що нас убивають щодня, я не боявся того, що нас знову окупують (те, що нас не окупують, не завоюють, не знищать, не зітруть, здається, було зрозуміло вже з перших кількох тижнів). Я просто боявся. Щиро кажучи, я просто боявся свого страху. Або так: я просто боявся того, що я боюся.
Хоч боятися не було чого.
І я перестав боятися.
Пам’ятаю один із перших весняних днів, коли ми вибрались до центру і зустріли Тараса Прохаська. Ми не говорили про війну. Ми говорили про Жоржа Перека. Я пам’ятаю. Тарас дістав із кишені куртки коньяк (невелика пляшка, здається, 300 грамів), і ми розпили її на трьох. Ми не говорили про війну. Ми говорили про те, що на вулицях Івано-Франківська стало частіше чути російську мову. Ми пили коньяк і говорили про те, що цієї пляшки на чотирьох було б замало, на двох – забагато, а на трьох – якраз те, що треба.
Я перестав боятися.
А поки я переставав боятися і поки ми говорили про Жоржа Перека, на вулицях Бучі лежали трупи людей, яких розстріляли росіяни. А поки я переставав боятися і поки ми розпивали на трьох ту невелику пляшку коньяку, жителі Маріуполя копали у своїх дворах могили для родичів і сусідів, яких розстріляли росіяни.
Розстріляли просто так. Бо була така змога. Тому чому б і ні. Бо вбивати – це насправді не так вже й важко. А іноді й приємно. Вбивати – це насправді набагато легше за все те, що спродукувала світова філософія і що так легко увібрала російська література. Вбивати – це норма. Робити з убивць героїв, якими потім будуть захоплюватися читачі російської літератури по всьому світу, – норма.
(Якби я був одним із тих письменників, то в одному з моїх романів Росія називалася б Норма. Але за мене це вже зробили).
3
Ще восени 1914 року ялівцівці вирішили, що ця війна не для них. Вони — Центральна Європа і не можуть мати ще більших інтересів. Але коли воює Південь з Північчю, а Схід із Заходом, то роблять це переважно у Центральній Європі, де Карпати і їх ріки.
Тарас Прохасько, «Непрості»
Ще восени 2013 року українці вирішили, що вони Європа і не можуть мати ще більших інтересів. І щоб захистити ці інтереси, вони вийшли на Майдан. Бо вказівка з Москви для тодішнього вищого керівництва України прозвучала так, що не може бути ніякої Європи. І тодішній президент України зробив так, що українці були змушені вийти на Майдан і захистити свої інтереси.
Після цього були розстріли протестувальників і початок неоголошеної війни. Росія розв’язала гібридну війну, окупувавши Крим і створивши на території українських Донецької та Луганської областей дві квазідержави. Бо мала таку змогу. Тому чому б і ні. Такий собі захист російськомовного населення України. (Ніхто у світі не знищив більше російськомовного населення, ніж Росія.)
А власне, чому я тепер згадую ті події дев’ятирічної давності? Тому що в публічному просторі прозвучало таке запитання: як ви називаєте собі ту частину війни, яка почалася 24 лютого? Бо просто війна, мовляв, почалася у нас дев’ять років тому.
Тільки штука в тому, що війна на цих землях тривала завжди. У різних формах, але завжди. І тому одним з екзистенційних питань, яке мало б турбувати кожного українця, є таке: чому завжди війна? І всі роки спокійних і мирних часів ми мали б учитися хіба лиш того, що може придатися на війні.
Бо ми не маємо ще більших інтересів, окрім як просто бути на своїй землі, плекати її та обороняти. Наші мальовничі ріки і гори, наші степи і ліси, наші красиві й доглянуті міста, містечка і села. А вони не мають ще більшого інтересу, окрім як просто топтатися по нашій землі. І так було завжди. З тією лиш різницею, що цього разу нас почув світ. І здається, що одним із найголовніших наших завдань після перемоги буде й таке: ще більше розповідати світові про себе.
