«Гуртування довкола прапора», або Похвала тутешності
Наприкінці лютого 2022 року українці здивували не лише цілий світ, а й самих себе, зупинивши в боях під Києвом «другу найкращу» (як вона про себе думала) армію світу, а згодом і змусивши її ганебно відступити. Дивним був не так спротив – загалом прогнозований, – як його досить добра організація та, особливо, громадянська мобілізація суспільства, що вважалося до того безнадійно поділеним, фраґментованим і охопленим недовірою до всіх інституцій. Науковці називають таку суспільну реакцію на зовнішні виклики, насамперед безпекові, «гуртуванням довкола прапора» (rally round the flag – за назвою популярної американської пісні часів громадянської війни, що її одночасно, хоч і з дещо іншими словами, використовували і північани-юніоністи, і південці-конфедерати).
Таке гуртування можливе лиш там, де є певний рівень внутрішньогрупової – понадпартійної, понадетнічної, понадконфесійної тощо – солідарності; де різноманітні внутрішні поділи у суспільстві – класові, мовні, регіональні – виявляються у критичний момент менш істотними, ніж те, що людей об’єднує і солідаризує. В його основі лежить зазвичай місцевий, «нутряний», часто не усвідомлюваний і не артикульований патріотизм – почуття, яке змушувало зрусифікованих нащадків козацьких еліт ностальгійно згадувати колишні «золоті вольності», публікувати давні літописи, записувати народні пісні й переспівувати мужицькою мовою Верґілієву «Енеїду»; робило українськими державотворцями царського генерала Павла Скоропадського й компартійного апаратника Леоніда Кравчука; спонукало русифікованих підлітків скандувати на футбольних матчах зі «Спартаком»: «Бей, бей москалей», – а їхніх батьків одностайно голосувати за незалежність у 1991-му.
Війна як екзистенційна загроза для нації, безумовно, загострила те почуття: прив’язаності до краю і країни, до своєї спільноти, до її символів і культурних кодів, до спільного з нею минулого і уявлюваного майбутнього. Ідентичнісні зміни, що увиразнились після 2014-го і зробилися після лютого 2022-го самоочевидними й незаперечними, не повинні, однак, заступати дрібніших і набагато повільніших змін, які відбувалися в суспільстві від перших років незалежності. Вони відбувалися вкрай повільно й непослідовно, часто всупереч, а не внаслідок відповідних державних політик, – відбувалися просто тому, що кожна держава виконує, volens-nolens, певні націоналізаційні функції.
Механізми такої націоналізації дуже добре показав у своїй класичній праці «Банальний націоналізм» Майкл Біліґ. Він звернув увагу на те, що нації не просто існують у сучасному світі як певна статична даність. Вони повсякчас репродукують себе: дискурсивно знакують свою ідентичність, «мікроскопічними засобами нагадують своїм громадянам про їхнє національне місце у світі народів», відтворюють у їхній свідомості «цілий комплекс переконань, засад, звичаїв, уявлень і практик», причому роблять це «банально прозаїчним чином, бо ж світ народів є повсякденним світом, знайомим обширом теперішнього часу». «Це нагадування, – пише Біліґ, – настільки знайоме, настільки постійне й рутинне, що ніхто не сприймає його усвідомлено як нагадування. Метонімічний образ банального націоналізму – це не прапор, яким вимахують завзято й абсолютно свідомо, а прапор, що висить собі на громадській будівлі, майже не впадаючи в очі».
Національна ідентичність, за Біліґом, постійно знакується (is flagging) отакими повсякденними непомітними прапорцями. Ми користуємось документами, виданими державою «Україна», дивимося новини про події в «нашій» країні на «українському» телебаченні, вболіваємо за «наших» спортсменів, радіємо міжнародним успіхам «наших» митців, висловлюємо невдоволення «нашими» політиками, вивчаємо історію України, на відміну від світової, і українську мову, на відміну від іноземної, ми їдемо «за кордон» і повертаємося «додому», розповідаємо анекдоти про «наше» пиво і співаємо іноді «народних» пісень (зрозуміло яких). Війна істотно загострила це почуття «нашості» й «українськості», але й за мирних обставин повсякденне рутинне вживання цих категорій, повсякчасне перебування людини у специфічно знакованому дискурсивному просторі має підсвідомий націоналізаційний ефект: людина ототожнює себе з цим простором і цим знакуванням, оперує в його категоріях, відтак Україна на наших ментальних мапах посідає незрівнянно більше місця, ніж на мапах географічних.
А проте для успішної націоналізації потрібні певні передумови. Жодні зусилля не допомогли совєтам створити «один народ» із різношерстого імперського населення, як і не допомогли югославським комуністам об’єднати хорватів, словенців і македонців із сербами. Механізми націоналізації дозволяють перетворити «селян на французів» (перефразовуючи назву класичної праці Юджина Вебера), але не дозволяють перетворити на французів бельгійців чи італійців, тобто людей, які встигли вже націоналізуватися в іншу націю, перейшли з донаціонального рівня (коли категорія «національності» з відповідними маркерами ще не має істотного символічного значення) на рівень національний (коли та категорія стає важливою частиною ідентичності).
Історія України – це історія перетворення населення на народ, «тутешніх» (окреслених популярним мемом «какая разніца») – на націю. Саме «тутешність» цього населення зумовила успіх націоналізації. Його б не було, коли б це населення встигло націоналізуватися в якусь іншу націю. Історія України – це у певному сенсі історія успіху, історія того, як пасіонарна меншина зуміла малими кроками й чималими зусиллями перетягнути на свій бік пасивну й амбівалентну «тутешню» більшість. Можна радіти і навіть пишатися з цього успіху, але варто пам’ятати застереження того ж Біліґа, що національна самосвідомість, як і нація загалом, не є чимось раз і назавше завершеним. Вони постійно репродукують себе дискурсивними засобами («щоденним плебісцитом», як сказав би Ренан), а подеколи, як тепер, ще й засобами мілітарними.
«Гуртування довкола прапора» – специфічний момент історії, який не триває вічно, бо люди довкола прапора досить різні, і їхні особисті інтереси за нормальних обставин часто розходяться, а деколи й конфліктують. Проте пам’ять про те гуртування зберігається, стає міфом і маркером, частиною національної ідентичності, доказом того, що «we, the people», ми – народ, зі своєю свободою, гідністю і правами.
