Коли бомба перетворюється на метафору
«Ходити почав я після того, як розбомбили театр із дітьми», – пише польський поет Яцек Денель у своєму вірші «Tenebrae Responsoria».
Для кожного українця чи українки ця його фраза означає цілком конкретний театр у Маріуполі і фото із написом «Діти», яке облетіло весь світ. Нам здається, що і для всього світу це фото так само навічно закарбувалось у пам’яті. Але це, звичайно ж, не так.
– Розбомблена багатоповерхівка у Дніпрі? – перепитує мене німецька знайома, і на її обличчі видно зусилля, вона старанно намагається згадати, що ж було у новинах нещодавно про бомбардування багатоповерхівки у Дніпрі. – Знаєш, у світі щодня відбувається стільки катастроф, що ці погані новини накладаються одна на одну і вже не можеш звертати уваги на все.
Ця фраза спершу ріже мені вухо, здається, що в ній занадто відчутні цинізм і байдужість до чужого горя, адже якби багатоповерхівку розбомбили десь тут, у Німеччині, вона б реагувала по-іншому. Але тоді і я б реагувала по-іншому. І всі мої знайомі. Зрозуміло ж, що про розбомблену в Німеччині багатоповерхівку написали би в українських новинах, а потім кілька днів обговорювали б це в українських соцмережах. Точніше, про першу багатоповерхівку. Але якби у Німеччині війна тривала стільки ж, скільки вже триває в Україні, то навряд чи українські новини, не кажучи про соцмережі, і далі так само ретельно відстежували б кожну розбомблену будівлю.
Я намагаюся якомога частіше виконувати цю вправу – уявляти себе на місці іншого, перш ніж ображатися на те, що зачіпає або дратує. Намагаюся якомога частіше повторювати собі, що ніхто не зобовʼязаний виявляти до мене емпатію. Дивуватися варто тоді, коли хтось таки спромагається на неї, а не в протилежному випадку. Те, як бачать нас у світі, зовсім не відповідає тому, як бачимо себе ми самі, чи – тим більше – якими б ми хотіли, щоб нас бачили у світі. І саме тому театр із вірша Яцека Денеля лише для українців досі залишається конкретним театром. У перекладі кожною наступною мовою це вже не завжди так. Можливо, для частини польських читачів поета це все ще впізнавана конкретика. Але вже у німецькому перекладі ця фраза – просто метафора. Одна зі старих поганих новин, а їх же і свіжих так багато вивалюється на нас щодня з інфопростору. І ми захищаємо себе від них. Намагаємося не отримати надто великої дози. Це я раптом усвідомила собі, коли ми говорили про цей вірш із автором під час презентації нового числа літературного часопису «Радар», де українською вірш переклав Остап Сливинський, а німецькою – Бернгард Гартманн.
І про це слід постійно памʼятати, коли ми намагаємося привернути увагу до України, коли обурюємося, чому так повільно приймаються рішення щодо постачання зброї, коли не можемо змиритися з тим, що європейські інтелектуали продовжують навʼязувати нам діалог із «хорошими росіянами».
Щоправда, тепер про це значно частіше попереджають заздалегідь. Хоча формулювання іноді бувають такими, що потребують перетравлювання. Наприклад, нещодавно на свою відмову долучитися до події через присутність росіян, я отримала відповідь: «Звичайно, ми все розуміємо, тому і попередили Вас, щоб Ви могли належно оцінити свою стресостійкість». Які вони молодці, подумала я собі, тренують мою стресостійкість.
– Ми занадто багато тут, у Німеччині, думаємо про Путіна, – сказав мені днями німецький поет Марсель Баєр. – Усі розмови про війну так чи інакше зводяться до Путіна. І це повний абсурд.
Він, звичайно ж, має рацію. Але те, що всі розмови про війну зводяться якщо не до Путіна, то точно до Росії, має своє підґрунтя. Ми можемо дратуватися чи дивуватися з цього приводу, але це потрібно усвідомити – і зрозуміти, що з цим робити.
«України для нас ніколи не існувало, була лише біла пляма на карті», – відверто зізнається один із найвідоміших німецьких істориків, фахівець зі Східної Європи Карль Шльоґель. Україна в європейській свідомості продовжує залишатися російською колонією, провінцією, яка ось уже багато років марно намагається вирватися з орбіти впливу Москви. І ці спроби вирватися лише дратують Путіна, а разом із ним і багатьох європейців, адже з цим постійно повʼязані погані новини, які змушують тривожитися.
«Попри все співчуття до України, ми не повинні забувати про…», – після цього риторичного початку у висловлюваннях європейських інтелектуалів можна прочитати найнесподіваніші речі. Наприклад, про те, що постачання зброї ніколи не веде до миру, а лише до загострення війни. Чи про нещасних російських солдатів, чиєї згоди ніхто не питає, посилаючи їх на цю страшну війну. Чи про бідних російських літераторів, які тепер себе погано почувають, бо їх асоціюють із їхньою країною, а не повинні, адже вони проти війни. Чи про те, що українцям приділяють забагато уваги і практично змушують європейців дивитися на цю війну з української точки зору, а це ж бо не єдина можливість.
Перетворення реальності на метафору і метафори на реальність – це постійний процес. Трагічні новини поступово забуваються і, згадані у віршах, перетворюються на метафори. Натомість втома від України, якою лякали на початку війни і яка тоді здавалася далекою метафорою, адже співчуття і бажання допомогти було таким сильним і таким повсюдним, ця втома перетворилася на реальність. І тепер нам знову доводиться зіштовхуватися з тим, що на ментальній карті Європи Україна і далі залишається білою плямою. До того ж плямою, яка постійно генерує погані новини і небезпеку, що від неї інстинктивно хочеться захиститися. Давно настав час подумати про те, чим саме ми заповнимо цю білу пляму, окрім поганих новин.
