Тіло проти тиранії
У листопаді 2022-го мені випало читати французькою мовою доповідь про Лесю Українку на фестивалі жінок-письменниць, організованому Будинком Колетт.. Фестиваль відбувався у містечку Сан-Совер-ан-П’юзе під Парижем, де свого часу й жила ця гранд-дама французької літератури. Моя доповідь будувалася переважно на «Боярині» й «Оргії», але, крім цих текстів, я цитувала також відомий «короткий вірш у прозі» La voix d`une prisonnière russe – «Голос однієї російської ув’язненої», в якому поетка реагує на торжества, влаштовані французами на честь відвідин Франції царем Ніколаєм ІІ у 1896 році. Навіть французькі мистецькі кола, не кажучи вже про студентство, сприйняли цей візит із захватом, і Леся Українка справедливо добачила у цих привітаннях ганьбу: країна, що породила республіку, вітає монархію. Вірш у прозі безжальний – та актуальний і сьогодні: «Росія величезна, голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця». Іронія лише в тому, що Леся Українка французькою володіла краще за мене, але представляла її твір людям, які її не читали, я, та ще й сто з гаком років по тому.
Мені страшенно важливий момент, коли аудиторія враз наче прокидається і розуміє, що пояснити, чому Росія напала на Україну, не можна спрощено. Якщо ж є можливість зацитувати літературний твір, то таке пояснення набирає об’ємності, й аудиторія відгукується майже блискавично. Якось я, на ходу перекладаючи цитати, розповідала студентам про «Бояриню»: задуха, на яку страждає у Москві Оксана, одразу пояснила все набагато наочніше, ніж розмова про боярський неукраїнський титул. Історію можна сфальсифікувати, переписати, неправильно інтерпретувати, але задуху, як і смерть від неї, не дуже сфальсифікуєш.
За цей рік я вже звикла до розмов із різними аудиторіями (найзичливіша і найпоінформованіша була в закладі для літніх людей з інвалідністю). На початку вторгнення запитання потрапляли в одну із впізнаваних категорій. Питали, про що, як на мене, думає Путін; а тоді ввертали: ну, але Росія – це ж не Путін? Питали (риторично): але ж ви були колись однією країною? Ставили і коронні запитання у стилі скандального шоу Джеррі Спрінґера: а що ви відчули, коли на Україну напали? А коли довідалися про перші смерті? У ті перші місяці я уповні відчула владу мови – мови, яка говорить тобою, а не навпаки. Конструкти, якими зі мною розмовляли, належали до вже сформованого поля думок: Путін, близька культура, винесені на люди особисті переживання. Поняття «тиранія» сюди не пасувало, так само як і «ув’язнення»: це були слова з іншого світу. У цьому ж існувала лише дружба (пост)радянських народів та думки Путіна. Погортайте «Нетфлікс» – там кожен другий фільм і серіал якраз про те, як навчитися розшифровувати, про що думають убивці й канібали, яких підносять нам, наче фоліанти таємничою мовою, яку ми мусимо вивчити, замість того щоб запечатати цю бібліотеку горорів, як осквернену церкву із Гоголевого «Вія». Це пряма паралель із питомо російським тяжінням до співчуття не жертві, а вбивці, про яке пише Оксана Забужко в есеї про літературу після Бучі.
Пригадую особливо промовистий випадок зіткнення із цією мовою-владою у 2017 році на конференції славістів. Показували якесь російське кіно про Бабеля, я пішла глянути і притьмом вилетіла звідтам. Старша жінка із характерною «аристократичною» вимовою, де кінцівки зворотних дієслів читалися без пом’якшень – палучілас, случілас, – трагічним голосом говорила про те, що Бабель страждав і що вона особисто хотіла би, перепрошую за неточну цитату, «пацелавать єво акрававлєннає сєрдце». Закривавлене серце в російській культурі – попри їхню історію, повну вождів, воєн і гулагів, – залишилося недолугим символом із «високої поезії». Для мене ж це був безсоромний натяк на канібалізм, а відтак – на Голодомор, колонізацію і поневолений розум. Умовний же Захід так звик дивитися на ці «загальнолюдські» російські символи, що часто бачив лише їх.
…У грудні я поїхала в Україну. У Львові мусила зупинитися в готелі, бо у Кракові підхопила один із тих неприємних вірусів, які швидко минають, але за три дні хвороби проводять тебе кількома колами пекла, тож не хотілося заражати друзів. Під моїм вікном співали вуличні музиканти, зовсім юні хлопці. Співали різне, але все українське і українською. Коли вони заграли «Україно» Тараса Петриненка, заспівав уже цілий хор молодих голосів – я аж відчинила вікно, на радість вірусу. І справді, довкола музикантів стояла юна юрба і співала разом із ними. У ще радянській школі з мене реготав увесь мій музично просунутий клас, бо в котрійсь популярній анкеті на питання «улюблені пісні і виконавці» я відповіла: «Смерекова хата» і Петриненко. І це в Ужгороді, на Закарпатті, де переважна більшість усе ж і тоді спілкувалася українською, а вчительки російської говорили нею з таким акцентом, що розуміли їх хіба самі лиш закарпатці. Мої батьки – і близько не дисиденти – любили українську музику, і музика стала їхньою точкою опори в тоталітарні часи. Тому і в мене виробилися такі ж «селюцькі» смаки, і тому сміялися однокласники. Але нове покоління – на щастя, зовсім інше. Тепер наші діти вчать нас.
Як показує досвід, деколонізація – це не абстрактне конструювання знання, а жорстока тілесна практика, де смерті й народження супроводять оновлення мови. Я думаю про ціну, заплачену за право називати тиранію тиранією, а брехню – брехнею, щоб звільнений від колоніальної задухи голос міг звучати на повну силу.
Я завжди про неї думаю.
