Коли війна була ще зовсім юна
Не заріже батько сина,
Своєї дитини…
Т. Шевченко. «Гоголю»
Марині Абельській
Задовго до того, як вийшла на яв у 2014-му, війна показувалася мені десятки разів. Це було трохи подібно до того, як у середньовічних хроніках згадувано про пошесть, про чуму або холеру, – як про живу істоту, котра, перш ніж пустошити край, об’являлася десь у людних місцях, на дорогах чи торговиськах: – жінкою в білому вбранні, загубленою маленькою дівчинкою, здоровенною скиртою сіна, що суне сама собою… Тепер я знаю: це не міфи й не казки. Великоформатні катастрофи – ті, понад людську мірку, котрі масофікують смерть, перетворюючи її з трагедії на статистику (на цифри в офіційних звітах), – справді мають ознаки окремішнього існування, вони не зводяться до суми задіяних у них людських воль. А кожне окремішнє існування, зрозуміло, має свою біографію: народжується, росте, прибуває на тілі, спинається на нозі (дівчинка, жінка, скирта – то просто різні фази дозрівання), і «видимим для всіх» стає аж тоді, коли, вже доросле, рушає в світ.
Перед тим бувають попередження. Завжди, завжди бувають попередження: перед тим як дебютувати – пострілом у Сараєво, нападом на Польщу, вторгненням в Україну, – війна вчиться, грається, ходить до школи, змінює вчителів… Вона може плакати по-дитячому вночі на порожній вулиці («Облиш, це, напевно, коти! – Хай коти, але де ж вони сховались, що їх не видно ?..».); може на кілька секунд заціпенити тебе жахом на вид незрозуміло-зловісної реклами над юрбою (великими червоними літерами, як застереження всім тим унизу, ще живим: «ВОНА ПРАЦЮЄ»); може блиснути тобі зубами з-під чорного байкерського шолома, невідь-звідки вихопившись на лісову дорогу, мов умисне на те, аби на льоту з хрустом розчавити єдиного на всю дорогу равлика (досі чую той хруст і свій власний крик: “NO!” – чомусь англійською, як у дурнуватому голлівудському горрорі, чисто голлівудська була сцена, проте тої миті я точно знала, що то промчала повз мене війна…); може поблимувати пробничками коротеньких одноразових репетицій, мов приміряючись, чи нам пасуватиме (заблокований з примхи далекого вулкана амстердамський Схіпгол 2010-го року, мертві табло, багатотисячний людський здвиг, паралізований наглим безрухом, і бліді од люті мужчини в піджаках од Armani, що пробираються до виходу, розкидаючи ногами грона скупчених долі чорнявих дітей, – весною 2022-го під час евакуації на Київському вокзалі тероборона відтягала таких набік і давала тягла)… Або ж може об’явитись відразу на повен зріст, як дерево з бруньки, в усій своїй неуникненній напередзаданості, – через випадково підслухану, мов радіоп’єса, чужу розмову та її голоси.
(Голоси, авжеж, то в них була вся справа: то на них я відрухово ввімкнула слух – під’єдналась до інтонацій.)
Це було в липні 2013-го, на Криті, куди ми з чоловіком, вкінець запрацьовані (того літа ми відкривали своє видавництво – на піку російської книжкової експансії в Україну!), вирвалися «хоч трошки вдихнути моря» дослівно в останній хвилині, тож були загодя приготовані на засилля росіян (вибрати щось «менш популярне у російських туристів» у той рік вимагало куди довших пошуків!), – а тому поклали собі просто «не чути», коли поруч лунала російська. Сиділи в ущерть переповненому прибережному ресторанчику, пили-їли-розмовляли-сміялися, коли зненацька мене перемкнуло – і я зробила чоловікові через стіл «страшні очі» й стала прислухатися до голосів у себе за спиною.
Там вечеряли москвичі (по кількох фразах стало ясно, що москвичі), родина з чотирьох душ – тато, мама, хлопчик-підліток і меншенька дівчинка, персонаж іще безсловесний (тільки час від часу щось у мами просила з тарілки, взагалі ж жінки в цій драмі служили бек-вокалом – монологи належали чоловіцтву). Хлопчик, захлинаючись од захвату, вихвалявся батькам, як вони з друзями у себе в класі «побілі армяшек» – ось де починаються, мигцем відзначила я, їхні армійські «війни земляцтв»! – але увагу мою наструнило не це, а голос тата: я впізнала цю розважливу, «сократичну» інтонацію, якою в інтеліґентних родинах заводять із чадом, що провинилося, серйозну педагогічну бесіду, аби воно у висліді само збагнуло, яких дурниць наброїло, й затямило, що «більше не буде»: – зі мною в дитинстві на важкі моральні теми розмовляли так само, нічого хорошого (очікуваних дитиною похвали й пундика) цей спокійний «майєвтичний» тон не віщував, і я подумки одразу ж заходилася вболівати «за тата», а слух мій загостривсь так прицільно, що ціла решта ресторанного гамору відсунулася «в тло».
– Почему же ты не признаешь за ними точно такого же права гордиться тем, что они армяне?
Хлопчик відбуркнув щось собі в тарілку, чого я не розчула.
– То есть ты считаешь, что только русские могут собой гордиться? А американцы не могут гордиться тем, что они американцы? Или, допустим, грузины – что они грузины?.. А если они будут гордиться, вы их тоже пойдете бить?..
На мій подив, хлопчика цей арґумент не роззброїв (а мав би – згідно з моєю психологічною рекогносцировкою: хлопчик неглупий, родина здорова й любляча, батьки притомні, дитина їм довіряє, – здається, чого б іще для успіху виховної процедури?..). Малий дещо плутався в словах, вочевидь, не наважуючись повторювати формулювань, до яких звик у середовищі однолітків, але сенс його заперечень невідворотно дрейфував у той бік, що все ж «русские» над всіх найліпші. І ось тут батько різко підсікав – і витягав рибку за гачок єдиного безперечного в російській культурі морального абсолюту, абсолютного нуля для безпомильного відліку на моральній шкалі:
Це була його золота акція, його арґумент nec plus ultra – і він знов і знов, дидактично грамотно, до нього повертався, тицяючи малого носом у прямі аналогії (не інакше, таки викладач, подумки констатувала я, вітаючи особливо вдалі пасажі енергійною пантомімою футбольної фанатки, – на втіху моєму чоловікові, який зі свого місця росіян не чув, але мав, як в анекдоті про туриста в борделі, «спостереження за спостерігачем»). Однак що далі, то більш я похмурніла й менш веселилась: за хлопчиком немовби стояла стіна, якої батькова риторика вже не пробивала. В якомусь місці він бовкнув – досить недоречно, як мені видалося, – щось у тому дусі, що, мовляв, «русские фашистов победили», – істинний смисл цієї репліки я збагнула далеко пізніше, вже коли «русские» анексували нам Крим і паношились як хотіли в Донбасі: слово «фашисти» мало в словнику малого уже інше значення, ніж у батьковому. «Фашисти» – це були не визнавці ідеології, яка сеґреґує народи на «кращі» й «гірші», з практичними з того висновками, кому скільки належиться лебенсрауму (а кому й ніскільки, і краще їх взагалі усунути), – ні, «фашисти», це був суто міфологічний концепт, як чорти на середньовічних фресках чи «чужі» з фільмів Рідлі Скотта: умоглядно-жахливі (здатні на найжахливіші злочини) потвори-нелюди, про яких досить було знати, що їх колись у Великій Війні героїчно «победили русские».
На цій бінарній опозиції – Добро/Зло, Світло/Тьма, Верх/Низ, «русские»/«фашисты» – тримався цілий цей первісний Космос, у якому відтак із засади внеможливлювалась будь-яка аналогія між «русскими» й «фашистами» (до чого просто-таки паличкою настійно підштовхував дитину батько!): як же, справді, «русский» може бути хоч у чомусь «як фашист», коли «фашист» – це, за умовчанням, антитеза «русскому», можна навіть сказати (і це буде найточніше визначення: через неґацію, як зло у блаженного Августина!) – «антирусский»?..
(Коли Путін оголосив, що Україна «перетворюється на анти-Росію», це, мовою нового російського міфу, якраз і означало, і для мільйонів носіїв міфу так і прозвучало: «стає фашистською», – а далі вже можна вірити в які завгодно горрори на так означеній території – хоч у те, що Україна сама собі «бомбить Донбас», хоч у «розп’ятих мальчіков», хоч у леґалізований канібалізм: на що стане уяви, бо всі жахи вже зверифіковано наперед, одним пакетом, і «денацифікація» як повтор Німеччини 1945 постає єдино логічним із того висновком: раз поруч фашисти, значить, русскій має йти їх «побєждать», і хулі неясно?.. Фундаментальною помилкою є аналізувати «війнотворчі» виступи Путіна з погляду історичної науки, на що вбила купу часу армія істориків, наших і ненаших: щоб деконструювати ці тексти, потрібен, умовно кажучи, не Снайдер, а Фрезер – не історик, а культурний антрополог, бо це тексти не історичні, а міфологічні, і, як такі, вони цілком послідовні й функціональні: здатні забезпечити коли й не масову мобілізацію населення на «священную войну с фашизмом», то принаймні пасивну такої війни підтримку.)
Але все це добре видно, і легко писати – сьогодні. А дев’ять років тому, дзьобаючи свого осьминога в ресторані критського рибальського селища і вслухаючись не то вухами, а всією шкірою на спині, кожним насторченим волоском, яка позад мене розгортається драма, я навіть не зразу збагнула, що геппі-енду не буде – дорослий «хороший русскій» (по-сьогоднішньому кажучи) не верне собі своєї дитини, уже звербованої новим гітлерюґендом, – і все чекала (як весною 2022-го пів світу, з українцями включно, що в Росії «хороші русскіє» вийдуть на вулиці й скинуть Путіна), що батько зайде з якогось іншого кінця, знайде в російській культурі ще якийсь моральний мандат, ще один робочий арґумент, щоб достукатись до своєї дитини й опритомнити її, розвіявши чари лихого міфу, – бо той чоловік таки дуже, дуже старався, бився як риба об лід, це явно було для нього сенсобуттєво, і я аж притерпла од жалю, коли він, уже передчуваючи, в черговий раз (таки, відай, не перша була в них ця розмова!), свою поразку, на мить був утратив самовладання й прорвався криком безсилих, криком благання й розпачу:
І тут йому на поміч прийшла дружина – доти вона не втручалася, стиха займалася дівчинкою («Давай я тебе рыбки положу»), і з перших звуків її повного голосу стало ясно, від кого хлопчик успадкував свою затятість – наскільки весь цей час вона мовчки, на повільному вогні підкипала осудом на синову адресу, підтримуючи тим батьків педагогічний запал.
– Вот когда я училась в институте, – це впало так сердито, як коли б вона влупила малого ложкою по лобі, – в восьмидесятых, это Советский Союз еще был, – тут її тон мимоволі злагіднила шаноблива нотка, – у нас в общежитии больше двадцати национальностей было – и все жили дружно!
«О Боже!» – тільки й видихнула я.
«Що там?» – мімічно перепитав через стіл мій «спостерігач за спостерігачем», занепокоївшись зміною мого настрою.
Ми попросили рахунок.
А потім спустились на нічний пляж, стояли там, на смузі шелестючої ріні, як на кордоні межи двох світів, накриті, з одного боку, вогнями-гамором-музикою закладів «першої лінії», а з другого – присутністю незглибимого й несповідимого, як темне майбутнє, нічного моря, – я курила, і добре пам’ятаю, що мені тремтіли руки: все всередині тремтіло, як від холоду, ніби не критський липневий вечір мене крив, а підвал якої-небудь донецької «Ізоляції» роком опісля… Я переказувала чоловікові підслухану розмову, але в мене не виходило переказати війну, якою я її почула, – не знаю, чи такі речі взагалі можна переказати, – і він не розумів, чого я так схарапудилася долею якихось незнайомих москалів, яких і побачила-то мигцем, уже йдучи повз них до виходу, і завтра, якби й стріла, не впізнаю, – «Та забий на них, чого ти»…
– Ти не розумієш! – волала я під ухання прибою. – Я щойно стала свідком того, як порядним інтеліґентним людям фашистське суспільство одбирає дитину – і вони безсилі будь-що вдіяти! Я знаю, як це важко, коли дитина починає підростати й тестувати батьків на тлі оточення, а там уже всі носороги, як в Іонеско, – я сама була такою дитиною сорок років тому, і знаю, чого коштувало моїм батькам виграти цю війну, але ж вони це змогли! Вони її виграли, вони змогли мене переконати, що правда на їхньому боці, хоча, крім правди, не мали за собою жодного іншого ресурсу, – їм вистачило просто вчити мене української історії, щоб я змогла зробити правильний вибір! А в росіян нема на що спертись – нема антидота на фашизацію! Все, що ці люди, завваж, освічені, змогли в своїй культурі нашкребти, щоб дитині, яку вже засмоктує з головою, кинути за що вхопитись, – це, бляха, все той самий совєтскій супной набор: Вєлікая Отєчєствєнная і дружба народов! Все!! Блін, ти вдумайся, у них там пізній совок – то ще реально привід для ностальгії, «світла смуга», царство, блін, добра й справедливости порівняно з тим, що вилупилось тепер! І в принципі, якщо з російської точки зору – ну так, справді, тоді в Москві за якесь таке «побиття армяшек» чи в армії за «земляцькі бійки», можна було й строгача по комсомольській лінії одгребти, тобто бодай теоретично була управа на якісь уже зовсім крайні форми фашизму, «русіти» дисидентами вважались… А тепер всьо – крой, Ваня, Бога нєт! І мама не має для дитини ніякого оберега, крім як «в СССР всє жилі дружно», – при тім, що й це брехня! У них нічого більше нема, в цілій їхній культурі, Росія без шансів, зовсім, нуль цілих нуль десятих, чи ти розумієш, який це жах?!..
Ухало море. Мій супутник бовванів темним силуетом на тлі набережних вогнів і мовчав. До початку російського гібридного нападу на Україну – 30 листопада, ночі побиття студентів на Майдані невідомими в формі «Беркута», – залишалось чотири місяці…
Я часто згадую того хлопчика: тоді йому було років 12–13, отже, тепер мало б бути десь 21–22– ідеальний призовний вік. Втім, навряд чи він воює в Україні в лавах російської армії – московським хлопчикам його класу досі переважно вдавалось відкосити. Але навіть якщо він учиться на Заході чи вечеряє зараз у подібному приморському ресторанчику в Грузії – це його війна. Він – її клітина, і всі ці роки вона росла разом з ним. Того вечора на Криті я стала свідком того, як «хороша Росія» не змогла зупинити народжену нею війну.
Свою плоть від плоті. Кров від крови. Прах від праху.
Вроцлав, січень 2023 р.
