Ігорю, бий!
Скоро вже рік, як триває війна в Україні. Мені 62 роки, і за війною я спостерігаю. Спершу зблизька, а тепер ось ‒ здалека. Так вже сталося. І з острахом усвідомлюю в собі ознаки старіння: я почав плакати. У своєму берлінському помешканні я дивлюся через YouTube українські канали ‒ і віднедавна плачу! Плачу від новин з України. Хоч я вже був вважав, що в мене атрофувалися слізні залози ‒ я не плакав років із 15‒16, навіть від сильного вітру очі майже не сльозилися.
І думаючи постійно про Україну, я ‒ згідно з профдеформацією ‒ згадую насамперед письменників, поетів, особисто мені знайомих. Які тепер там, на війні. Або вже повернулися, відслуживши строк. А їх є чимало, всіх чи й перерахую. Слідкую за ними переважно через ФБ, так вже склалося. Підглядаю, так би мовити, за їхніми життями крадькома, не показуючись.
Уже повернувся з війни, полікував рани і знову повернувся на війну вінницький Містер Загадковість Сергій Татчин, художник і поет, автор віршів щемних і сильних. Воює з усією притаманною йому майстерністю Артем Якович Полежака, бог-пересмішник Локі стольного міста Харкова. Рекордсмен за кількістю творів, наш Сіменон (чи й Гюґо!) Андрій Кокотюха теж відвоював чимало, він звільняв Ірпінь і Будинок творчості, і респект йому за це! Воює Сергій Пантюк, воює Дмитро Манженко ‒ обоє поети, точніше, кожен поет зокрема, дуже несхожі за стилями письма, дуже різні. Але поети.
Воюють видавець Андрій Гончарук і журналіст Дмитро Крапивенко, я їх теж до своїх зараховую. І постійно думаю: як зміниться наша література після перемоги, звісно ж, також нашої? Якщо когось не згадав ‒ вибачайте. Але ці й не згадані мною письменники принесуть із війни дійсно новий досвід, болісний і сильний. Принаймні я маю таке передчуття.
А десь поряд із Гончаруком, там же, на сході, воює Ігор Мітров. Молодий поет, сінофіл, естет, археолог і пияк, об’єкт замилування і ненависті, тобто ідеальний образ молодого поета сьогодні. Зовнішньо теж. Молодий Маяковський виглядає проти Мітрова затурканим вокзальним бомженятком.
Я слідкую за Ігоревою творчістю давно, і приємно споглядати, як міцнішає його письмо, увиразнюється стиль, усталюється власний голос поета.
Нещодавно Ігор вмістив чергового вірша на своїй сторінці фейсбуку. Цитувати не буду, перекажу своїми словами. Ігор, себто оповідач, себто ліричний герой, там, на війні, в окопах упаковує свого наплічника, себто рюкзака, у мої часи цей побутовий предмет називався в совєцькій армії «вещмешок». Він перелічує безліч усілякого солдатського обладнання-устаткування, від одягу до зброї, включно з каскою, рацією, бронежилетом та іншими предметами, що мають вагу. А потім він майже все викладає і пакує всюди набої, набої, набої… Бо кляті московські таргани все лізуть і лізуть, і лізуть…
Я перечитав цього вірша кілька разів. І одразу майже сама собою народилася відповідь:
ІГОРЮ, БИЙ!
Ігорю, бий!
Ігорю, бий і пиши!
бий їх усіх це мерзота і покидьки людиноподібні створіння
і навіть якщо існує бодай крихітна імовірність
що у тому планктоні з лайна існує крихітна кількість
істот здатних до якогось у собі зростання
і наприклад тобі у бою протистоятиме якийсь майбутній достоєвський
бий!
якийсь майбутній толстой
бий не вагаючись
якийсь майбутній тургенєв-тютчев-пушкін-лєрмонтов-єсєнін-бродскій-кабанов
бий!
якийсь майбутній валуєв-столипін-муравйов-постишев
бий!
якийсь майбутній солженіцин-шолохов-акунін
рознеси їх на друзки!
альошу карамазова вронського і безухова павла власова павку корчагіна
мочи їх усіх!
і не шкодуй майбутнього хармса чи мандельштама
бо таких серед них нема
Такі ото тексти пишуться у зимовому Берліні майже за рік від початку війни…
Berlin, Tempelhof, Febr. 2023.
