Війна. Від чорно-білої до повноколірної
Пригадую, як, підростаючи у нудному радянському Донецьку, мені доводилося заплющувати очі щоразу, коли в присутності батьків на екрані телевізора з’являлися сцени насильства у фільмах про Другу світову війну або сцени сексу в романтичних кінострічках. А оскільки у 1980-х не було ні айпадів, ні айфонів, ми більшість часу проводили разом в одній кімнаті, приклеєні до телевізора. Не треба пояснювати, чому перегляд сцен сексу на очах у батьків викликав у хлопчика-підлітка зніяковілість. Дискомфорт же, який хлопчик відчуває у родинному колі під час сцен військових злодіянь, можна пояснити лише фройдистським тлумаченням взаємопов’язаних Ероса й Танатоса, де перший, як потяг до продовження життя, врівноважується другим – потягом до ентропії і смерті.
В основі обох потягів лежить прагнення домінувати. Що таке війна, як не статевий акт без згоди, тобто — акт насильства, остаточної форми домінування. «Нравится не нравится, терпи моя красавица», як сказав пристарілий цар-імпотент, оголосивши про свій останній і вирішальний статевий акт.
Та я відійшов від теми. Ті фільми про війну, які змушували мене пересмикуватися в присутності батьків, створювали ілюзію безпеки, захищеності від повторення зображених подій завдяки тому, що були чорно-білими. А отже, існували в безпечному минулому, під замком, як ті повчальні казки, які ніколи не повторяться в моєму житті. Навіть пізніше, з приходом касетних відеомагнітофонів наприкінці 80-х – на початку 90-х років, повноколірні воєнні трилери якось трималися віддалік від нашої дійсності, відтворюючись на імпортних касетах і відбуваючись в екзотичних місцях, із людьми, що розмовляють різними мовами.
Війна, розпочавшись, прийшла після тижнів шизофренічної гри в здогадки коли, стаючи з кожним днем усе більш неминучою, вона водночас ставала і якоюсь менш реальною, чимсь, про що можна жартувати з вашим баристою. Або коли я майже щодня передавав із балкона готелю «Козацький» – з Майданом за спиною – репортажі для американського телеканалу Newsmax, який підтримував Трампа, а ведучі в студії, незважаючи на все сильніший барабанний дріб західних спецслужб, поводилися так, ніби все це була гра. Або коли я увечері 23 лютого пив каву в «The Naked Room» з Олександром Ірванцем, який згодом написав на «Збручі»:
«В середу, в останній передвоєнний вечір, ми з Петром Залмаєвим пили каву в товаристві кількох прекрасних дам. Петро має американського паспорта, і я запитав його, чи збирається він виїздити до США через небезпеку війни. Бородань Залмай-ага тільки всміхнувся: я журналіст, я лишаюся. Ми кілька разів виходили покурити у внутрішній дворик кафе на Рейтарській, було волого і досить тепло, як на кінець лютого. Хотів почати наступне речення фразою «ніщо не віщувало», але затнувся – ні, якесь передчуття все ж було, висіло у повітрі. І передчуття це виявилося небезпідставним».
На моє запитання, що він робитиме, якщо вони вдеруться в Україну, поет, який жив в Ірпені, сказав: «Візьму в руки рушницю і стрілятиму по них зі своїх вікон!». Довгих два тижні після входу «визволителів» в Ірпінь ми, його вірні читачі, про Ірванця нічого не чули, і я боявся найгіршого. Історія про тимчасове зникнення поета навіть потрапила на сторінки «The Washington Post».
Подібно до кількох випадків у дитинстві, коли під час похорону з якоїсь дивної причини – чи внаслідок дії захисного механізму – мені хотілося сміятись, я провів ранок 24 лютого, стоячи в довгій черзі в сусідньому продуктовому магазині майже з відчуттям полегшення, бо те, чого ми боялися, вже сталося, і немає причин для паніки.
Реальність спіткала мене лише наступного дня, коли я чекав на друга і партнера Тараса Березовця, в машині якого сидів і з яким ми евакуйовували родини на Західну Україну. Дві жінки на прогулянці зі своїми собаками прощалися в сльозах одна з одною, коли раптом котрась із них почала кричати у первісний, до-мовний спосіб: просто довге пронизливе «ААААА!».
На війні головне – не вмерти. Якщо ти залишаєшся живим, то, як і інші види діяльності в житті, війна — це не лише падіння, а й злети, оскільки вона дає можливості як для невимовного горя та відчаю, так і для надії, натхнення та навіть гумору. На другий день подорожі ми вкрай повільно наближалися до Хмельницького. Вже сутеніло, темніло. Темінь назовні та всередині – мабуть, найнижчий і найпохмуріший момент у всій війні для мене: орда огидних росіян, як у книзі мого дитинства «Володар перснів», мчить у Середзем’я, щоб загнати його мешканців у рабство та заборонити сонце назавжди.
Але сонце таки зійшло наступного дня між Хмельницьким і Дрогобичем, куди ми прямували, і разом із ним постали сцени, які викликали таке сильне натхнення, що сльози просто не зникали з моїх очей. Біля в’їзду в кожне маленьке містечко чи село стояли групи чоловіків — від підлітків до сварливих 80-річних чолов’яг — із заіржавілим старими гвинтівками, палицями й вилами і облаштовували саморобні блокпости з мішків із піском. На центральній площі Дрогобича жінки плели з клаптиків тканини велику маскувальну сітку, що займала, здавалося, половину площі. Великий дрогобицький «шульцолог» Леонід Гольберг, якого я зустрів на фестивалі Шульца багато років тому, пив горілку на святкуванні дня народження друга в центральній кав’ярні і сміявся крізь сльози.
І хоча після одинадцяти місяців війни це може прозвучати банально, але перебування в Україні в ті перші дні війни давало відчуття приналежності до однієї великої родини, що складається з близьких і далеких тіток і дядьків, тіток і дядьків твоїх батьків, двоюрідних і рідних братів і сестер. Ніколи досі не було так добре зачинитися в кімнаті й захлинатися від сліз гордості й праведності під «Червону калину» Хливнюка та «Україна переможе» Пономарьова.
Із мільйонами людей в усьому світі, що вийшли на демонстрації на підтримку України, зокрема в Нью-Йорку, що колись став мені другим домом, і з героїчними кадрами знищених джавелінами танків, що засмічували міста навколо Києва, було приємно відчувати себе праведним представником героїчної нації, яка веде Фермопільську битву XXI століття. А ще це якось різко звузило мій простір, перетворивши Землю на справжнє глобальне село, в самому центрі якого – Україна.
Світ прийшов в Україну, і Україна стала Світом. Ви відчуваєте це, коли, хоч із двотижневою затримкою та через місяць від початку війни, у вашу поштову скриньку надходить журнал “The New Yorker”, що ви його передплачуєте, а на його обкладинці – Зеленський із синьо-жовтим стягом у руці. Саме таке відчуття було в мене того сонячного і темного дня 11 жовтня, на початку ворожої кампанії «Терор у небі», коли я прокинувся від свисту ракет, що летіли над моїм будинком, одна з яких упала прямо на гойдалку в парку Шевченка, де раніше гралися мої діти. Дорогою додому після огляду пошкоджень у парку я побачив чоловіка, який лежав навзнак на лавці на зупинці, із закритим обличчям. Мертвий. Над ним плакала жінка. Він помер від переляку, спричиненого шумом ракет? Коли я вже підходив додому, ще одна ракета, що летіла в напрямку вокзалу, вдарила біля вежі ДТЕК, ударною хвилею зруйнувавши мій спортзал на шостому поверсі будівлі. За кілька хвилин після цього я був на CNN, неголений, приголомшений, і ділився своїм досвідом очевидця, єднаючи Україну зі світом.
Саме це я відчуваю, коли місцева газета «Hudson Valley One», яка поширюється в невеликих містах штату Нью-Йорк, публікує моє фото, на якому я тримаю блок марок «Русскій воєнний корабль, іді…». Саме це я відчуваю, коли слухаю версію «Червоної калини» від Pink Floyd чи коли гурт мого дитинства Deep Purple у своїй публікації в соціальних мережах зафарбовує «Deep» синім, а «Purple» («пурпуровий!») жовтим, висловлюючи солідарність, єднаючи світ з Україною.
Я не знаю, як і коли закінчиться війна. Не знаю, наскільки чорно-білою буде наша перемога. Чи це будуть усі п’ятдесят відтінків сірого. Але я знаю, що всі ми залишимося позначеними як ті, хто прожив війну не чорно-білим зображенням, а у повному кольорі.
