Забута весна
На початку осені завжди досить важко пригадати, якою була весна. Після багатьох місяців війни ще важче відтворити з пам’яті те, що було перед нею. Але треба спробувати. Не тільки тому, що нині без учора не буває. А й принаймні для того, щоби випередити майбутні сни. Приготуватися до них. Мати хоч якісь осмислені позначки, щоб орієнтуватися у снах, знаючи, як виходити із жахів без паніки.
Майже три місяці зими тривав затяжний психологічний експеримент над людністю України. Війська на кордонах, навчання, переміщення, небезпека. Разом із ковідом – який на той час не тільки привчив до масштабних змін у способі масового і персонального життя, призвичаїв до щоденної статистики втрат, надав особливих повноважень органам
влади і певної самодисципліни громадянам, а й добряче вдарив по фізіології мозку, – суміш виходила доволі гіпнотичною.
Щоправда, вже тоді стала зрозумілою надзвичайно важлива річ: цього разу ми, здається, не на самоті. Ми не покинуті світом напризволяще. Візити, прогнози, запевнення, попередження, розвідувальна інформація, рекомендації творили букет, якого Україна ще не отримувала за всю свою історію.
Особливого присмаку першому місяцю року додавали чотири речі, які можна назвати мобілізаційними. По-перше, хвиля щоденних масових повідомлень про мінування. По-друге, поспішний пошук і мінімальне впорядкування приміщень, які можна було б вважати сховищами й укриттями. По-третє, різноґатункова інформаційна атака на тему «тривожного рюкзака». І по-четверте, підготовчі кроки до формування наразі загадкових сил територіальної оборони. Стосовно останнього процесу, то його рафінація супроводжувалася аргументами про ймовірну партизанську війну і тотальний спротив, коли іноземна розвідка опублікувала варіант з імовірним державним переворотом, проросійським урядом, фільтраційними таборами й ліквідаційними списками. Посилювали враження щораз інші точні дати навали.
Перший резерв знав, що починається недокінчене. Решта доробляла закордонні паспорти собі й дітям, переводила гроші у готівку, починала скидати вагу і підліковувати хронічні хвороби.
Ще за кілька днів до початку ми обговорювали, що робити, коли почнеться. Я уявляв собі, що головною особливістю сучасного світу є тотальна телефонія й інтернетизація суспільної комунікації. Тому вважав, що ворог у сучасній війні передусім зробить так, щоб порушити зв’язок. І, звичайно , електромережі й постачання, щоб зробити країну ще й
темною, безводною і так далі. Тож радив усім – заки є ще час – подомовлятися з близькими й потрібними про альтернативні способи контактів. Як у старі часи: місця, терміни, умовні знаки.
Потім виявилося, що, думаючи про характер майбутньої війни, я цілковито помилився. І це стало для мене найоптимістичнішим потрясінням. Зрештою, як і те, що війна – попри довжелезні лінії фронтів, велетенські території майже миттєвого входження російських військ, регулярні обстріли випадкових, дивлячись поверхово, міст і місцевостей – усе ж виявилася вдало локалізованою.
У перші хвилини цієї війни недалеко від нас прогриміли її перші вибухи (про франківський аеродром кілька днів тому згадали в офіційній кремлівській промові). Те, що відбувалося у місті вже вранці, стало великим полегшенням: паніки не було, всі взялися до своєї роботи, стрес очікування вилився в активне збудження.
І тоді почалася фактична, а тепер майже забута весна.
Черги під пунктами запису до територіальної оборони. Протитанкові їжаки на вулицях. Укріплені дзоти з наповнених піском мішків. Люди з мисливськими карабінами на блокпостах. Комендантська година. Озброєні автоматами військові патрулі. Гектолітри питної води і тонни різноманітних харчів для армії.
На третій день вибухнуло велике переселення. Неймовірна кількість жінок і дітей опинилася на кордонах. Тисячі машин і автобусиків рушили на захід і на південь. На кільканадцять годин місто спорожніло. Щоб невдовзі заповнитися десятками тисяч утікачів зі сходу. Евакуаційні поїзди приїздили без жодного графіка. Ми зустрічали ці натовпи на вокзалі, годували там же й розводили містом і прилеглими селами. На пункти прийому зносили тисячі слоїків, пуделок, мішків із домашніх запасів, стоси одягу і теплих ковдр. Наступні місяці місто виглядало як мережа прогулянкових трас, якими ходили багаті й бідні втікачі. Багаті давали собі раду самі, окупувавши ресторани й кафе. Окремою категорією були митці та інтелектуали, які виїхали з Києва й Харкова. Такої кількості музикантів, художників, перекладачів, журналістів, режисерів місто ще не бачило.
На початку березня вродили тюльпани. Квітникарі, які заради цих тижнів живуть цілий рік, винесли весь урожай, який тоді здавався останнім, на вулиці. І це було вражаюче щемко. Так починаєш розуміти вже зовсім чітко, як усі красоти твого персонального життя включені у великий потужний потік історії.
А ще були втечі у бомбосховища, світломаскування, відслідковування шпигунів, диверсантів, коригувальників. Повернення довіри до служб безпеки. Все якось швидко минуло, навіть ті, що втекли з-під обстрілів, дуже скоро перестали реагувати на тривожні сирени.
Тоді ж ми стали трохи експертами з незвичайних товарів: тепловізорів, шоломів, бронежилетів, прицілів, тактичних рюкзаків і рукавиць, кровоспинних засобів і ще, ще, ще – це все розшукували, привозили, купували й відправляли туди, куди пішли наші.
Весна була повільною, квітучою, тривожною і переломною. Тоді ми зрозуміли, що втрималися. І що Україна буде. Тої весни усі, навіть ті, котрі йшли на війну, повеснували на всіх городах, полях, у садах і квітниках.
А посеред весни, якраз тоді, коли почав діяти сухий закон, і навіть делікатні жінки перейшли на місцеву самогонку, якої виявилося достатньо, вперше зникли всі інші тости, крім єдиного:
«За перемогу!».
