Що з нами… так
Останнє, що б я дозволив собі в цьому тексті, – це ідеалізувати українців. Це було б щонайменше нерозумно. Та й хто б мені повірив. Так, ми далеко не бездоганні, маємо купу внутрішніх проблем і комплексів, іноді в масштабах країни можемо утнути несусвітню дурість, щось таке, від чого хочеться не своїм голосом волати: «Українці! Що з нами не так?!».
Але тут і зараз хотілося б звернути увагу на те, що з нами так.
Уже дев’ятий рік ми переживаємо лихо загальнонаціонального масштабу. Безперечно, тривалі екстремальні обставини, спричинені російською агресією, руйнують, нищать, завдають болю. Українці не мають шансів вийти з цієї війни без страшних, непоправних втрат. І йдеться не лише про втрати людські, хоч вони й найболючіші, йдеться про наслідки, які й після перемоги ще довго й тотально руйнуватимуть наші життя. Але ми тримаємось. І витримаємо. І відновимось.
Від початку Революції Гідності українці дивують світ, дивують самих себе. Ми весь час дізнаємося про себе надважливі речі. І хоч те, що ми за цей час збагнули про власну вдачу, не завжди приємно усвідомлювати, все ж таки здебільшого це знання, які надихають, окрилюють, вселяють упевненість у спромозі сформуватися в здорову, міцну, прогресивну націю.
У 2013-му українці на весь голос заявили: ми не раби! Нас не можна бити на площах! Нас не загнати в стійло! Нас мільйони, і саме ми вирішуємо, яку країну хочемо будувати!
Майдан оприявнив дивовижний хист українців боротися за своє, здатність до самоорганізації та взаємопідтримки. Подвиг Небесної Сотні вразив світ потужним прагненням справедливості, яке спонукало людей (різних за віком, статтю, фахом, соціальним статусом тощо) без вагань поставити супроти смертельної небезпеки власні життя. І це – у ХХІ столітті, в самісінькому серці Європи, в центрі мирного (як тоді ще могло здаватися) міста!
Повномасштабне вторгнення стократ помножило масштаб випробувань. І знову ми приголомшили планету завзяттям, мужністю, запеклою готовністю боронитися і гнати ворога геть із рідної землі. Здавалося б, вогонь війни мав випалити в нас усе людське, лишивши тільки біль, страх і ненависть до ворога; мав би спонукати нас керуватися лише тваринними інстинктами, але ж ні! Ми й далі хочемо і вміємо творити, співпереживати, любити…
Добре, м’яке, зичливе серце – ось що, на мою думку, є одним із найвиразніших і найбільш промовистих елементів портрета українця.
Кажуть, ознакою здорового суспільства є його здатність дбати про тих, хто не може подбати про себе сам. Правду кажуть.
Двадцять четвертого лютого минулого року закрутилась смертельна круговерть. У криваві жорна війни було кинуто не тільки людей. Працюючи над книжкою про тварин під час війни, я був вражений безліччю неймовірних, щемких, фантастичних, трагічних, але й подекуди щасливих історій, пов’язаних із долями тварин та їхніх людей. Саме так: тварин та їхніх людей, а не навпаки. Бо, повірте, чотирилапі (або й дво-) саме так нас і сприймають. І розуміти це нам допомагає наше сприйнятливе українське серце. Інакше звідки б узятись усім цим історіям?
Родина з Краматорська, тікаючи з-під обстрілів, якимось дивом упакувала в свій легковик сімнадцять котів і собак. А могли ж і лишити, забути, махнути рукою, рятуючи себе.
Жінка з Маріуполя вкрай здивувала польських прикордонників, везучи з собою… півника. Звичайного живого півника.
Коли окупанти неподалік Гостомеля палили стайні з кіньми всередині, конюхи благали оскаженілу озброєну наволоч випустити тварин. Під загрозою смерті. Більшість коней загинула.
Бабуся Марія з Кухарів на Київщині так хвилювалася за свою Боню, що під час обстрілів зав’язувала їй на голову хустину. Щоб собачка не чула вибухів, яких страшенно боялась.
А інші люди з тих же Кухарів, повернувшись у деокуповане село, знайшли свою корівку Малу з відірваною ногою і застряглим у легенях шматком ворожого заліза. Всі, хоч трохи знайомі з селянським побутом, знають, що роблять із худобою, яку не можна вилікувати, яка більше не здатна виконувати свого сільськогосподарського призначення. Її дорізають або здають на м’ясо. Це ж худоба, бидло, що з ним панькатись. А знаєте, як вчинили з Малою її господарі? Вони знайшли через волонтерів ветеринарів, щоб ті корівчину приспали. Як улюблену безнадійно хвору кицю чи песика. А коли таки привезли тварину в клініку на процедуру, так вразили лікарів, що ті взялися Малу рятувати. І врятували. Зробили операцію, згодом виготовили протез. Корові.
І подібних історій – сотні й сотні. І в усіх цих історіях – на першому місці доброта і любов.
Насправді я не знаю, що з нами не так, але точно знаю, що саме з нами так. Це – наші живі, добрі, безстрашні й дужі українські серця.
