Інша країна
За кілька днів до повномасштабного вторгнення ми стовбичили в глухому нічному полі за кілометрів шістдесят від Сум і міняли пробите колесо в автівці, клянучи погані українські дороги. Замерзлі руки, захриплі голоси, цупкі мацаки холоду, туга за домом, думки, що мляво перечіплювалися одна за одну, і вистигла, щемка порожнеча всередині. З домішками дещо невластивої їй тривоги.
Щось подібне відбувається зі мною щоразу на фінальних акордах турів: після щоденних концертів, зустрічей із людьми, обіймів упереміш зі словами вдячності та овацій усе різко припиняється. Ніби закінчується ціле життя, і тобі потрібно відбудовувати себе з нуля. Віднаходити нові сенси та форми самовираження. Намацувати, немов у пітьмі, шлях подальшого руху. Імпровізувати. Як виявиться згодом, ті рефлексії були не аж такими й абстрактними.
За кілька днів до ночі в сумському полі ми натхненно катали сходом, і я пам’ятаю ті мандри до дрібниць. Нашінагнітальні ради в готельних номерах після концертів, кострубаті жарти в гримерках, дзвінки мами, відстороненість на сцені, безконечні обговорення новин і версій розвитку подій, розгублені люди, яких вивозять із Донбасу в росію, розмови з місцевими шанувальниками, які переходять із нами на мову заспокоєння і, усміхаючись, переконують, що великої війни не буде. Що західні розвідки перебільшують, а Путін лише намагається утвердитися на захоплених територіях.
Ми погоджувалися і їхали в наступне місто. Направду, ніхто з нас не вірив у можливість великої війни, конфронтації такого масштабу. Ми мали надто багато планів на 2022-й і, може, тому нехтували очевидним. Плинність життя і зацикленість на собі приспала за останні вісім років геополітичну пильність більшості. Ми лише щойно почали видряпуватися з ковідного дна, аби втрапляти на інше.
Харків був передостаннім містом туру. Сонячний лютневий ранок, червона цегла, радянський конструктивізм, обшир центральної площі, сліпучі бані церков, концерт напередодні, презентація книги з Полежакою і моя дружина поруч, яка вирішує в телефоні поточні справи. Вона на сьомому місяці, і я постійно думаю про те, що наша дочка поїхала з нами в тур ще до своєї появи на світ.
«Катю, вилізь на трохи з телефона і глянь, яке прекрасне місто! Ти ж уперше тут!». Ті слова вкупі з сонячним пшоном ранку досі пересипаються в моїй голові тьмяним світлом тужливих спогадів про місто, якого більше немає.
Так, Харків вистояв. Не зламався, не здався, не зрадив, не продався – ніби на зло всім, хто стверджував, що Україною на тих русскоязичних теренах давно не пахне. Та вільготно світлого і напрочуд строкатого, багатого на яскравих своїми мікрокосмами людей міста зі знаковою літературною історією, з якого – разом із Дніпром – на початку десятих я почав відкривати для себе український схід, не лишилося. На його місці нині стоїть пощерблена ракетами фортеця.
Не залишилося і тієї України, і нас колишніх у ній. Ми переграли час, історію, воєнні й економічні передумови, прогнози експертів та імперські міфи, коли не впали за тиждень, пів року і майже рік під навалою другої армії світу. Але водночас безповоротно втратили себе – тих вар’ювато насмішкуватих, невиправних оптимістів, гордих свого походження революціонерів-романтиків із нашим вічно юнацьким проти й небажанням обирати менше зло. Або – і в це мені хочеться вірити значно дужче, бо в цьому є великий, а головне, природний історичний сенс – здобули остаточно свої вистраждані статистикою смертей недекларативні ідентичність і право бути почутими.
Так працює травма. Колективна зокрема.
Наша дочка – очікувано – народилася вже в іншій країні. Країні напосідливих тривог, ракетних обстрілів, блекаутів, вибухів, від яких дрижать стіни, а на місці дитмайданчиків лишаються вирви, бомбосховищ у метрополітені, перекритих мостів, кілометрових черг до заправок і блідих зосереджених облич перед екранами телефонів. Уже на третій день свого життя Єва вирушила у свою першу мандрівку з Луцька, де народилася, у Київ, додому, дорогою, вздовж якої стояли поіржавілі хребти спалених танків та розбомблені хати. Звісно, вона ще нічого не розуміла, зате все дуже добре розуміли ми.
Про країну, в якій народилась і робила свої перші кроки її старша на дев’ять років сестра – досі єдина українськомовна дівчинка в класі школи на лівобережних Осокорках, у якій її батьки їздили в концертні тури від Ужгорода до Харкова, видавали альбоми з книгами, організовували фестивалі, відкривали світ і будували себепевні плани на майбутнє, вона нічого не знає. Про ту країну їй розповідатиме хіба розсип некрасномовних сімейних світлин та відео із соцмереж. І, напевно, згодом залюбки про щось розповідатимемо й ми.
Можливо, про щось кумедне із минулого, на кшталт нашої в акурат довоєнної мандрівки в Єгипет, коли майже весь відпочинок я провалявся хворим у номері, але прочитав рекордну, як на той відтинок часу, кількість книг. Можливо, про її дядька, мого брата зі Здолбунова, який нині воює в «Азові», і про те, як я вчив його малим грати у футбол, а тепер він завиграшки може навчити мене користуватися автоматом. Можливо, про музику, яка звела нас із мамою.
А можливо, вже змалку я розповідатиму Єві про те, що мова – не технічна функція співжиття у соціумі: це частина ідентичності, за яку вбивають. І про те, що на балконі й у комірчині про всяк випадок завжди повинні стояти каністра бензину і портативна плита із запасом газу. Про всяк випадок. Про всяк.
Можливо, країна її дитинства буде ще іншою, але так далеко я більше не зазираю, поволі привчаючи себе до життя у своїй іншій країні.
