Своїми словами
Я розмовляю з людьми так багато, як не розмовляв ніколи раніше. За останні місяці я мав десятки розмов у випадкових місцях, розмов без початку й кінця, з людьми, яких, швидше за все, ніколи більше не побачу. Ці люди настільки різні, наскільки різними взагалі можуть бути люди: волонтери і медики, стривожені матері з малими дітьми, воїни-добровольці, митці, водії, які щодня їздять через небезпечні блокпости, жінки, які чекають своїх чоловіків, чоловіки, які чекають своїх жінок, підлітки, які багато місяців не бачили своїх батьків, старші люди, які хотіли просто дожити у спокої. Чого я шукаю в цих розмовах, що я хочу почути? Може, я хочу зрозуміти цю війну? Якщо так, то я ще більше заплутуюся. Розповіді, які я чую, – ніби частинки різних пазлів, які через один сильний поштовх розсипалися і перемішалися. З цієї перспективи – з перспективи поодинокого людського життя – війну зрозуміти неможливо, а те, що звучить понад головами людей, нічого не пояснює.
А можливо, інакше: я хочу зрозуміти нас, які завжди себе так недооцінювали, які завжди для себе були, виявляється, найбільшою загадкою? Як це так, що ми не помічали у собі та створених нами речах такого запасу міцності? Як це можливо?
Я знаю, що нас тепер уважно слухають. Можливо, з певною осторогою, бо ніхто – навіть ми самі – ще достеменно не знає, з якого тіста ми зліплені. Але нас слухають, бо ми побували там, куди мало хто зі смертних потрапляє добровільно: у підземеллі реальності, де темно і страшно, але де водночас переплітаються і з’єднуються речі світу, де видно всі їхні кабелі і дроти. Я хочу зрозуміти, як звичні речі виглядають звідти, як вони пов’язані, до яких із них під’єднано найважливіше. Я й сам дещо бачив, але мій досвід – мізерно малий. Тому я питаю і слухаю інших.
Наприклад, слухаю про дім. Мої співрозмовники часто розповідають мені про дім. Це – те, що страждає першим. Дім – те, що має нас охороняти, – виявляється таким незахищеним у часи війни. Наші доми не будувалися для війни, в них багато скла і ламкі стіни, їхні двері легко вивалити, вони легкозаймисті і повні крихких речей, призначених для того, щоб тішити око. Дім – це місце, де ми маємо почуватися у безпеці, і в цьому сенсі війна всіх нас робить бездомними. Досвід бомбосховищ, як ніщо інше, показує зв’язок безпеки з незатишком. Але ми не могли б жити у домах-фортецях. Ми, як і наші доми, непристосовані до лихих часів.
Аріна, переселенка з Макіївки до Києва, показує мені жменю ключів. «Ось, – каже вона, – ключі від мого дому, від дому моїх батьків, і в жоден із цих домів я не можу повернутися. Але ще, – додає вона, – є одна зв’язка, в якій лише два ключі. Не пам’ятаю, від чого вони. Все сподіваюся, що згадаю». Ми вдвох дивимося на зчеплені докупи безіменні ключі. Я думаю собі, що це – ключі від дому, якого ні в кого з нас ніколи не було.
Ходжу з цією думкою від розмови до розмови, а потім зустрічаю Вадима. Він народився на Сумщині, багато років жив за кордоном. Коли почалася велика війна, відразу приїхав в Україну, намагався записатися в тероборону, сказали чекати, бо надто багато охочих. Тепер живе в тимчасовому прихистку у Львові. «Мені тут, в Україні, – каже, – немає куди піти. Я надто довго тут не жив». Дивлюся на Вадима і розумію: він приїхав захищати той самий дім, ключі від якого носить у кишені Аріна. Дім, якого нема, але він – є.
А ще я слухаю про красу. Так, у дні війни люди часто говорять про красу, хто б подумав? «Краса на війні стає небезпечною», – каже Катя, завершуючи розповідь про те, як перед виходом із дому під окупацією вибирала найгірший одяг, щоб дорогою не бути зґвалтованою. Краса під час війни стає справою інтимною, для себе, не на показ. Пригадую, яке дивне враження на мене справив колись роман «Подорож» Іди Фінк: то був красивий текст про Голокост. Я думав собі: як же так, як так можна? Героїня розповідає, як ховалася від нацистських каральних загонів, і пригадує, як у ту мить гарно сріблилася роса на гіллі дерев. А тепер я розумію, що то була просто дуже чесна оповідь. Що без тієї інтимної, не призначеної для чужих очей краси героїня не вижила б. Це не те, про що прийнято розповідати, бо війна призначена для самозречення і страждання. Але Марина з Харкова розповіла мені, як вечорами у своїй понищеній обстрілами квартирі гріла воду, наповнювала нею ванну, запалювала свічки, наливала в чашку ароматичну олію. А дівчина-підліток, яка тікала з прифронтового міста на Донеччині, показувала мені улюблену ажурну скляну мушельку, яку вивезла з обстрілюваного дому. До тієї крихкої мушельки було страшно доторкнутися, але вона була ціла.
Ще я слухаю про їжу – так, про їжу, яка у дні війни із простого джерела калорій стає способом глибокого міжлюдського зв’язку, бо вона передає увагу і тепло. Під час війни вся їжа – тепла.
Ще слухаю про тіло, мені часто розповідають про тіло. Так люди зазвичай не роблять у мирний час. Лише зрідка у цих розповідях є щось еротичне. Частіше люди говорять про тіло як про останню соломинку. Про те, як у найскрутніших обставинах є надія лише на тіло: ноги винесуть, очі не осліпнуть, вуха почують і попередять. Про передостанню умову особистої свободи: я ще можу рухатися. Про останню умову: я ще можу мислити.
*
Якось я подумав собі: про що б не говорили мої співрозмовники, вони говорять про свободу. Всі ці історії – про свободу. Про власний простір, про право проживати своє життя так, як того хочеш. Про свободу обирати слова. Українці – антитоталітарна спільнота саме тому, що для нас важлива свобода обирати слова. Це стає ще виразнішим, коли я пригадую всі ті телефонні перехоплення російських окупантів, які розмовляють зі своїми дружинами і сестрами, своїми друзями. Ті балачки повні телевізійних кліше. Навіть у розмовах з дружинами вони не вільні. Путін сидить із ними за вечерею, Соловйов проводжає їх у спальню.
Під час жодної з моїх розмов із українцями – на вокзалах і в прихистках, на вулицях, у кав’ярнях і центрах видачі гуманітарної допомоги – біля нас не стояв якийсь незримий третій, який диктує слова. Ми говоримо своїми словами. Ми намацуємо їх, часто у темряві, дивуємося, які вони незручні, як непросто їх прикласти до нестерпної реальності, але це наші слова, і ми нікому їх не віддамо.
.
