Хака, або Формування ідентичності
Навколо гримів давньогрецький хор генераторів, і тому я спершу подумала, що неправильно розчула слова Юлії. Але вона закричала знову: «Я ще ніколи не мала таких оргазмів, як під час війни!».
Попередніх дві години ми провели в гігантському ресторані під Хрещатиком – до війни він завжди був набитий відвідувачами. Тепер же, коли я пройшла сплутаними підземними лабіринтами й нарешті дісталася просторої зали, виявилося, що я тут єдина. Де-не-де мерехтіли вогники свічок, які лише загущували темряву і збивали з пантелику, серед мороку рухалися непевні тіні офіціантів. Мене посадили в найсвітлішому місці: поруч із вікном, що виходило на пасаж торговельного центру рівнем нижче. Юлія запізнювалась, тож я роздивлялася вітрини святкових крамничок, коли раптом запала цілковита темрява. «Такого ще не бувало», – стурбовано сказала адміністраторка. Ми з нею мовчки спостерігали, як у бутиках, сяйво яких завжди заспокоювало вічною обіцянкою розкоші, запалюються бліді світлячки ліхтариків на смартфонах. До них приєднувалися вогники потужніших ліхтарів, і невдовзі у мене виникло відчуття, ніби я вдивляюся в народження галактик у чорноті Всесвіту, в танець самотніх зірок серед темної вічності.
Коли Юлія нарешті прийшла, ми замовили їжу. Я захотіла буррату на подушці з гарбузового мусу, а Юлія – форшмак у вафельних ріжках і біле вино. Ми обмінювались новинами, а тоді я знайшла у своєму смартфоні відео, яке випросила у свого друга.
З Назаром ми кілька років тому шукали могилу українського письменника й археолога Віктора Петрова на Лук’янівському військовому цвинтарі. Усіх найближчих друзів і колег Петрова було розстріляно, арештовано, заслано, загнано, вигнано – репресовано в 1930-х. А Петрову вдалося прожити довге життя – можливо, тому, що він погодився співпрацювати з системою: ось чому письменника, професора й археолога поховали серед генералів із полковниками.
Ми з Назаром спершу помилились і шукали Петрова на цвинтарі навпроти – серед рясної зелені, яка так шаленіє на цвинтарях у перші дні літа, серед кружляння тополиного пуху. Врешті ми натрапили на могилу хлопчика Костя Зерова, сина коханої жінки Петрова: дитина раптово померла від скарлатини якраз тоді, коли його батько, блискучий поет і перекладач Микола Зеров, близький друг Петрова, зазнавав найжахніших гонінь. Ця могила 10-річного Котика є водночас символічним похованням його батька, розстріляного в Сандармоху в 1937 році.
Назар, людина книжок і працівник книгарні, де готував найсмачнішу в Києві каву-фільтр із ферментованих зерен, пішов до військкомату першого дня війни. Тиждень тому я бачилася з ним: він отримав відпустку з фронту після осколкового поранення й операції на обличчі. У Назара ушкоджений слуховий нерв, і до кінця життя він чутиме дзвін у вусі. Така собі довічна й персональна повітряна тривога. На очах у Назара загинуло п’ятеро людей.
Він нічого не хотів розповідати. Але натомість показав відео: кілька місяців тому Назар потрапив на військові навчання до Великої Британії. Серед інструкторів було кілька маорі з Нової Зеландії, й останнього вечора перед прощанням вони виконали для українських військових ритуальний танець хаку.
Це відео я тепер показувала всім і кожному: не могла не показувати. Від нього щоразу шкіра вкривалася сиротами. Красиве й потворне водночас видовище відштовхувало, але від злагоджених агресивних рухів, від тупотіння міцних ніг, від очей, що мало не вивалювалися з пройм, від висолоплених аж до горлянки язиків не вдавалося відірвати погляду. Той, хто заводив пісню і задавав ритм, був оголений до пояса і мав розфарбоване темною фарбою обличчя. В руках він стискав жовто-блакитний прапор.
Наступне, що промовила Юлія після того, як ми з нею вийшли на закрижанілі горбисті вулиці – точніше, не промовила, а прокричала, змагаючись із голосами генераторів, – було її зізнання. Нас засліпив промінь світла з налобного ліхтарика літнього чоловіка, який майже навпомацки просувався назустріч, немов прожектор, яким шукають утеклих в’язнів. І Юлія додала: «Напевно, про це не варто говорити вголос».
Я уважніше придивилася до Юлії: серед чорноти однієї з центральних київських вулиць вона сяяла. У неї світилася шкіра, волого мерехтіли очі, наповнені захватом, вона облизувала губи так, ніби досі не припиняє смакувати той свій форшмак, омитий прохолодою вина.
Вона розповідала мені історії своїх таємних побачень, подробиці й відтінки відчуттів, але не все вдавалося розчути – чи то через навколишній гуркіт, чи через глуху темряву. Та здається мені, Юлія описувала свої кульмінації під час ракетних обстрілів: коли ракета влучає в ціль і коли її збивають системою ППО, а навколо розлітаються уламки; описувала пережиті під бляшане торохтіння дронів розкоші, ритм і концентричні розгойдування, які задає сирена повітряної тривоги.
Розповідала про особливості побачень у готелях під час екстрених вимкнень електроенергії: про адміністраторок у холодних фоє з примарними від холодного точкового світла обличчями; про бічні двері, заховані в невидимих закамарках, що виводять на сходи; про нескінченне піднімання на сімнадцятий поверх, адже ліфти не працюють; про шурхотіння чиїхось скрадливих кроків; про непевні тіні у коридорах, що проминають мовчки; про вогник, який погойдується у повітрі і чекає на тебе; про двері номера, вправно підважені представником персоналу за допомогою ломика, бо електронні ключі не допоможуть. Про цілковиту оголеність у сліпій темряві над чорнотою міста, чиї обриси з висоти сімнадцятого поверху можна вгадати, але не розгледіти.
Про зустрічі у винайнятих помешканнях, а особливо – про одну з них, коли в найбільш тремкий момент до кімнати увірвався загін з Управління контррозвідки: пильна сусідка запідозрила в незнайомих людях, що потайки проникли до її під’їзду, небезпечних диверсантів.
«Про це, напевно, не варто говорити вголос», – повторювала вона, а її очі щасливо світились.
Вона справді ризикувала, зізнаючись у чомусь такому. Судження й погляди часів війни не залишають простору для маневру, сковують в єдиній позиції, немов закостенілий корсет. Є або герої, або вороги – і нічого поміж. Не існує поблажливості чи м’якості – і скільки завгодно вимог, осуду й невблаганності. Існує єдина найвища планка очікувань – і жодного визнавання окремих особливостей, слабкостей і тонкощів. Корсет фіксується до цілковитої штивності численними штампами: «не на часі», «до самого кінця», «формування ідентичності». Життя непомітно стало пронизаним беззаперечною переконаністю, що кожну окрему людину є всі підстави контролювати й судити, що цього вимагає найвища істинна правота і мораль колективного, отримана суспільством на знак необхідності захищатись.
Пафос і надрив стали основними стилістичними прийомами. І водночас – залежністю, наркотичною речовиною, без якої неможливо досягнути катарсису: рецептори сприйняття деформувалися в спосіб, коли майже неможливо стало сприймати будь-що, забарвлене нейтральнішими тонами, будь-що не про війну. Більше того, скромніші оберти й амплітуди інтонацій створюють ризик викликати агресію. Той, у кому недостатньо агресії, викликає агресію. Чим більше пафосу й агресії, тим більша певність у праві контролювати і вимагати.
– Звісно, Юліє! – закричала я. – Про це не варто говорити! Це не на часі!
– Знаю! – закричала мені у відповідь Юлія. – Тому я можу розповісти про це хіба що тобі!
Під пекельний гуркіт генераторів, що оберталися навколо власної осі на чорній кризі вулиці, вона запевняла, ніби розуміє, що чинить недобре, але така вже вона є, це частина її ідентичності. Весь цей секс – це її хака: її ритуал, очисний вогонь, її танець. І вона буде, вона хоче й далі його танцювати.
– Я кінчатиму до самого кінця! – закричала Юлія якраз тієї миті, коли вікна будинків освітили вулицю, а генератори вмовкли.
