Корінням вверх, або Страх міграції
Ніколи не думала, що стану «переміщеною особою», а точніше – «біженкою». Не те що це останнє слово образливе для мене, ні, але сам статус видавався мені таким, із яким я себе ніяким чином не могла співвіднести. Я мала улюблену працю, помешкання, в якому почувалася комфортно і добре, зі мною поруч були рідні і друзі, а ще мій дорогий Київ, який дуже люблю. Зрештою, я любила і люблю подорожувати, але завжди моя пуповина була прив’язана до дому й була натягнена, як нитка. Тож я знала, що в певний момент – коли закінчиться стажування чи конференція – я повернуся додому. Як той рак-самітник, я завжди носила з собою свою мушлю, куди могла заховатися.
І раптом вранці одного березневого дня 2022 року я змушена була залишити дім, зачинивши двері на ключ і не знаючи, куди я іду й коли повернуся. Перші тижні я особливо тужила за своїм робочим столом, захаращеним паперами і книгами, розгорнутими на окремих сторінках. Якраз 23 лютого вдень я надіслала рукопис своєї книги про Лесю Українку директорці музею Лесі Українки Ірині Щукіній з проханням переглянути текст і допомогти виловити якісь огріхи. Це вже був час чекання після виконаної роботи: робота з редакторкою добігала кінця, я жила в очікуванні нової книги й могла вже трохи розслабитися.
А за якісь два тижні я несподівано опинилась у Мюнхені. Все сталося незаплановано і стрімко: і запрошення, і те, як швидко колеги з університету імені Людвіга-Максиміліана залагодили всі необхідні формальності та навіть знайшли помешкання. Але я приїхала до Мюнхена, де, зрештою, бувала раніше не раз, інакшою й по-іншому: я увійшла в ріку, яка називається історією емігрантів і переселенців. Для мене березневий Мюнхен 2022 року наклався на повоєнний Мюнхен 1940-х.
Останнім часом я цікавилася історією Мистецького українського руху 1946–48 років – потужного і досі недооціненого, який розгорнувся в таборах для displaced persons на території повоєнної Німеччини, або на планеті Ді-Пі, як називав це Улас Самчук. Саме Мюнхен був одним із символічних центрів цієї планети.
Працюючи над біографією Юрія Шевельова (Шереха), я аналізувала його дискусію з Арнолдом Тойнбі щодо окциденталізму, переглядала журнали й газети, які виходили в таборах Ді-Пі, і трохи занурилася в атмосферу того часу, тож Мюнхен став для мене містом українських емігрантів. На моїй ментальній мапі існувала частково документальна, але більше вифантазувана картина повоєнного баварського міста, зруйнованого війною. Щось додавалося з текстуальних вражень: скажімо, образ зеленого Ізара як ріки пам’яті з роману Юрія Косача «Еней та життя інших», бродіння анонімного антиквара лабіринтами міста з «Геростратів» Емми Андієвської, гротескні історії зі втратою імені і власного «я» з оповідань Ігоря Костецького тощо.
Інтелектуально для мене було важливо, що табори Ді-Пі стали тим середовищем, де формувалася ідея нової України і нової української культури. Це була та українська еміграція, яка визначила культурний поступ українства на подальші роки, аж до часу незалежності. Однією з народжених тут ідей була ідея міграції як безґрунтянства. Фактично до того часу тема міграції не мала в українських емігрантських колах особливого сенсу: празька еміграція не була зайнята майбутнім, її радше цікавило минуле. Ідею безґрунтянства сформулює як основну для двадцятого століття Юрій Шевельов і тим самим впише свій власний досвід і досвід повоєнної української міграції в історію сучасності.
«Проблема безґрунтянства – це, може, найхарактеристичніша проблема ХХ сторіччя. (…) Всі історичні процеси нашого часу ніби спеціально спрямовані на те, щоб позбавити людину ґрунту», – написав він 1950 року у шведському Лунді, куди щойно перед тим перебрався з планети Ді-Пі. Він говорив про те, як ця тема пов’язує між собою настроєм і тематикою геніальну новелу Михайла Коцюбинського «На камені» (1902) і фільм Росселліні «Стромболі, земля Божа» (1950) – яскравий зразок італійського неореалізму, який щойно з’явився в кінотеатрах. Для Шевельова вони заторкували одну й ту саму тему, центральну для його часу. Він говорив про «досвід викорчовування з ґрунту» людей і цілих націй, спричинений пануванням імперій та війною. Писав про «страх війни», який пройняв усе людство, і твердив, що в поняття сучасного страху увійшов «важливий і типовий для нашого часу складник: страх утратити ґрунт». Це означало «страх бути здмухнутим з місця. Страх починати все, буквально все знову і знову спочатку. Це тоді, якщо знайдеться новий ґрунт. А може, він і не знайдеться?».
Міркування ці були не абстрактними, а персонально значимими, екзистенційними для самого Шевельова. Він говорив про себе і про ситуацію, в якій опинилося чимало вихідців з різних країн після Другої світової: загалом у Німеччині й Австрії на той час налічувалося більше мільйона displaced persons. Сьогодні можна сперечатися з Шевельовим, чи міграція завжди є викоріненням і супроводжується страхом, адже виникло навіть поняття «екзистенційна міграція», що означає вже не страх від утрати ґрунту, а задоволення в пошуках свого місця у світі, місця, найбільш відповідного твоєму характеру. Живемо в епоху транснаціональних міграцій, коли переміщення стає добровільним або й бажаним, а сама бездомність стає символом глобальності. На цьому тлі міркування Шевельова виглядають застарілими, і їх легко ідентифікувати як типово модерністські, властиві першій половині ХХ століття.
Але не все так просто, особливо – коли ти з філософа і обсерватора перетворюєшся на живу людину, яку чергова війна – цього разу російсько-українська – викинула з рідного дому у світ. Здебільшого ми говоримо про іммігранта як про опредмечений об’єкт, і значно менше – про його буття зсередини його досвіду. Але саме там, у буттєвості людини як іммігранта, в існуванні, яке зводиться до відчуження-і-переселення, заховані страх і бездомність. Повоєнна Німеччина відкрила цей особливий онтологічний статус буття у світі, і його зафіксував Шевельов на основі власного досвіду, зсередини свого буття.
Страх вимушеного переселення існує, і я відчула його сповна. Тому так резонувало мені перенесення-накладання двох часів і уявне повторення того статусу розірваного буття, викорінення, зависання між буттям і небуттям, яке я відчитувала в інтелектуальних есеях Шевельова чи текстах Косача та Петрова. Отож я, опинившись у Мюнхені, намагалася вловити сліди минулого і пережити його. Я хотіла зрозуміти, ні, навчитися жити в цьому світі зависання і випадання з буття і часу. Власне, я часто говорила знайомим, що випала з часу, що він тече десь поза мною, а я не відчуваю його. Лише Ізар усе тік так само, котив свої зелені води й виглядав осьовою гілкою цілого буття.
Мій зір роздвоювався: я шукала слідів минулого, а вони перетиналися з сучасністю. Все це провокував Мюнхен, де в 1945 році розпочав діяти УВУ і де захищав другу свою дисертацію (перша була в Харкові) Шевельов, де викладали Віктор Петров, Володимир Державин і ціле гроно українських професорів та вчених, і де Косач писав німецькомовну історію української літератури двадцятого століття. Мюнхен, який так оживав зі сторінок найбільшого еміграційного роману тих часів – Косачевого «Енея та життя інших», що є для мене іммігрантським Євангелієм 1940-х і українським варіантом «Улісса» Джойса, перенесеним у середину двадцятого століття і в центр повоєнної Європи.
Я намагалася вгадувати, що відчували і що бачили навколо ті люди з 1940-х. Я ловила себе на тому, що пильно приглядалася і зважувала, чи ця будівля була вже тоді і як вона могла виглядати. Часто гуляючи в English Garden, я зупинялася поглядом на старих деревах, особливо понівечених, і намагалася вгадати, чи росли вони тоді тут, у парку, і чи ходили під ними Петров, Косач, Шевельов, Костюк. Коли я бачила сильних і красивих хлопців і дівчат, які купалися в Ізарі, я згадувала розповідь Шевельова про німецьких пластунів на озері в Баварії. Уявляла тодішні мюнхенські ранки – «музику мюнхенського ранку», як називав це Шевельов, «дерев’яний ритм підношених жалюзі» у будинках. Жалюзі і тепер становлять особливу прикрасу Мюнхена.
Вступити в ріку вдруге не можна, кажуть. І нинішні іммігранти – це щось зовсім інше, ніж ті, хто втікав від Другої світової. Але є щось, що пов’язує їх: це внутрішній суб’єктивний досвід, те, що Шевельов назвав викорчовуванням, втратою ґрунту. Я б сказала – зависанням у повітрі корінням угору. Саме так ілюстрував Яків Гніздовський «Доктора Серафікуса» Віктора Домонтовича – ще один роман про безґрунтянство.
