Письменник у Тернополі розповів, що його книги не можна вважати на 100% автобіографічними. Мовляв, починаєш писати, входиш у той ритм і тебе не зупиняє те, що ти вже вигадуєш.
Довге хвилясте волосся, сережка у лівому вусі, одяг у темних тонах. Юрій Андрухович – собі не зраджує.
– А ви що там таке весь час нотуєте? – запитав, як тільки помітив записник на столі. – Будете про це писати?
Потім зайшла мова про Олександра Іранця – друга по БУ-БА-БУ, який нещодавно у тому ж залі представляв “Сатирикон-ХХІ”. Далі розмова із українським поетом, прозаїком, перекладачем та есеїстом у тісній компанії із 12 чоловік потекла в інших бік. Це під час спілкування зі студентами та презентації збірки есе “Лексикон інтимних міст” в Українському домі “Перемога” Юрій Андрухович згадував, як і чому почав писати, навіть про свої політичні уподобання, читав уривки нової книги. У неформальній обстановці гість відкрився по-іншому. Від вечері відмовився. Попросив лише келих червоного вина.
– О, як добре, до нас завітав Тарас Чубай! – пожартував Святослав Померанцев, приєднуючись до гурту. Згодом видавець Юрія Андруховича поскаржився, що, мовляв, у Тернополі мало книжок купили і на зустрічі у “Перемозі” було небагато шанувальників.
– Ну, багато ж із них могли прийти вже з книжками, а ми цього просто не знаємо, – вигороджував тернополян письменник. – Найкраще було в педагогічному. Питання цікаві ставили… Дожився: на старості літ стаю молодіжним письменником!
– Нещодавно у вас був день народження…
– Так, але це не була кругла дата, тому все минуло тихо, у родинному колі.
– Ви народилися 13-го числа. Як ставитеся до цієї цифри? Багато хто її побоюється…
– Я – ні. Навіть люблю цифру “13”. Помітив, що вона мені дарує удачу. У мене багато приємних спогадів пов’язані із подіями, які відбулися саме 13 числа.
– Кажуть, дуже цікава історія пов’язана із вашим ім’ям?
– Мої батьки більше року не могли визначитися, як мене назвати. Я народився у 1960-му. І лише тоді, коли у космос у квітні 1961 року пролетів Юрій Гагарін, тато з мамою нарешті мене записали. Тобто я отримав ім’я завдяки першому космонавту.
Вигадується так класно!
Втому гостеві було не приховати, але він чемно відповідав на всі запитання і радо підтримував розмову за столом. До речі, часом вона й не стосувалася його творчості.
– Читала чимало ваших книжок. І кожного разу запитувала себе: скільки у них автобіографічного, а скільки вигаданого? – цікавлюся я.
– Письменники часто застосовують такий прийом, щоб читач вірив, що все начебто відбувається саме з автором, – відповідає пан Андрухович. – Найбільш автобіографічною, напевно, є “Таємниця”. Однак і в ній не кожному рядку можна вірити, що все насправді так і було. Там дуже багато намішано… Насправді, починаєш писати, входиш у той ритм і тебе вже не зупиняє те, що ти вже вигадуєш. Адже вигадується так класно!
Гість порівняв це із “синдром барона Мюнхгаузена”. Мовляв, якщо вже почав брехати, то далі пішов, пішов…
– Але насправді, це і є художня правда, – уточнює він. – Ніколи не запозичую історій у друзів-письменників, але трапляється, використовую історії, розказані мені товаришами чи знайомими, наче це сталося зі мною. Але роблю це лише тоді, коли точно знаю, що ця історія не має шансів стати літературним твором, якщо її не використаю я.
До речі, Юрій Андрухович розповів, що має “шанувальника”, який постійно критикує його на різних форумах за незначні помилки у текстах. Письменник каже, що завжди добирав мову для своїх книжок. А тепер робить це ще ретельніше. Наприклад, перерив купу словників, що дізнатися різницю у значеннях слів “зараз” і “тепер”.
Над книгою плакала донька
У такій майже інтимній обстановці автор розкрив ще один свій секрет: чому написав “Таємницю” і чому ця книжка саме така.
– Мені у 30 років нагадали по руці, – пригадує Юрія Андруховича, – що я помру у 47 років. Тоді ще подумав: “О, та в мене ще стільки часу попереду…”. Наступного дня про те пророцтво і забув. Згадав аж у років 39. Надалі з кожним роком наростала якась тривога. Загострилася ситуація, звісно, тоді, коли дійшло до 47-го дня народження.
Письменник каже, що постійно повертався до цих не зовсім веселих думок. Не відкидав їх і ще рік після народин, бо вважав, що перебуває у “червоній смузі”.
– Я бачив, що проблем зі здоров’ям у мене начебто немає, – продовжує він. – Почав думати, що можливий тоді лише трагічний випадок. Кожен переліт літаком сприймав так: “Він може бути останній…”. Дивився на решту пасажирів і думав: “Ну, зі мною все зрозуміло. А за що ці люди?”. Тому й хотілося залишити такі наче свідчення, щоб мене всі краще зрозуміли, коли я нічого вже пояснити не зможу.
Книжка, написана завдяки очікуванню трагедії, знайшла свого читача. Причому Юрій Андрухович розповів, що саме “Таємниця” сподобалася тим, хто не був шанувальником його попередніх творів. На ура її сприйняли навіть тітка і мати письменника.
– Моя донька, яка знала всю оту передісторію, розповідала, що читала останні сторінки і плакала (один із головних героїв гине в автокатастрофі – прим. ред.), – пригадує письменник. – Така реакція дуже важлива для мене.
– Ваші твори часто викликають суперечливу реакцію у читачів…
– Люблю добиватися, щоб читачі сміялися. Але коли вони плачуть – це супер! Такого я натворив, наприклад, “Таємницею”. Мені як автору дійсно хотілося б, щоб люди, читаючи, реготали до сліз, а внутрішньо – плакали…
Коли годинник показав 22.00. Юрій Андрухович стрепенувся і нагадав, що вже варто завершувати зустріч. Мовляв, звик лягати спати о десятій і цій звичці не зраджує навіть у турі. Співрозмовники – серед яких переважали шанувальники творчості письменника, які прочитали не одну його книжку, спершу не повірили.
– Нічого-нічого, повірите, коли я стану і піду на таксі, – спокійно парирував гість.
Незабаром він таки попрощався і поїхав у готель, ще раз довівши, що герой його книжок – зовсім не на 100% сам Юрій Андрухович.
Тернопіль для письменника – зовсім не полустанок між Києвом і Львовом, як це помилково могло видатися читачам у “Лексиконі інтимних міст”. Саме спогади про армію за Союзу були найвагомішими для чоловіків. Пережите впродовж служби, як згадує гість, згадували потім роками. Тому згадка про наше місто на хвилі цих спогадів, навпаки, підкреслює його вагомість.
– Коли згадував події, які пов’язують мене з Тернополем, ті, які найглибше заклалися у мою пам’ять, “виплив” саме той дембельський потяг, – пояснює Юрій Андрухович. – Тоді просто рвало груди від щастя! Я ж їхав додому, повертався до Франківська, але Тернопіль раптом став такий важливий, що я тут зійшов і ще два дні жив у друга!
Він каже, що досі зі щемом у серці згадує, як вони разом ходили містом у звичайному одязі – без набридлої форми. Могли собі дозволити зайти на пиво.
– То був такий стан – нервовий, щасливий. Уже не одну пляшку горілки випили, – продовжує письменник. – До речі, я служив у роті, в “учебці”, де було багато тернополян. Ми всі прийшли в армію після навчання у вузі. Були серед них випускники фінансового, навіть медичного. Але стосунки із “дєдами” все одно не були теплими…
До речі, гість обмовився, що на нього могли б образитися одесити чи, наприклад, жителі Єнакієве. Однак вони, як не дивно, книжки розкуповують активніше.
– А більше про книгу не буду розказувати, щоб не пропало у вас бажання її прочитати, – наостанок мовив автор.