Школа-війна
Війна – це школа. І в кожного з тих, хто потрапив у круговерть війни, свій власний рівень цієї специфічної освіти і свій атестат зрілості на виході. Але, безсумнівно, всі отримані в ній знання будуть зараховані в позитив, бо дають базові навички виживання, стійкості та віри, а також гартують міцний панцир необхідного цинізму і впертості, без яких у нинішньому світі нікуди. Це прадавня, перевірена і надійна запорука продовження роду і буття як такого – будь-який пережитий стрес обертати, вивертати, пристосовувати собі на користь, пакувати у скарбничку безцінного життєвого досвіду, який – знадобиться чи ні – шкоди точно не завдасть. Навіщо цього вчитися – питання до Всесвіту, на яке навряд чи пролунає притомна відповідь. А ось які саме аксіоми та правила треба назавжди завчити (зарубати собі на носі), то вже кожен обирає самостійно, відповідно до отриманого досвіду, нагальних потреб і майбутніх планів. Тут головна «фішка» в тому, що до війни, власне, й потрібно ставитись як до прекрасного шансу навчитися по-справжньому ЖИТИ.
Стрімкості і практичної якості такої освіти, яку мимоволі здобуває нині український народ, позаздрить будь-який умовний «гарвард». Починаючи з особистої гігієни в екстремальних умовах, побутових дрібниць убезпечення й утримання свого житла, основ надання невідкладної допомоги і завершуючи самоідентефікацією власного «я» як активної й дієвої частинки нації, що змушена виборювати своє право на існування за допомогою зброї. І тут якраз «заходить» суцільна груба, безжальна практика, ніякої інфантильної, книжкової теорії. Взагалі-то, українці й без того завжди змушені були зростати добрими й сумлінними учнями, бо на них в усі часи вдосталь експериментували всі, кому не ліньки стверджуватися за рахунок приниження інших, тому наш народ у переважній своїй масі так швидко адаптується до будь-яких кризових випробувань і смертельних викликів. Але війна – це, звісно, найскладніший спільний іспит.
Чого тепер вчаться українські діти? Нових умов життя – у прифронтовій зоні, в окупації, на новому місці тут чи у вимушеній еміграції, деякі вчаться жити в сирітстві та злиднях, деякі – в нових реаліях суцільного обмеження потреб, ще інші намагаються звикнути і по можливості не помічати загальної біди. Тривале онлайн-навчання, нові знайомства, швидке реагування на сирени повітряної тривоги, придумані ігри «в наших і москалів», звикання до відсутності тата… Наші діти стрімко й безповоротно дорослішають, а ми лише можемо з гіркотою це констатувати і намагатися зробити їхнє життя менш тривожним, а їх самих – більш стресостійкими.
Чого вчиться наша юнь? Не боятися, виважено приймати цілком дорослі рішення, багато в чому вже і зараз бути самостійними, пришвидшено переживати етапи становлення особистості. Вони адаптують свої емоційні устремління під вимоги часу, хоча й залишаються при цьому тими ж самими зухвалими та впертими дослідниками життя, яке щодень готує їм не лише нові випробування, а й притаманні юності за будь-яких умов приємні сюрпризи. Бо кохання, нові потужні емоційні відкриття, розчарування, радості й небачені раніше враження – усього цього не в змозі відняти навіть війна.
Українські жінки в нових умовах навчилися швидко і якісно організовувати свій побут, пристосовуватися до нових реалій, рятувати дітей, влаштовувати свою долю. Багато хто отримав новий досвід освоєння ще одної професії, переїзду за кордон, волонтерства, допомоги стражденним. Курси тактичної медицини, плетіння маскувальних сіток, участь в об’єднаннях дружин воїнів, започаткування нових проєктів і невтомна праця задля утримання родини. А ще – мистецтво залишатися жінкою у важких воєнних умовах, надихати на боротьбу тих, хто воює, зрештою, наші жінки всьому світові показали приклад того, як за найтяжчих умов можна і треба залишатися людиною, зберігати людську подобу. І тримати на собі Україну.
Чоловіки відкрили в собі численні нові здібності, які, безумовно, знадобляться і згодом, після нашої Перемоги. Виробляти щось власними руками, будувати, відновлювати, працювати втричі активніше, господарювати, фінансово підтримувати економіку та армію, створювати те, що наближає всіх нас до заповітної мети. І – головне – зберігати спокій та віру в себе і свою справу. Бути, врешті, Чоловіками, а не просто споживачами різноманітних благ, як здебільшого було раніше.
Наші військові теж отримали нові знання: як воювати, як оборонятися й наступати, як тримати небо над Україною і зберігати життя тим, хто в тилу. Їхня наука швидка і життєво необхідна, бо саме в їхніх руках майбутнє всієї нації, цілої країни. Але головне їхнє надбання під час війни – вміння вижити, аби повернутися. Бо всіх їх чекають, хтось чи десь. Бо саме їм будувати вільну й щасливу державу опісля Перемоги.
Українські старенькі теж змушені були постійно навчатися. Хоча б того, як не втратити віру, не зламатися, не зійти зі світу раніше відведеного Творцем часу. Вони вчилися виживати в окупованих містах, серед ворогів і зрадників, вони розпочинали життя на новому місці, за тисячі кілометрів від рідної домівки, яку раніше полишали хіба що кілька разів. Вони вчилися бути надійною опорою для тих-таки молодих, які мають слабкість часто впадати в зневіру та ремствувати на примхи долі. Бо хто ж іще може слугувати отим міцним фундаментом, аби пережити темні часи?
Вчилися своїх премудростей і ті, що зачаїлися, для кого ця війна – «не їхня». На жаль, і вони теж отримують свою безцінну порцію знань. Крутитися, приживатися, пристосовуватися, зберігати мовчанку, по-тихому пакостити і по-новітньому шкодити Україні. Куди ж без них, такі завжди були й будуть…
Вчилися жити і боротися в нових реаліях наші села, містечка й міста. Масовані ракетні удари та обстріли, відсутність електрики та опалення, обмеження звичних «благ цивілізації», різні побутові незручності, зростання цін, непевність і паніка, наводнення тимчасовими і постійними переселенцями, в деяких випадках – тотальна розруха і загальне тривожне очікування невідомості. Тим не менше, цю нову парадигму можна окреслити як «життя триває». Сьогоднішні жителі українських населених пунктів виразно змінилися, вони здебільшого неговіркі, зосереджені, ділові, заглиблені в себе, і при цьому – впевнені та рішучі. Вони з якоюсь дивовижною сумною мужністю споглядають на чорні провалля ушкоджених ракетами будинків. Вони вмить гуртуються в добровільні бригади з допомоги рятувальникам і вперто розгрібають завали та разом прибирають двори від уламків і сміття. Під час тривог вони спокійно спускаються до підземних переходів і чекають там на свіжу випічку, яку справно готують рум’яні пекарки. У східних регіонах вони більше і голосніше розмовляють між собою українською мовою, чому ще рік тому можна було щиро здивуватися. Вони стиха переповідають останні новини від своїх родичів, що залишилися в окупації без змоги виїхати. Коли вкотре чують вибухи, вони голосно лаються, на всі можливі лади проклинаючи «русню». Вони щодня мужньо вчаться виживати.
Війна багато чого навчила нашу націю, наш народ. Потроху, в тривогах, у горі, біді та муках викристалізовується те, чого тривалий час катастрофічно не вистачало сучасним українцям: нова національна ідея. Це – Велика Мета жити вільно, щасливо та багато на своїй, Богом даній, рясно зрошеній кров’ю і потом численних пращурів землі. Бути в єдності та злагоді всього народу від Сяну до Дону і від моря до моря. Берегти, примножувати і розбудовувати Собор великої та багатостраждальної української душі, плекати щасливе майбутнє Країни. Нарешті приходить це розуміння.
Так, війна – це сувора школа, якої краще б не було, але водночас це школа, яка навчає найнеобхіднішого. Навчає ЖИТИ.
