Після окупації
Села навкруги сірі. Будинки зруйновані. В чорних обгорілих полях стирчать хвости ракет, що не розірвалися. Після російської окупації мостів немає. Метал автомобілів та бронетехніки на узбіччях. Ми проїжджаємо населені пункти. Блокпост за блокпостом. Поля сірі. Наш пікап зупиняється біля вирви, в якій лежить цивільне авто. «З’їжджай з дороги, онде об’їзд». Бурий викручує кермо. Попереду ще три години. Зв’язку немає. Цими ділянками переміщаються лише військові. Чим далі їдеш, тим менше місцевих жителів. Їх майже немає. За останню годину ми бачили лише дідуся біля дороги, жінку в хустині, ремонтників електромереж. Усе більше зайців, фазанів, сов та яструбів. Села темні. Хати без дахів. Вікна забиті дошками. Стовпи повалені. Їхні залишки підпирають сіре небо. Тут були росіяни.
++
Швидше б зняти із себе бронежилет і лягти в спальник. Хоча ні, спочатку випити чаю і з’їсти бодай щось.
Спина ниє від утоми. Коліна – пружини. Пучки пальців гудуть і печуть.
Ми живемо в перекошеній хаті у світлі ліхтарів та окопних свічок.
Ще трохи дров у пічку. Ще трохи тепла. Ще трохи до кінця цього дня і, надіюсь, до початку наступного.
++
Я хотів би написати сухо та абстрактно, не переходячи на якісь конкретні історії. Але ось згаданий вище дідусь: поховав Свою, як він каже, в кінці літа. Підірвалась на міні. Сам діставав її з посадки. Потім віз на кладовище. Буряти з нього сміялися і тикали автоматами. Яму допомагав копати сусід, якого пізніше забрали, і більше про нього нічого не відомо.
Дід ходить на її могилу. Інколи стоїть віддалік. Інколи сидить. Цього разу, схоже, він знову повертався від Неї.
Її звали Марія.
++
– Колесо там так і лежить.
Ми проїжджаємо місце, де нещодавно підірвалось авто.
– Хлопцям, якщо так можна сказати, пощастило. Живі. В обох контузії різних ступенів. Проскочили на швидкості.
Тут багато територій заміновано, а чи не в кожній посадці лежать артилерійські боєприпаси. Росіяни залишили безліч розтяжок. «Листки» лежать всюди, тож потрібно ходити лише перевіреними маршрутами. А земля все одно виштовхує неприємні «сюрпризи». Навіть там, де, здавалося б, усе перевірили.
++
Дні минають одноманітно, тонуть у рутині. Руки пахнуть мазутом, порохом і паливом. Одяг прокопчений димом, губи обвітрені. В тілі суцільна втома, а також хронічна нестача вітамінів, дому та сім’ї. Бракує тих дрібниць, які були до повномасштабного вторгнення. Війна – дуже важка робота, на межі фізіологічних можливостей. Голоси рідних у телефоні, ніби маяк, що пробиває світлом і своїм гулом шторм. Голоси рідних – світло в кінці тунелю.
++
Яке життя після окупації?
Школа розбита в друзки, бібліотека стоїть згарищем.
Соняшники опустили свої чорні голови до землі.
У селах, де живуть люди, діти вибігають на вулиці й вітають українських військових.
Коли бачиш місцевих дітей, усе всередині стискається. Вони проводжають наші авто поглядами.
Люди намагаються усміхатися. Проте не завжди вдається. Здається, небо опустилося їм на плечі. Здається, вся важкість землі давить їх хмарами.
Давить нас.
Усіх.
Не перебираючи.
Десь, підключені до генераторів, працюють магазини. Часто до найближчих їхати кілька годин.
Війна нікуди звідси не пішла і ще довго буде присутня. Території звільнені від окупантів, проте вона всюди. Тягнеться сірими туманами, покриває населені пункти своєю густиною так, що сонця не видно. Залишки снігу змиваються дощем. Ця зима – не зима.
Вночі лунають вибухи. Їхня луна розноситься на десятки кілометрів під надзвичайно прекрасним зоряним небом. Вдень…
Бам!
Бам!
Бам!
Восьмирічний хлопчик сам на подвір’ї грає у футбол. Він б’є м’ячем у діряві від куль ворота. Піднімає руки вгору, як Мессі. Радіє та озирається довкола, ніби весь стадіон дивиться на нього.
Ми проїжджаємо повз. Ми дивимось на його гру. Серце стискається.
Бурий зупиняє авто:
– Марадона, іди сюди, – і дає йому шоколадку.
++
Все частіше, з різних уст, чую оповідь про криницю, в яку скидали викрадених цивільних і полонених. Криницю, яку ніяк не можуть знайти. Вона десь тут, на околицях. У цьому районі.
Ловлю себе на думці, що сусід дідуся, про якого я згадував, на дні, в холодній воді, серед інших зниклих безвісти. Він у тому місці, яке називають криницею.
++
На газовій плиті закипає чайник. Ліхтарик тьмяно освітлює куток. Над столом висить малюнок руки. В її центрі серце, зафарбоване в синьо-жовтий колір. Це рука дівчинки, яка написала:
«Привіт, солдате!
Я – Настя.
Передаю тобі частинку свого серця, нехай моя частинка оберігає і захищає тебе в бою.
Бажаю тобі здоров’я, нехай ворожі кулі та ракети оминають, а сонечко зігріває.
Нехай Бог береже.
Дякую за все.
Я вірю в нашу Перемогу.
Ви наша гордість.
Повертайтесь додому живими».
++
І сни.
Я хочу кольорових снів, але їх немає.
Я засинаю і бачу темряву.
Вітер жене перекотиполе до ґрунтової дороги.
Біля замінованого бліндажа лежить скелет російського солдата. Земля з’їла м’ясо і кишки. Перші квіти весни виростуть із його черепа.
