Із джерел землі
Я належу до тих, хто на власні очі бачив розпад Радянського Союзу, Революцію на граніті, проголошення Незалежності. Натомість Помаранчеву Революцію та Революцію Гідності спостерігав із Нью-Йорка, виступаючи на мітингах та беручи участь у протестних ходах. Писав вірші й есеї про ці події. Подавав свій голос. За тридцять років моє покоління, якому тепер неохоче випишуть повістку до військових лав та ще поміркують, чи потрібен хтось такий у теробороні, пережило транзит від тоталітарного режиму до певних форм початкової демократії. Транзит, скажу, непростий, бо у теперішній частині історичного сценарію ми опинилися й на війні. Від 24 лютого ми всі на війні, тобто мобілізовані. Дехто може заперечити мені, мовляв, це така письменницька метафора, бо справжні бійці – на передовій. Я, звісно, погоджуючись із цим незаперечним фактом, усе ж дозволю собі поміркувати про війну, обшир якої сягає від передових шанців зони бойових дій до кожного українського серця.
Ця підступна війна нас застала на марші. Частинно ми розвернулися від Москви й повернули свої погляди на Захід, до іншої – порівняно із «русскім міром» – цивілізаційної системи, але немала частина нашого суспільства внаcлідок різних причин – географічних, культурних, родинних тощо – залишалася в полоні різних «братерських» ідей з росіянами. Міфологія ще спрацьовувала – від так званого акту возз’єдннаня часів Богдана Хмельницького до «спільної боротьби радянського народу супроти фашизму» у «Великій Вітчизняній Війні». Вона, ця міфологія, іржею в’їдалася у свідомість кількох поколінь українців. Здавалося, що її не витравиш.
Українські реалії протягом тридцяти років незалежності були далекі від ідеальних. Надто багато чого перемішалося у пострадянському суспільстві, тож коли я виїжджав до Нью-Йорка, мені здавалося, що цей клубок ніколи не розплутати. Україна була перемежована різними суперечностями. З одного боку – суперечність між Заходом і Сходом, з іншого – протистояння культурних ціннностей та історичних подій, української та російської мов, національного та радянського. Українські міста дивували поєднанням радянської архітектури з новітньою , українські політики – безідеологічними настановами з відвертою брехнею та корупцією, українські кордони – злочинною незахищеністю, українське військо – зрадництвом і обкраданням. Країна жила поміж двома ментальними полюсами, які умовно можна було позначити «Львів» і «Донецьк», які начебто зрівноважував Київ.
Однак щось у цій розшарпаній країні жевріло, що не давало їй опуститися до повного хаосу або ж цілковитої залежності від північного імперіального сусіда. Що це було? Мова? Ні. Культура? Теж ні. Література? Не цілком. Історична та родинна пам’ять? Можливо. Політичні та культурні ідеалісти? Вірогідно. Зрозуміло, що жодне суспільство чи країна не є ідеальними. Але є щось таке, що склеює воєдино хребет того ж таки суспільства чи країни. Суперечності – це основа буття, з них народжується певен компроміс або ж система соціальних і політичних домовленостей, іншими словами – право, за яким живуть державні та суспільні механізми. Одна з найбільших проблем олігархічного державоутворення – це відсутність дієвих, а не декларованих правових норм. Як тут не згадати Юлію Крістеву з її розпачливим звертанням до посткомуністичних еліт із приводу тотальної корупції та нехтування ними засад демократичних суспільств.
Війна, а до неї попередні революції на Майдані, на мій погляд, виконали таку важливу функцію катарсису і, мабуть, прозріння. У кожному поколінні знайдемо оптимістів та песимістів, українофілів та українофобів, прихильників правої чи лівої ідеологій. Але загроза втрати не тільки життя, а чогось, що може видатися метафізино неозначеною субстанцією, тобто рідну землю та дім, яку – загрозу – черпаємо із джерел архетипної національної пам’яті, пробила зашкарублу свідомість. Власне, усвідомлення втрат і витворило цей наш шалений спротив. Для всіх? Звісно, що ні. Хіба не рясніють масмедійні джерела щоденними повідомленнями про ухилянтів, корупціонерів, торгівців наркотою, зрадників та шпигунів? Яке щастя, що їх мізерна меншість! Війна – це також рентгенівське просвітлення кожного. Як каже біблійна приповідка, сонце сходить і над добрими, і над злими, тобто світить однаково і героям, і боягузам. Світить воно однаково, але вони ходять-таки уздовж різних берегів.
Кожен напад агресора несправедливий, бо з першим пострілом час миру перетворюється на час війни. А час війни завжди невизначений, ніхто не знає, скільки вона триватиме, скільки вона зажадає жертв і коли закінчиться. Ві́йни розпочинаються несподівано й несподівано закінуються. Для мене важливим питанням, яке я ставлю собі й не тільки уже сьогодні, є таке: як українське суспільство, що переживає і переживе війну, зможе побудувати державні відносини на новій основі? Як зміниться філософія держави, права, культури і мови? Як вона повинна змінитися?
Найлегше знайти винуватців війни. Вони відомі. Звісно, на них чекає суд, бо його уникнення і тотальна безпокараність призводять до зухвальства і до нових воєн. Ні Грузія, ні Крим не стали попередженням світові, що нова путінська імперія готова розпочати війну в Європі й проти Європи та світу. Найважче буде після втрат і руїн спробувати «переформатувати» українське суспільство для наповнення його новим змістом. Це буде найскладніший процес, бо він, як бачиться, триватиме не один рік.
Ми передумуємо війну кожен день. Що це означає? А те, що війна для нас – одне велике питання. Усім нам разом доведеться відповідати на нього. Усім. А з яких джерел братимемо сили для відповіді? З тих, що підземними ріками пливуть у глибинах нашої землі. Інших – немає.
