Буденні звички
1
Старий ноут поламався. В цьому годі звинувачувати росіян, навіть опосередковано. Зрештою, він гідно витримав усе: і чимало подорожей, і кілька написаних на ньому книжок, і весь останній рік. Були ознаки, що проблеми накопичуються, але я їх ігнорував. Казав собі: сьогодні маю важливіші справи, в разі чого ще встигну відреагувати.
Наразі я встиг врятувати лише частину файлів, але мені направду пощастило. Інші за таких умов втрачали геть усе, мусили починати з чистого аркуша.
Новий ноут не ліпший і не гірший – звичайний робочий інструмент. От тільки є одне «але». «Delete» і права клавіша «ctrl» у нього не там, де я звик. Кожного разу, коли мені треба перестрибнути курсором між словами чи абзацами, я тисну туди, де має бути відповідна стрілочка і «ctrl». Тисну – і промахуюся. Потрібних клавіш там немає, на їхньому місці – інші.
Звісно ж, я перевчуся: всі ці гарячі клавіші – питання звички, а звичка досягається щоденною практикою. Тому я намагаюся працювати на ноуті щодня, навіть якщо не втримуюся і починаю свій ранок зі стрічки новин. Точніше, якщо щоденне гортання стрічки новин припиняю надто пізно. Бо зовсім не читати новини неможливо. Не в країні, де цілодобово точаться бої з окупаційними військами. Не в країні, де від колись яскравих, живих, сповнених дитячого сміху міст лишилися вигорілі руїни. Не в країні, де російські ракети влучають у багатоповерхівки з пенсіонерками, учителями, спортивними тренерами, стоматологинями.
Війна позбавляє нас звичного життя, але вона ж формує нову буденність. Заходити на фейсбук, щоб упевнитися: з твоїми ближніми й дальніми все гаразд. Найближчих питати в месенджері: «Як ти?». Коли знову вмикають струм, негайно ставити на зарядку всі ґаджети й павербанки, вмикати пральку. Під час повітряної тривоги – якщо вже не пішов до укриття – робити щось корисне і підкреслено буденне.
Ця нова буденність теж не лишається незмінною. Коли вперше влучають у водогін, ідеш по воду до супермаркету. Потім одразу після вибухів набираєш повну ванну й усі наявні каструлі. Відтак – тримаєш удома запас технічної води й уже не реагуєш на новини про можливі перебої з водопостачанням.
Те саме зі струмом. Коли починаються відключення світла, шукаєш свічки. Та минає час – і ти вже маєш новий відпрацьований ритуал: під’єднати настільну лампу до акумулятора, великий світильник на штативі – до павербанка. Якщо сутеніє, чіпляєш на лоба спеціальний ліхтарик. Не дозволяєш терористам украсти в тебе ці години життя, що минають без струму.
Ліпше без струму – зате без вас.
2
Цікаво, що підвалини нашої адаптивності – суто біологічні. Адже процес мислення – енергетично напрочуд витратний процес. Не кожен вид має на це ресурси (та й не кожному таке мислення потрібне з еволюційного погляду). Але навіть у представників Homo sapiens чимало процесів організму відбувається на неусвідомленому рівні: дихання, кліпання очима, серцебиття, перетравлювання їжі.
Так само я не замислююся зараз, на яку клавішу натиснути. Мій мозок робить це автоматично: ще не телепатичне письмо, але щось достатньо близьке до цього, щоб я не дратувався, коли формулюю швидше, ніж встигаю записати.
Нові виклики вимагають нових, неавтоматизованих реакцій. Усвідомленого дихання. Харчування попри «не хочу». Писання текстів усупереч тому, що твоя голова і твоє серце завантажені геть іншим.
І ці виклики стаються щодня. Новини із фронту і портрети загиблих. Долі тих, хто мусив полишити домівки. Огидна брехня російських політиків і злочини російських військових.
Ми, цивільні, реагуємо емоційно, бо не можемо не реагувати. А ще тому, що це стосується безпосередньо нас – того, як ми себе окреслюємо, як самоідентифікуємо.
Популярне колись в інтернеті «Je suis Charlie» набуває нових сенсів, бо новини з Ірпеня, Бучі, Дніпра та інших міст, містечок і сіл України у певному сенсі направду роблять нас мешканцями тих міст. Це нас розстрілюють, ґвалтують, відмовляють нам у праві бути самими собою, а не частиною «великого російського світу».
Здається, до таких новин неможливо звикнути. Але й гострота болю та шоку зрештою стає чимось звичним: не щезає, проте руйнує нас повільно, неквапливо. Це теж – біологічне. Стрес деструктивно впливає на організм, і щоб мінімізувати наслідки його впливу (читай – вижити), деякі процеси автоматично уповільнюються чи припиняються. Вмикаються запобіжники, які не дають «згоріти».
Знаю: в інших країнах наші новини сприймають усім серцем. Але розумію: неминуче там вони поступово стають тлом для інших новин, які актуальніші для тих, хто не живе тепер в Україні і має власні клопоти, хто переймається подорожчанням пального чи різдвяними знижками.
Ці новини з України теж мимоволі перетворюються там для когось на буденну звичку. І це жахає, бо таким чином тортури, вбивства, зґвалтування, скоєні російськими військовими, стають нормою. Зрештою, суха статистика перемелює людські долі, знеособлює їх, перетворює на певне число. Треба мати неабияку уяву та емпатію, щоб співчувати числам, за якими стоять невідомі тобі люди.
Кожен без винятку день збільшує ці числа і, здається, зменшує рівень емпатії. Додає буденності в трагічне.
Кожного дня українці протистоять війні: воюють на фронті, підтримують життя в тилу, донатять на ЗСУ, плетуть сітки, роблять окопні свічки, розміновують поля, лікують поранених, намагаються відновити мирне життя на деокупованих територіях…
І вимушено говорять чужою мовою, стоять у чергах по продукти, переховуються від окупантів, намагаються вловити сигнал мережі, щоб передати звістку рідним. Намагаються вижити там, де тимчасово запанував «великий російський світ».
Це теж – нова буденність. Марафон, який слід бігти, розраховуючи на довгий і важкий шлях. Щоб вижити й перемогти, ми вибудовуємо собі нові звички. Або намагаємося відтворити старі, довоєнні, аби таким чином – через щоденний ритуал – повернути собі надію і сили.
3
Ледве не щовечора я виходжу на прогулянку до найближчого парку. Першого березня 2022 року його обстріляли по дотичній, але тепер це практично непомітно.
Звіддалік він здається чорним, особливо якщо весь квартал знеструмлено і ліхтарі не світять.
Але коли спускаєшся доріжкою вглиб парку, помічаєш, що насправді там достатньо світла. Можна навіть іти, не вмикаючи ліхтарика.
Увечері парк живе своїм життям: тут гуляють собачники, ходять по території охоронці й повертаються з роботи ті, кому звичніше зрізати дорогу отак, через темні доріжки.
Але бувають тут й інші відвідувачі.
У грудні, десь ближче до Нового року, я зауважив світло ліхтарика. Коли наблизився, побачив дитя років трьох чи чотирьох, яке ліпило просто на доріжці сніговика. Поряд стояла молода жінка і підсвічувала малому мобільним.
Було очевидно, що вони там стоять уже якийсь час – і це ж на морозі. Але малому дуже важливо було доліпити того сніговика – можливо, першого в його житті. І та жінка – мама? старша сестра? дальня родичка? – мерзла і світила весь цей час. Хоча напевно знала, що довго цей сніговик не простоїть: ну бо стоїть просто на доріжці в парку, де рано чи пізно хтось із ним не розминеться.
Раніше я був би впевнений на 100 %, що це саме мама: хто б ще мав стільки любові й витривалості? Тепер я знаю, що це міг бути хто завгодно. Любові й витривалості у нас – тих, хто лишився живим – достатньо на всіх своїх.
Інколи здається: своїх набагато менше, ніж того запасу любові, – і меншає з кожним днем.
4
Коли я зробив своє традиційне коло і повертався, сніговика вже не було. Хтось таки у темряві його не зауважив.
Але він лишився – тут, в есеї, який теж урешті-решт зникне.
Та поки ще трохи побуде – як і всі ми з нашими простими, рятівними, безглуздими звичками.
Київ, січень 2023 року
