Пишучи це, я можу щасливо підозрювати, що не стану добрим чи злим комісаром при літературі, котрий спускає псів свого смаку на субтильне об’явлення книжки.
Мені, насправді, залежить на іншому: нагадати скандальну істину, що літературу пишуть реальні люди. Можна навіть уявити, як мертві бартівські автори по-живому делікатно перебирають увесь алфавіт, щоб знайти гожий початок. А коли вже кошлаті і хмуроброві шаблони у краватках здорового глузду розженуться у своєму протесті на всю недоречність егоїстичного плекання літературних аксіом, тоді читачам-одиночкам і собі можна тільки нараяти інший спосіб – бачити. Демонстрування цієї багато перемученої і пообрізуваної істини-маргіналки “…найкраще буде видно там, де межі”- у книзі параесеїстики “Одної і тої самої” Тараса Прохаська. Замість “так” ми кажемо “боє”.
Бачити крізь письмо власну кисть чи прохаськівську – це повсякчасно обстоювати реальність присутності автора (або чарівне “при-сутності”). У всій метафоричній згуслості ця наличка з’явилась на теплому вивороті одної і тої самої публіцистики. Вона не просто волоцюжить у жанровому (не)визначенні: щоденникова чи есеїстична фрагментарність так само анатомує смисловий фокус, фокус світо-глядіння. Про це можна говорити тільки так, як говорено зараз, і це може означати тільки те, що сказано, і нічого більше, бо “якщо хочеш щось знати, то дізнавайся про те, як є”.
Як Йона черево кита освітлює молитвами, так і Тарас Прохасько розмовляє із черевом світу, щоб розіменувати усі його певності і понайменувати білющі плями. Великий симпатик споглядання, він і тут виламується із канонів звичної дотикальності, всесторінково витрачаючись на майже-прустівську плинність, оброслу речима і присутністю: “Там є все. Трохи їжі, інструменти, теплі шмати, знайдений непотріб, який колись міг би пригодитися, вирвані сторінки випадкових книжок, якась подоба пістоля-самопалу, родинні реліквії і образки різних святих, щось на продаж, недоторканий запас тютюну і сухарів на випадок цюпи, кілька золотих монет і банкноти різних держав, котрі вже вийшли з обігу… Але знайти те, що потрібно якраз тепер, неможливо. Можна запхати руку і намагатися намацати. Можна витягнути те, що потрапило під руку”. Або: “Ми потрібні одне одному. Незалежно від того, чи живемо в одному домі, чи приходимо у неділю, чи на внуків скаржаться сусіди, чи миємо разом після обіду начиння, чи пишемо листи від руки, чи раптом з’ясовуються страшні дідівські таємниці…”, бо “все, кожна окрема деталь, аж до найменших, має одну потребу – співіснувати, доторкатися, не бути самому”. Напинає вітрила здатність перетоплювати пейзажі й речі на глибоко особисте знання. У цьому дуже помітно схожість із бодрійярівською “Америкою”, де горизонти реальності наскрізь просочуються метафорикою. Слова-самозванці, що лишень імітували значення і вчили виживати, поступаються словам, що кличуть до найзвабливішого досвіду – жити. “Дедуктивний метод стає способом моделювання правди про це”: одна естетика намацування розігрується на різні тони екстазів рахування простих речей і притомностей світу. Це і географія, й історії родин, і калейдоскоп рефлексій, і затишне упортретування людських доль (Софія Яблонська, Осип Сорохтей, Василь Турчиняк, Ярослав Окуневський, Андрій Шептицький). Тепле приголомшення від суміші кульмінацій розсуває людські, надто-людські пропорції пізнання – і “тепер настав справді літературний час”. Стримана, але незгладима оригінальність відкривається і в тонко врівноваженій іронії, що категоричність імперативів робить некатегоричною, сердечною й доброю. Таким чином, тут гостро переживається дистанціювання від примірювання репутації чистої публіцистики. Загрозлива тиранія концепції мертвих авторів якраз і обігрується парапубліцистичністю, але від цього естетична досконалість аж ніяк не хибує.
Елегантно й іронічно дивитись ув очі реальності й бути втішеним втіхою присутності – надто єретично для тутешшя. Тому писати про таке письмо простими і короткими реченнями, що наковталися пасивної мудрості, не випадає: експресивність, нетерплячість й багатослів’я переслідує кожне бажання сказати щось про книжку “Одної і тої самої”. Що ж, такі істини й такі книжки не одомашнюються. Доводиться триматися за найексцентричніше – бачити і бути втішеним.
