Позивний «Фаш»
Колись увесь цей світ розлетиться на атоми і зникне в повній тиші, і тоді наші прижиттєві справи не матимуть для нього ніякого значення.
Але допоки світ ще існує, кожен наш вчинок, наша воля і навіть думка впливають на розвиток подій і змінюють майбутнє.
Тобто кожен із нас може змінити історію.
Знаєш, це був чорний день.
Але ж перед ним були роки твого бездоганного служіння.
Коли я торкнулась тоді твоїх пальців, побілілих і холодних, закляклих навіки, єдине, чого я не могла, – це заплакати…
Твій світ зник.
Завжди, опиняючись поряд зі смертю – дуже близько – і закриваючи людські очі, що втратили живий блиск, я відчуваю, як за тонкою завісою, де опинилася на той момент людина, гине цілий всесвіт, збудований нею за життя.
І я щоразу підсвідомо напружую м’язи, бо ніби очікую, що все навколо мене – чи то берег Азову, чи бліндаж, чи салон реанімобіля, чи просто стіни госпіталю – розвалиться на порох, повітря вибухне, і настане кінець світу.
Може, так і відбувається, але по наш бік завіси ми нічого цього не бачимо. Хіба чутливі люди вловлюють відлуння тої катастрофи…
А тут – по суті – нічого не змінюється: хтось освідчується в коханні, хтось віддає наказ зруйнувати місто, хтось народжується, а хтось помирає – так само, як помер тоді ти.
Ти казав, що не покинеш Приазов’я.
Нізащо.
Що ти загинеш тут.
На цьому рубежі.
Якби що – ти просто ляжеш у цю землю і зміцниш її своєю волею і кров’ю.
Назавжди.
Так і сталося.
Все, чим я могла б тобі дорікнути, – що ти не дбав про своє здоров’я.
Та хіба ще злим і дуже веселим тролінґом трохи ватних бабульок із сіл на лінії, коли ти віз їх до маріупольських лікарень, аби врятувати від запущеної пневмонії або коли сам рятував їх у їхніх посічених уламками домівках. Я завжди дивувалась, яким дивом стоять ті хати і живуть ті бабулі.
Домівки нагадували своїх «хазяєк»: у декого теж дах протік. І вперті: стояли, незважаючи на ворожі обстріли, й зігрівали своїх так само впертих «хазяєк», які не бажали виїжджати з приречених на смерть сіл.
Так, бабулі Приазов’я вперті.
Ти теж, братику.
Ти теж.
Твоя натура – дух твоєї землі.
Цих степів із ковилами і маками.
Сніговими заметами і весняною непролазною багнюкою, коли жирний чорнозем чіпляється в грязьові всесезонки і прагне будь-що віджати собі чудо американського автопрому на 8,1 літра, затягнути його в себе, сховати глибше он у тому каналі, у схроні, дарма що ніхто не знає, навіщо приазовському степові здоровенний позашляховик на ничці…
Ти міг би тримати весь фронт своєю впертістю, й іноді мені здавалося, що саме так і відбувається.
Весна вже проглядала крізь мороз.
Тіні витягувалися під сонцем, яке починало пригрівати і пропалювати прогалини в улежаному снігу.
Хижі птахи сиділи на верхівках уцілілих дерев уздовж траси незворушні й зосереджені.
Вони затято очікували на здобич, і жага крові мовби звучала в прозорому морозному повітрі.
Була фізично відчутна.
За тиждень до того дня ми вирішили об’їхати позиції, аби перевірити прохідність шляхів евакуації після потужного снігопаду.
Заїхали до комбата рано.
Сніг, що випав напередодні, проявив лінію між двома протиборчими арміями, і комбат радів як дитина, піднімаючи Мавік і роздивляючись мереживо стежок, свіжих колій і свіжих смітників на ворожих позиціях, що з’явилися за минулу ніч.
Вороги знервовано бігали, задирали голови і вивалювали в біле небо калашні магазини, не рахуючи БК.
Комбат не міг стримати усмішки за охайною русою – із гарною сивиною – борідкою, проглядаючи це відео.
Що більше бігають дурники, то ясніша картина розташування сил і засобів.
Уже щось собі надумав.
Наші хлопці чемно сиділи на вопах, і сніг навкруги був бездоганно чистий. Ніби позиції геть порожні.
Тиша на лінії.
Занадто тихо у нас.
Коли так тихо, я починаю нервувати.
Погрілись у комбата і поїхали назад: не стали прокладати по цілині свіжих слідів, аби не палити позиції.
Поїхали на базу.
Ми вже грілися в теплі біля буржуйки і тішилися рідкісно гарним інтернетом, стабільною електрикою і смачною кавою від громади з Риму, коли рація видала код.
Виклик – і довга кривава робота на весь день. А потім ми відмивали машини від крові і раділи, що всіх довезли живими.
Ми зробили розбір польотів, випили ще кави, перебрали медичне устаткування, і ти поїхав на свій опорник, забувши у мене новенький ніж і рукавиці.
Я спланувала наступного дня завезти ті лахи до тебе дорогою на Маріуполь.
Але наступного дня тебе не стало.
Вранці твій телефон не відповів.
І ми кинулись до машин.
Війна випила тебе насухо.
Увесь твій біль, любов, відданість, зосередженість.
Усі роки твого життя, твій досвід, твою впертість.
Твій світ вибухнув і розпався на тисячі почуттів, згадок і надій.
Я довго сиділа над тілом, замерзаючи до кісток, очікувала евакуації…
Я гортала журнал, який ти акуратно вів усі ці роки. Журнал спасенних життів, урятованих доль, зціленних душ.
Лиш себе ти не зберіг.
Я перебирала дорогі тобі речі.
Твою медичну укладку.
Найтепліші спогади.
Найбезумніші твої героїчні вчинки.
І не могла заплакати.
Тільки повторювала: ну і як, скажи, ти міг залишити позиції?
Чому не доповів?
Смерть мені тоді у відчаї не здавалася достатнім виправданням…
Я і тепер не можу плакати.
Все, що лишилось мені від тебе, – це твій ніж, якому ти радів, як комбат свіжому снігу того ранку, і який ти забув у мене на позиції, коли їхав у ту подорож, що виявилась останньою…
І рукавиці, які згоріли пізніше в одному з наших еваків під час блокади Маріуполя.
Ну і пам’ять. І довічна вдячність за науку йти до кінця і всупереч усьому стояти на своєму.
Ти лишився на своїй землі.
Ігор Надолько.
Позивний «Фаш».
